Чому Чоловіки Вибирають Безкоштовні Ігрові Автомати Пробки

Купити гіроскутер у Києві

Гіроскутери в Україні швидко завоювали ринок, тому купити гіроскутер за низьку ціну захоче кожна дитина навіть доросла. Наш інтернет-маркет пропонує широкий асортимент гіробордів для Вас та Ваших дітей за доступною ціною. Ви живете не у Києві? Не страшно, адже ми можемо відправити гіроскутер у будь-яку точку України – Київ, Дніпро, Харків, Одеса та інші міста. Ми гарантуємо високу якість наших гіроскутерів з максимальною гарантією 1 рік. Також пропонуємо нашим клієнтам різні способи оплати: гіроскутер у кредит, повна передоплата на картку, часткова передоплата, післяплата. Доставка здійснюється всіма можливими перевізниками. Якщо не можете визначитися з вибором, звертайтесь до менеджерів і вони обов'язково допоможуть Вам купити гіроборд на Ваш смак.

Гіроскутери в Україні

Купити гіроскутер за низькою ціною може кожен. Гіроскутери в Україні з'явився нещодавно, і цей електротранспорт завойовує дуже швидко популярність. І вже найсміливіші та найпросунутіші змогли відчути це диво техніки. Але це може зробити кожен і не обов'язково при цьому купити гіроборд для себе, можна просто взяти покататися на прокат - зараз це доступно для кожного. Гіроскутери в Україні можна сміливо назвати компактним засобом пересування, хоча на перший погляд може здатися, що пересуватися на ньому незручно. Сігвей працює за допомогою двигуна, але електричного. У цій «машині без керма» (можливо додаткова ручка), а системою управління є гіроскопічне балансування. Їздити на електроборді легко: він уловлює всі найменші зміни у русі та положенні тіла.

Ще одна перевага деяких моделей гіроскутерів – наявність Bluetooth і колонок, LED підсвічування. Це великий плюс для справжніх меломанів. Насолоджуючись поїздкою на гіроборді, Ви можете одночасно насолоджуватися і улюбленою музикою, просто підключившись до телефону або планшета. Якщо вирішили купити гіроскутер, то не забудьте звернути увагу на цю деталь, адже не всі моделі мають цю функцію.

Гіроборди: різниця між гіроскутером та міні сигвеєм

Гіроборд можна купити у Києві – і це взагалі не проблема. Ще трохи і цих гаджетів буде скрізь, як хліба у магазині. Дуже часто чуємо, що гіроскутер називають міні-сігвеєм. Насправді, він і схожий на сигвей, але без ручки набагато дешевше і легше! У сигвеї одна велика платформа, на яку необхідно вставати обома ногами, в гіроскутері ця платформа розділена на дві. Також у сигвеях використовуються колеса великим діаметром, що сприяє високій прохідності. Але все ж таки, якщо Ви зупинилися на виборі гіроборді, тоді віддавайте перевагу гіроскутеру з великими колесами (наприклад, дюймове колесо).

Такий диво-транспорт може змусити дітей і дорослих конкурувати між собою, але для цього є рішення: можна купити дитячий гіроскутер (колеса 6,5 дюймів і менше) або більш відповідний для дорослих гіроскутер (колеса 10 дюймів і більше). Ну а для того, щоб не сперечатися, а радіти катанню на гіроборді разом, але по черзі, можна придбати ховеборд з колесами 8 дюймів - ідеальний варіант для дітей та їхніх батьків. Вибір за Вами!

На нашому торговому майданчику можна знайти гіроборд будь-якого кольору. Колірна гама на сьогоднішній день настільки велика, що будь-хто зможе знайти гіроборд, від якого він буде в захваті. У нашому інтернет магазині Ви знайдете гіроскутер такого кольору:

Як вибрати новинку і хіт сезону смартвей і не помилитися з вибором!? Необхідно врахувати лише кілька важливих деталей.

1. Потужність двигунів. Так як на гіроскутерах по два мотори, на кожному колесі, то заявлену потужність, наприклад, Вт, необхідно ділити на два, і це буде потужність кожного електромотора.
2. Акумулятор. Струмовіддача акумулятора впливає на те, скільки часу заряджатиметься гіроскутер, і на скільки його вистачатиме для їзди. У середньому заряду відбувається 1,5 години. При досить великій вазі людини рекомендовано вибирати потужний пристрій.
3. Розмір (діаметр коліс). Чим більший діаметр коліс, тим краще і простіше буде прохідність гіроскутера. На 6 дюймових колесах особливо не накатаєшся по бездоріжжю і їзда може перетворитися на муку. Найпопулярніші радіуси: 6,5 дюймів та 10 дюймів, рідше беруть 8 дюймів, в основному підлітки.

На Ваш розсуд на нашому сайті є всі найпопулярніші бренди гіробордів, серед яких % Ви відшукайте саме свій:

1. Goboard (Гоуборд)
2. GTF jetroll (ГТФ)
3. Gyro (Гіро)
4. HX (НГ)
5. Intertool (Інтертул)
6. IOHawk (ІоХавк)
7. JUST (Джаст)
8. KIWANO (Ківано)
9. Segway (Сігвей)
10. SMART (Смарт)
11. Skymaster (Скаймайстер)
12. Smartway (Смартвей)
13. SmartYou (СмартЮ)
14. UFT (ЮФТ)
15. WINNER (Віннер)
16. XIAOMI (Сяомі)

Роблячи висновок з вищезгаданих якостей та властивостей, утворюється ціна міні сигвею Ninebot Mini. На торговому майданчику юкке гіроскутер можна купити можна тільки від офіційних постачальників, з гарантією якості, з сервісним обслуговуванням. У гіроскутерах використовуються тільки імпортні акумуляторні батареї (Samsung), високоміцний та удароміцний пластик, гарантія на гіроскутер у київ 1 рік.

Купити гіроскутер у Києві, Харкові, Дніпрі, Одесі, Україні. Найнижчі ціни Вам гарантовано. Безкоштовна доставка. Ціни, відгуки, офіційна гарантія.

Джеймс Паттерсон, Майкл Ледвідж
Помилка

Джонові та Джоан Дауні — спасибі за все.

Пролог

Насправді сюрпризів не любить ніхто…

Розділ 1

Я подумала, що це потрясна ідея — приємно здивувати Пола й несподівано заявитися в обідній час до його офісу на Перпл-стрит.

Я спеціально з'їздила на Мангеттен і вдягла свою улюблену «чорну сукенку». У ній я виглядаю скромно й чарівливо. Цей прикид був доречним і в ресторані «Марк Джозеф Стейкгаус», і взагалі будь-де. Саме цю сукню зазвичай вибирав Пол, коли я питала його: «А що мені вдягти на сьогоднішню вечірку, любий?»

Хай там як, а я відчувала приємне хвилювання й уже встигла спитати Джин, помічницю Пола, чи він на роботі. Але про свій приїзд я її не попередила: вона ж його заступниця, а не моя.

І це його я збиралася приємно здивувати, а не її.

Звернувши за ріг на своєму «міні-купері»^[1], я побачила, як Пол виходить з офісного будинку. Поруч із ним крокувала якась білявка років двадцяти з гаком.

Він аж надто близько тулився до неї, про щось теревенив і гиготів так улесливо-хтиво, що мені відразу ж стало зле.

Білявка була однією з тих розкішних краль, що їх часто можна здибати в Чикаго або ж Айова-Сіті. Висока, з волоссям, що мало платиновий відблиск. На відстані її матова шкіра виглядала бездоганною: ані тобі зморшки, ані прищика, ані плями.

Утім, не все в ній було таким уже й бездоганним. Наприклад, перечепившись через тротуарну плитку своєю дорогою туфлею від Маноло Бланік, білявка мало не гепнулась, коли сідала з Полом у таксі, і той ледве встиг утримати її, ухопивши за худющий лікоть під рожевою кашеміровою шаллю. Тієї миті мені здалося, що хтось з усього розмаху всадив мені в груди гостру стамеску.

Я стала за ними стежити. Утім, яке там стежити! Це надто м'яко сказано. Я погналася за ними.

Усю дорогу до Мідтауну я висіла в них на задньому бампері наче гачком причеплена. Коли ж напроти входу в готель «Сент-Реджис» їхнє таксі раптово зупинилось і з нього, посміхаючись, вигулькнули Пол з білявкою, із далекого закутка мого мозку кулею вискочив сигнал і блискавично рушив до ступні, що зависла в нерішучості над педаллю акселератора. У цей момент Пол узяв свою подругу під руку. Мені на мить уявилися їхні перепуджені обличчя, коли вони, як сосиски в бутерброді, опиняться між стіною готелю та капотом мого світло-блакитного автомобільчика.

Проте ця уявна сцена зникла так само швидко, як і з'явилась, а разом із нею зникли й переслідувані. Я безсило заплакала під звук клаксонів — то нетерпляче сигналили таксі, що скупчилися позаду мене.

Розділ 2

Замість негайно пристрелити Пола в одвірках, я дала йому шанс. Навіть не стала розпитувати, чим він займався в обідню перерву в готелі «Сент-Реджис», аж поки ми не сіли вечеряти.

Хтозна, а може, він був там у якихось важливих справах? Недарма ж я нещодавно бачила наліпку на бампері одного авта з таким текстом: «Усяке бува. Навіть дива».

— До речі, Поле, — спитала я настільки невимушено, наскільки дозволяв мені гнів, що розпеченою лавою циркулював у венах. — А що ти робив сьогодні під час обідньої перерви?

Пол явно нашорошився. Навіть нахиливши голову й ледь не продряпавши ножем тарілку аж до столу, я відчувала, як сіпнулася його голова і як він витріщився на мене.

Якусь мить винувато помовчавши, Пол відвів погляд і втупився у свою тарілку.

— Як що? Їв бутерброд на своєму робочому місці, — промимрив він. — Як і завжди. Ти ж знаєш, Лорін, я ввесь час так чиню.

Пол збрехав мені — відверто й нахабно.

Я мимоволі випустила з руки ножа, і він зі звуком гонга брязнув об тарілку. Чорні божевільні думки — одна чорніша від іншої — умить заполонили мою свідомість. Такого зі мною ще ніколи не траплялось. Я завжди вміла тримати себе в руках.

«А що, як Пол ні на яку роботу не ходив? — подумала я собі. — Просто надурив мене, показавши липовий фірмовий бланк. А сам увесь цей час їздив у центр, щоб порозважатися з дівками. А його співробітники? Може, вони були просто найнятими акторами, котрі мали з'являтися тоді, коли я планувала приїхати?»

— А чому ти питаєш? — нарешті поцікавився Пол — невимушено так, наче нічого не сталося. І це було для мене майже так само боляче, як і бачити його з білявкою біля входу в готель «Сент-Реджис».

Майже.

Не знаю як, але мені все-таки вдалося вимучити посмішку й жодним порухом м'язів обличчя не видати своїх почуттів, хоча в моїй душі лютував ураган категорії «п'ять».

— Просто щоб поговорити, — відказала я. — Треба ж про щось говорити зі своїм чоловіком під час вечері.

Частина перша
Наспіх перепихнутися

Розділ 1

Того вечора, того шаленого, божевільного вечора магістраль Мейджор-Діген була забита автомобілями, а на під'їзді до Тріборо-брідж їх стало ще більше.

Не знаю, що мене дратувало сильніше, поки ми продиралися крізь щільний потік машин: чи то клаксони застряглих у пробці автівок, чи то іспанська музика, що линула з приймача в нашому таксі…

Я їхала до Вірджинії на оплачений моєю конторою семінар.

А Пол збирався на особисту зустріч у Бостоні з одним із найбільших клієнтів своєї фірми.

Єдиною спільною подорожжю, яку ми, сучасне, високопрофесійне й енергійне подружжя Стілвелів, могли собі дозволити на тому тижні, була поїздка в аеропорт ЛаҐвардія.

З мого боку відкривався прекрасний вид на Мангеттен. Нью-Йорк, із його височенними вежами зі скла й бетону, виглядав іще величнішим і романтичнішим на фоні чорних грозових хмар, що напливали з-за обрію.

Визираючи у вікно таксі, я пригадала чепурненьку квартирку, котру ми з Полом винаймали колись у Верхньому Вест-Сайді. Пригадалися суботні дні, що їх ми проводили в музеї Ґуґенгайма та Музеї сучасного мистецтва; мікроскопічне французьке бістро в північній частині Г'юстон-стрит; холодне шардоне, яке ми цмулили «на природі», тобто на пожежній драбині нашої однокімнатної квартири на четвертому поверсі. З пам'яті виринула романтика тих часів, коли ми ще не були одружені, коли наше життя було цікавим і непередбачуваним.

— Поле! — погукала я печальним, майже похоронним тоном. — Поле!

Якби Пол був бабієм, я, скоріше за все, викреслила б зі своєї свідомості той недавній неприємний епізод як щось неминуче й тому не варте особливої уваги. Усі ми з віком стаємо дорослішими, цинічнішими… Зрештою, медовий місяць коли-небудь, та закінчується. Однак у нас із Полом усе було по-іншому!

Ми з ним являли собою одну з тих сентиментальних закоханих парочок, що часто дратують оточення виявами своїх почуттів. Більше того, ми були не просто закоханими, ми ще й були найкращими друзями — водою не розлити. Задушевними однодумцями з ментальністю Ромео та Джульєтти, готовими все життя прожити разом і померти водночас. Ми з Полом кохали одне одного до нестями та шаленства. І це не вибіркові спогади. Саме так воно й було — завжди.

Ми познайомилися, коли були першокурсниками правничого факультету Фордгемського університету. Ми навчалися на одному потоці й належали до однієї соціальної групи, але ніколи до пуття не розмовляли. Я помітила Пола через його надзвичайну привабливість. Він був на кілька років старшим за більшість із нас, трохи серйознішим і трохи стараннішим. Тому я навіть спочатку не повірила, дізнавшись, що він погодився гайнути з нашою компашкою до Канкуна, що в Мексиці, на весняні канікули.

Увечері перед відльотом додому в мене була сварка й бійка з моїм хлопцем; ударившись об скляні двері готелю, я розбила їх і порізала руку. Поки мій кавалер безпомічно озирався й повторював: «Що ж робити, що ж робити?», — біля мене несподівано виріс Пол і, мовити б, узяв ситуацію під контроль.

Він повіз мене до лікарні й залишився коло мого ліжка. І це тоді, коли решта наших приятелів першим же рейсом хутенько змилася додому, щоб не спізнитися на заняття.

Щойно Пол з'явився у дверях моєї палати в мексиканській лікарні, несучи в руках сніданок — молочний коктейль та газети на закуску, я відразу ж збагнула, який гарний хлопець він був: синьоокий, із фантастично привабливими ямочками на щоках та просто вбивчою посмішкою.

Ці ямочки та коктейль із газетами вразили мене прямісінько в серце.

Чому ж ми докотилися до нинішнього стану? Не знаю. Не можу сказати напевне. Мабуть, ми потрапили в ту рутинну колію, до якої неминуче потрапляють більшість сучасних подружніх пар. Занурившись по вуха у свою нелегку роботу, надміру переймаючись питаннями нашої кар'єри, ми, вочевидь, настільки зациклилися на вдоволенні своїх індивідуальних потреб і забаганок, що забули про один дуже важливий факт: ми — сім'я і, перш за все, маємо допомагати одне одному.

Я поки що не стала сваритися з Полом через оту білявку, з якою бачила його на Мангеттені. Мабуть, тому, що не була ще готова до відвертої розмови з ним, не готова раз і назавжди розібратися з нашими стосунками. До того ж я не була цілком упевненою, що він закрутив роман. А може, боялася, що відверта розмова стане початком кінця нашого подружжя. Колись Пол кохав мене; я точно знаю, що кохав. І я теж колись кохала його кожною часточкою свого єства.

Можливо, і досі кохала. Можливо.

— Поле… — знову погукала я.

Зачувши мій голос, Пол повільно обернувся. Мені здалося, що він дивиться на мене так, наче побачив уперше за багато тижнів. На його обличчі з'явився винуватий, майже сумний вираз. Він уже розкрив рота, щоб щось відповісти.

Але цієї миті зателефонував його чортів мобільник.

Мені пригадалося, що то я сама по приколу виставила рингтоном мелодію «Втрачена любов». За іронією долі, ця дурнувата пісенька, під яку ми часто бухали та розважалися, стала, насамкінець, дуже доречною характеристикою нашого подружнього життя.

Із ледь прихованою люттю я визвірилася на мобільник. На повному серйозі мені закортіло вихопити клятий телефон з руки Пола та швиргонути його з вікна за місток — у річку.

Пол зиркнув на номер, і в його очах з'явився вже знайомий мені нещирий вираз.

— Треба поговорити з однією людиною, — сказав він, натискаючи на кнопку.

«Не треба, Поле», — подумала я.

Тим часом наше таксі пірнуло в тунель, і величний мангеттенський краєвид зник з очей.

«Ось вона, — подумала я. — Ось вона — остання крапля.» Він сам зруйнував наші стосунки. А хіба ж ні?

І саме тоді, сидячи в отому таксі, я точно вирахувала той момент, коли можна впевнено сказати: «Усе, кранти. Далі — нікуди».

Це коли навіть увечері не хочеться побути разом.

Розділ 2

Коли ми звертали з автостради до аеропорту, удалині зловісно торохнув грім. Літнє небо вмить посіріло; швидко наближалася негода.

Таксі нарешті підвезло нас до термінала «Континентал», звідки я мала відлітати, а Пол і досі щось теревенив по телефону про акції та балансову вартість. Я й не сподівалася, що він зробить над собою зусилля настільки велике, щоб відірватися від розмови й цьомкнути мене на прощання. Коли мій чоловік розмовляє про справи своїм тихим, «бізнесовим» голосом, то хоч із гармати стріляй — однаково він не зупиниться.

Водій перемкнув радіоприймач з іспанської музики на фінансові новини, і я простягла руку, щоб відчинити дверцята. Я злякалася, що коли негайно не вискочу з таксівки, то дратівливе дзижчання голосу диктора, який огидно-солодкавим тоном закликав грошовитих людей інвестувати, доведе мене до несамовитого крику.

І я кричатиму до крові в горлі.

До втрати свідомості.

Слава Богу, цього не трапилось.

Навіть не глянувши на мене, Пол помахав мені через заднє вікно, і таксі від'їхало.

Я теж хотіла була махнути на прощання, але не стала й покотила свою валізу крізь вхідні двері.

А через кілька хвилин я вже сиділа в барі, чекаючи, поки оголосять мій рейс, і гадала невеселі думки. Відсьорбнувши коктейлю, я витягнула з сумочки квиток.

З гучномовців угорі лунала недолуга естрадна обробка пісні групи «Клеш», яка називалася «Мені піти чи залишитись?» Ні, ну ви тільки погляньте! Упорядник цієї музичної збірки, він що — телепат? От гад! Піддивився мені в душу та знайшов підходящу мелодію мого дитинства.

Добре, що тоді я була розлюченою й заведеною, а то неодмінно відчула б себе старою шкапою та впала б у депресію.

Злегка торкнувшись рота квитком, я взяла й картинно порвала його. Після чого залпом допила коктейль.

А потім витерла сльози скатертиною, що нею було накрито стіл.

Треба приступати до плану «Б».

Ясна річ, у мене будуть неприємності. Великі неприємності, а не якісь там штучки-дрючки.

Проте мені було начхати. Надто часто й надто довго Пол нехтував мною.

І я зробила дзвінок, який досі не наважувалася зробити.

Потім викотила валізу назад, заскочила в перше-ліпше таксі й назвала водієві свою домашню адресу.

Коли ми від'їжджали від аеропорту, на скло впали перші краплини дощу, і в моїй уяві враз постала така картина: у темні води річки поволі та невідворотно занурюється щось велике, масивне — усе глибше та глибше.

Мабуть, уперше за тривалий час я повелася відчайдушно, безтурботно й нерозсудливо.

Розділ З

Коли я ввійшла до свого темного порожнього будинку, уже лило ніби з відра. Скинувши промоклий діловий костюм і вдягнувши стару спортивну куртку та джинси, я відчула незначну полегкість.

А коли ввімкнула стереозапис, щоб насолодитися товариством блюзмена Стіві Рея Воґена, то відчула себе ще краще.

Потім вирішила не вмикати світла, а натомість дістала зі стінної шафи припалий пилом коробок зі свічками з ароматом квітів.

Будинок досить швидко став скидатися на церкву, а радше — на помешкання в одному дурнуватому відеокліпові Мадонни, де повсюди висять штори. Така асоціація надихнула мене ввімкнути на своєму айподі пісню «Я тебе вдягну» у виконанні її поп-величності й вивернути звук на всю котушку.

За двадцять хвилин у дверях задзеленчав дзвінок — то привезли відбивні з ягнятини, що їх я замовила дорогою додому.

Я забрала в хлопця-посильного брунатний пакуночок, пішла на кухню, нарізала часнику з лимоном та налила собі склянку «Санта-Марґеріти». Потім розігріла картоплю й почала накривати на стіл.

Для двох.

Після взяла пляшку «Санта-Марґеріти» й пішла нагору. Саме тоді я й помітила настійливе блимання червоного індикатора на своєму автовідповідачеві.

— А, привіт, Лорін. Це доктор Маркузе. Я саме виходжу з офісу й просто хотів повідомити, що ваші результати ще не прийшли. Розумію, ви чекаєте, тож щойно ми матимемо інформацію з лабораторії, я дам вам знати.

Відповідач клацнув і замовк. Відкинувши назад волосся, я глянула на себе в дзеркало й помітила легенькі зморшки на лобі та в куточках очей.

Уже минуло три тижні, як затримувалося моє місячне. Зазвичай це не є проблемою.

Та от тільки річ у тім, що я вважала себе безплідною.

Результати, про які говорив мій чуйний гінеколог, доктор Маркузе, стосувались аналізу крові й ультразвукового тесту. Саме він наполіг, щоб я пройшла це обстеження.

Ну от! Не встигла я переварити одну неприємність, а тут іще одна наступає їй на п'яти й дихає в потилицю.

«Цікаво, що розвалиться першим — моє здоров'я чи мій шлюб?» — подумала я.

— Спасибі, що з'явилися, докторе Маркузе, — промовила я у відповідач. — Ви, як завжди, дуже вчасно.

Розділ 4

Моє серце тьохнуло й занило. Вечеря на двох. І Пола серед цих двох не було.

Допивши призначену мені склянку вина, я зробила єдину розумну річ, котру можна було зробити за тих обставин: узяла пляшку з вином і пішла з нею нагору.

Там я налила собі третю склянку, витягла свою весільну фотографію та всілася на ліжко.

А потім сиділа, сьорбала вино й витріщалася на Пола.

Спочатку я не звернула особливої уваги на зміну в поведінці свого чоловіка, яка сталася після його останнього службового підвищення, коли він здобув дуже відповідальну посаду, пов'язану з напруженою працею. Звісно, я розуміла, що постійна напруга на роботі неминуче дасться взнаки, але я знала також, що кредитне фінансування було його спеціалізацією. Пол не раз казав мені, що це — його покликання і що ця робота добре йому вдається. Принаймні саме так він характеризував себе з професійного боку.

Тому я й не надала великого значення, коли Пол дещо відсторонився від мене, коли раптом почав уникати сідати разом зі мною за стіл, виявляв байдужість у ліжку. «Увага й зосередженість потрібні йому на роботі», — міркувала я. І заспокоювала себе: це ж ненадовго. Зараз він пришпорив себе, щоб досягти успіху, а потім — розслабиться. Або зазнає невдачі, бо бува й таке. Тоді я залижу його рани, і ми повернемось до колишнього, нормального ритму життя. І знову мене тішитимуть і його ямочки на щоках, і його чарівна посмішка. І ми знову станемо друзями-нерозлийвода.

Я витягла шухляду нічного столика й дістала звідти свій браслет-амулет. Його купив мені Пол на мій перший після нашого весілля день народження і не де-небудь, а в престижному дитячому магазині «Лімітед Ту». Я мала їх уже шість, але цей, найперший, був найулюбленішим — сердечко зі штучного діаманта. «На знак мого кохання», — сказав Пол, даруючи мені браслетку.

Не знаю чому, але ці нехитрі дрібнички, що були сентиментальним виразом щирого хлопчачого кохання, важили для мене в мільйон разів більше, ніж обіди в дорогих та престижних ресторанах, куди водив мене Пол, щоб відсвяткувати день моїх народин.

Цього року Пол повів мене до нового супермодного закладу «Пер Се», що відкрився в Тайм-Ворнер-Центрі. Але я так і не дочекалася подарунку — навіть після крем-брюле.

Він забув купити мені амулет. Забув або просто не схотів.

І це стало першою ознакою справжньої біди.

І біда не змусила на себе довго чекати: вона прийшла у вигляді молодої білявки, з якою я бачила свого чоловіка коло його офісу на Перпл-стрит і яку він водив до готелю «Сент-Реджис».

І про яку Пол нічого не сказав, нахабно збрехавши мені в обличчя.

Розділ 5

Я саме була на кухні, розкладаючи рожеві відбивні по сковороді з олією, що шипіла й стріляла, аж раптом хтось сильно постукав у вікно задніх дверей. Від несподіванки мій зголоднілий шлунок перестав бурчати й замовк. Я глянула на годинник мікрохвильовки.

Рівно одинадцята.

Нарешті. «Нарешті він прийшов», — подумала я, витерши з лоба піт кухонним рушником і підходячи до дверей. Це не сон. Це дійсно відбувається. Наяву.

Прямо тут.

Просто зараз.

Я глибоко-глибоко вдихнула повітря й відсунула засув.

— Привіт, Лорін.

— І тобі привіт. Чудово виглядаєш. Просто потрясно.

— Жартуєш? Я змок до нитки.

Краплі дощу, що їх занесло вітром на кухню, розсипалися по кахляній підлозі сузір'ям блискучих і мокрих зірок.

І тоді він увійшов. Вірніше, заполонив собою ввесь дверний проріз.

Його трапецієподібна постать висотою шість із лишком футів погано вміщалася в коридорі. У світлі свічок я помітила, що він нещодавно підстригся; його коротке волосся мало колір мокрого піску в тих місцях, де воно було найкоротшим.

Знову налетів вітер і кинув мені просто в обличчя дурманний запах одеколону, дощу та шкірянки, у якій мій гість приїхав до мене на мотоциклі.

«Здається, в одному зі своїх ток-шоу Опра Вінфрі присвятила пару годин такому психологічному стану», — подумала я, відчайдушно намагаючись знайти хоч якісь слова. Безневинний флірт на роботі, що призводить до пристрасного захоплення, котре зумовлює тісну дружбу, яку стараються не афішувати і яка, своєю чергою, спричинюється до… До чого? Утім, я й сама не знала, як це назвати.

Я знала, що дехто з моїх колежанок безневинно фліртує в офісі, але сама завжди будувала високий мур, коли мені доводилося по роботі мати справу з чоловіками, а особливо з такими привабливими та гуморними, як Скотт. Сама думка про флірт викликала в мене відчуття провини.

Проте Скоттові якимось чином удалося перебратися через цей мур і проникнути крізь мою лінію оборони. Може, тому, що — попри свої розміри та привабливість — було в ньому щось щире й нелукаве. Чи, можливо, тому, що він поводився зі мною офіційно. Навіть старомодно — у найкращому сенсі цього слова. А може, через те, що його присутність у моєму житті збільшувалася пропорційно зменшенню присутності в ній Пола.

А крім цього, було в тому чоловікові щось приємно-загадкове, щось приховане під поверхнею, і воно вабило мене до нього.

— Так, отже, це й справді ти? — пожартував Скотт, нарешті порушуючи тишу. — Стривай, ледь не забув.

Тут я вперше помітила в його руках мокру коричневу сумку. Він знічено почервонів і дістав з неї якусь іграшку. То було Біні Бейбі — плюшеве звірятко фірми «Той Вернер». Воно мало вигляд брунатного цуценяти. Я поглянула на бирку. Його звали «Беджиз»^[2]. Потім подивилася дату народження — 1 грудня.

Від подиву в мене аж щелепа відвисла.

Це ж мій день народження!

Я завжди намагалася знайти плюшеву іграшку зі своїм днем народження, але мені не щастило. Скотт про це дізнався — і знайшов.

Я поглянула на цуценя. І тієї ж миті пригадала, як Пол забув купити мені подарунок на день народження. Усередині мене щось хруснуло, наче тріснула тоненька льодяна бурулька, і я заплакала.

— Ти що, Лорін, не треба! — запанікував Скотт. Він був підняв руки, щоб обійняти мене, але враз зупинився, наче впершись у якусь невидиму стіну. — Слухай сюди, — сказав він. — Мені тільки й бракувало, щоб якимось чином завдати тобі болю. Це вже занадто. Не слід мені було цього робити, це точно. Я краще… я краще піду, добре? А завтра побачимося — як завжди. Я принесу каву «Бокс О'Джоу», ти — булочки з корицею, і ми більше не згадуватимемо сьогоднішнього вечора, гаразд?

Не встигла я рота розтулити, як Скотт відчинив двері і зник у темряві.

Розділ 6

Слухаючи, як шкварчить м'ясо на пательні, я дещо мелодраматичним жестом узяла кухонний рушник і витерла сльози. Що я накоїла? З глузду з'їхала, чи що? Скотт мав рацію. Що то, в біса, наверзлося мені в голову? Я стояла, тупо витріщившись на калюжки води, які лишилися після нього на підлозі секунду тому.

Не тямлячи себе, я вимкнула плиту, вхопила сумочку, рвучко розчинила двері й вискочила надвір — у темряву.

Коли я, хапаючи ротом повітря, наздогнала Скотта, він якраз сідав на свій мотоцикл за півкварталу від мого будинку.

У сусідів засвітилося. То було помешкання місіс Вотерс — найбільшої пліткарки в наших краях. Що вона скаже, коли побачить мене? Скотт помітив, що я нервово зиркаю на вікна сусідського будинку.

— Ось, одягни, — сказав він, подаючи мені свій мотоциклетний шолом. — Не передумай цього разу, Лорін. Просто сідай — і поїхали.

Я вдягла шолом, і цієї миті мені в ніздрі знову — ще дужче — вдарив запах одеколону Скотта, котрий саме почав заводити свій червоний гоночний «дукаті». Мотоцикл завівся й оглушливо заторохтів.

— Сідай, — заволав Скотт, протягуючи мені руку. — Хутко!

— А чи безпечно їздити на мотику під час дощу? — спиталася я.

— Страшенно небезпечно, — вишкірився Скотт своєю невідпорною посмішкою й дав газу.

Я швидко скочила позаду нього й обхопила його руками за талію. Не встигла моя голова сховатись у Скотта між лопатками, як мотоцикл заревів і рвонув угору по схилу, уносячи мене геть від моїх болісних сумнівів та від завидющих очей сусідки.

Розділ 7

Мабуть, я продряпала нігтями шкірянку Скотта наскрізь, відчайдушно чіпляючись за життя. У моєму животі холонуло, коли ми потрапляли в ковбаню, а коли мотоцикл підскакував, натрапивши на пагорбок, то мені здавалося, що мозок ось-ось проб'є дах мого черепа й вискочить із голови. Ми мчали вперед, залишаючи позаду калейдоскопічні й хаотичні картини залитого дощем світу.

Я подумки вилаяла себе за те, що не написала прижиттєвого заповіту, щойно заднє колесо мотоцикла занесло, коли ми в'їжджали при в'їзді на автостраду Соу-Мілл-Рівер-парквей. Коли ж ми виїхали на автостраду, то Скотт дав такого чаду, що я подумала: «Усе, гаплик!»

Я відсапнула й наважилась розплющити очі тільки тоді, коли мотик стишив хід: то ми з'їжджали з автостради Генрі-Гадсон-парквей до Рівердейлу — елітного мікрорайону в Бронксі.

Несамовито ревучи, наш мотоцикл злетів униз схилом і вповільнив рух лише тоді, коли ми виїхали на вулицю з темними особняками, що ховалися за високими парканами та воротами. Спалахнула блискавка, і в її світлі я побачила неподалік широке срібне плесо річки Гудзон, а на протилежному боці, якраз напроти нас, — величні постаті берегових скель Нью-Джерсі.

— Мерщій, Лорін, — сказав Скотт, несподівано зупиняючи мотик і зіскакуючи з нього. Махнувши рукою, щоб я йшла слідом за ним, він закрокував по брукованому під'їзду до величезного, як супермаркет, особняка в колоніальному стилі.

— Ти тут мешкаєш? — гукнула я йому, скидаючи шолом.

— Типу мешкаю, — відповів Скотт і знову махнув мені рукою, щоб я не відставала.

— Тобто?

Я пішла за ним до окремо розташованого гаража на три авта, який майже не поступався розмірами самому будинку. Усередині стояли «порше», «бентлі» та «феррарі» того самого кольору, що й мотик Скотта.

— Невже вони — твої? — вражено спитала я.

— Якби ж то, — відповів Скотт, підіймаючись сходами. — Вони, скоріше, мої підопічні. Просто я сторожую будинок свого друга, от і все. Ходімо, зараз я принесу рушники.

Я пройшла слідом за ним до невеличкого помешкання на кшталт мансарди, розташованого над гаражем. Перед тим як зайти до ванної, Скотт відкрив дві бляшанки пива «Будвайзер» і ввімкнув музику. Крізь панорамне вікно було видно збурену штормом річку, і цей пейзаж скидався на величезну картину.

Кинувши мені пухнастого рушника, Скотт завмер в одвірках ванної, ніби вражений у серце моєю красою. Точнісінько так він дивився на мене в коридорі, на стоянці та на сходах у робочий час.

У його мигдалеподібних очах відбилося щось схоже на благання.

Уперше я наважилась відповісти поглядом на погляд. І відсьорбнула холодного пива.

Та раптом випустила бляшанку, бо збагнула, наскільки сильно приваблював мене Скотт. Просто божевілля якесь, їй-богу. Колись, іще школяркою, на літніх канікулах у СпрінґЛейк, я познайомилася на Джерсі-Шор з одним хлопцем. Він здавав напрокат велосипеди, і, скажу вам, мабуть, жоден знаменитий гонщик-велосипедист не тренувався того літа так заповзято, як я.

Й одного разу, у п'ятницю, що стала найцікавішою та найважливішою п'ятницею з тих, які мені доти довелося пережити, цей хлопець запросив мене провести з ним вечір на пляжі.

У кожного в житті неодмінно буває хоч один щасливий момент, еге ж? Мить, коли якимось магічним чином ненадовго поєднуються краса навколишнього світу й краса емоцій у твоїй душі.

Саме таким моментом мого життя й був отой вечір на пляжі.

Так приємно все це згадувати… Мій перший справжній кайф від випитого пива, шум океанських хвиль, вечірнє бірюзове небо, мовчазний дотик руки хлопця, котрий був трохи старшим за мене… Мені було тоді шістнадцять. Коли я спустила бретельки купальника з плечей, що вже встигли трохи засмагнути, то в мене з'явилося відчуття необмежених можливостей; моє молоде пружне тіло завмерло в солодкому очікуванні незвіданого.

«Так он кого нагадав мені Скотт», — подумала я, вдивляючись у його очі, що світилися пристрастю: він нагадав мені Майка, хлопця з Джерсі-Шор; він наче повернув мене на отой океанський пляж, де не було ні важкої роботи, ні біохімічної біопсії, ні зрадливих чоловіків із білявками руч-об-руч.

У цей сум'ятний, важкий та гівнячий період мого життя мені раптом понад усе на світі закортіло повернутися разом із ним у минуле. І знову стати шістнадцятирічною дівчинкою.

Тим часом Скотт стояв навколішках, витираючи розлите мною пиво. Я схвильовано вдихнула, простягла руку й прошепотіла, погладивши його по голові:

— Ти такий гарний…

Скотт підвівся й ніжно торкнувся руками мого обличчя.

— Ні, це ти — гарна, — стиха мовив він. — Ти — найвродливіша жінка, яку я коли-небудь зустрічав, Лорін. Поцілуй мене. Будь ласка.

Розділ 8

Колись ми з Полом дуже любили повжарюватися, хлібом не годуй. У перші місяці нашого знайомства ми буквально не злазили одне з одного. А коли летіли до Барбадосу, де збиралися провести свій третій медовий місяць, то навіть примудрилися трахнутися в туалеті літака, таким чином ставши повноправними членами клубу «На сьомому небі» ^[3], куди жартома приймали всіх, хто міг аргументовано довести, що мав секс у літаку на висоті не менше ніж за милю над землею. Але кохатися зі Скоттом було просто небезпечно для здоров'я.

Більш аніж півгодини ми просто цілувалися та пестили одне одного, і з кожним розстебнутим ґудзиком, з кожним знятим предметом одягу моє серцебиття та дихання ставали дедалі частішими. Тож коли Скотт стягнув мою сорочку й припав губами мені до живота, я ледь не до крові прикусила губу, щоб не заволати.

Потім він відстебнув ґудзик на моїх джинсах. Цієї миті з мене вирвався якийсь нелюдський, майже тваринний стогін. Від кайфу я ледь не зомлівала — і мені це подобалося!

Ми тупцювали з кімнати в кімнату, стягуючи одне з одного одяг, палко обіймаючись і жадібно хапаючи повітря спраглими ротами. Мені так довго цього бракувало — цих ніжних дотиків, цих пестощів… Можливо, я просто потребувала чоловічої уваги та чуйності.

Достоту не пам'ятаю, як і коли ми опинилися в його ліжку. Пам'ятаю лише, що в якийсь момент блискавка влучила у двір так близько від будинку, що той аж затрясся в унісон з ліжком, яке ми розгойдували своїми тілами.

Може, то Господь надсилав мені попередження?

Але сумніваюся, що ми звернули б на нього увагу, навіть якби знесло дах над нашими головами.

А потім я лежала собі на стьобаній ватній ковдрі й тремтіла, ніби в пропасниці. Мої щоки та шию вкрили рясні краплини поту, а в грудях нило. Скотт, лежачи поруч і важко дихаючи, сказав під завивання вітру за вікном:

— Боже мій, Лорін, ти — просто неймовірна!

Я перелякалася, що зараз він підведеться й запропонує відвезти мене додому. Одначе Скотт скрутився калачиком, поклав свою голову мені на плече — і в мене відійшло від серця. Ми лежали в темряві, притиснувшись одне до одного розпашілими тілами, я вдивлялася в його золотисто-каштанові очі, а він ніжно гладив моє обличчя й волосся.

— Сходжу, помиюся в душі, — мовив нарешті Скотт. Коли він рвучко підвівся, його довгі м'язисті ноги раптом прогнулися від утоми, і він аж заточився. — Ось бачиш! Мені терміново треба поставити крапельницю з допінгом.

— Щойно відвезеш мене, заскоч до пункту невідкладної допомоги, — зауважила я й посміхнулася.

Коли Скотт пішов у душ, мені тільки й стало сили, що покласти голову на подушку. Коли він увімкнув світло, я побачила його в дзеркалі. Він був прекрасний, клянусь Господом Богом.

На його спині й боках крутими пагорбами випинали м'язи. Він наче зійшов з рекламного щита фірми «Келвін Кляйн».

«Усе було чудово… просто бездоганно», — подумала я. Навіть ліпше, ніж коли-небудь могла собі уявити. Це був якийсь шалений секс, однозначно, але водночас — дуже ніжний. Ніколи не думала, що Скотт виявиться таким ласкавим, що в нас із ним вийде така прекрасна фізична й емоційна близькість.

Я збагнула, що це неодмінно мало трапитись, не могло не трапитись, бо мені це було потрібно. Згоряти від шаленства, а потім — утішатися ніжністю. Безтурботно сміятись і лежати поряд із чоловіком, якому я подобалась і котрий уважав, що я — якась особлива.

«Жодних докорів сумління!» — подумала я, почувши ще один удар грому.

Що йде на користь незаміжній дівчині, корисне також і для спраглої чоловічої ласки домогосподарки. І навіть якщо це ніколи більше не трапиться — а воно, мабуть, більше не трапиться, не має трапитись, — то все одно варто було спробувати.

Розділ 9

Сидячи в тісному темному салоні своєї «тойоти-кемрі», припаркованої за півкварталу на північ від мансарди над гаражем, Пол Стілвел зачудовано витріщився на червоний мотоцикл Скотта, висвітлений спалахом чергової блискавки.

Загалом, він уже бачив колись цю модель «дукаті» в журналі «Форчун» у розділі «До вашого відома». Це була неймовірно коштовна іграшка для схиблених на техніці товстосумів. Такий байк могли дозволити собі хіба що якась кінозірка чи сміливий нащадок-відчайдух багатого європейського судновласника.

«Або такі ощасливлені долею мудаки, як Скотт», — подумав Пол, уп'явшись очима в мотик, своїми контурами схожий на реактивний винищувач. Червоний мокрий «дукаті» блищав, як хтиві губи красуні, підведені помадою з блиском.

Його м'язи напружились, коли він, нарешті, відірвав погляд від мотоцикла та знов узявся переглядати світлини, що зберігалися в пам'яті його «мотороли».

Пол зупинився на фотографії, яку він зробив тиждень тому, стежачи за Скоттом, коли той повертався додому з роботи: Скотт сидів на мотоциклі, що зупинився біля світлофора. Суцільний шолом на його голові був трохи зсунутий на потилицю. Стрункий, дужий та виклично-самовпевнений — зовсім як та дорога машина межи його ніг.

Пол захлопнув мобільник і став невідривно дивитися крізь дощ на освітлене вікно над гаражем.

Потім відхилився й узяв з-під заднього сидіння гольфовий кийок Ping-З. Він був замашний і добре відцентрований.

Дивлячись на важкий залізний наконечник розміром з кулак, Пол знав, що йде на відчайдушний крок. Але що накажете робити, коли чужинець вдирається до вашої домівки й забирає те, що вам належить?

«Зараз над усім нависла загроза», — нагадав він собі. Усе, заради чого він так старанно працював, могло тепер прослизнути як пісок крізь пальці.

Раніше треба було думати. Зробити так, щоб цього не сталося. Запобігти. А тепер уже пізно скиглити, і нині всі ці «треба було» та «запобігти» не важать геть нічого, чи не так? Залишалась одна дилема: дозволяти цьому вилупку й далі викидати коники чи не дозволяти?

«Ні, — подумав Пол, вимикаючи запалення. — Є тільки один вихід: треба покласти цьому край».

Дощ періщив по даху його «тойоти». Сховавши мобільник у кишеню, Пол глибоко вдихнув. Повільно, майже церемоніально рішучою рукою в чорній рукавичці він узявся за держак прекрасно відцентрованої ключки.

«Завданнячко не з легких», — міркував він, розчиняючи дверцята авта й виходячи під зливу.

Розділ 10

— І що тепер? — грайливо спитав Скотт, виходячи з душу й натягуючи шкірянку на голий торс.

— А тепер здивуй мене, — сказала я. — Мені подобаються сюрпризи.

Скотт нахилився й узяв мою ліву руку. Потім поцілував мене в те місце, де зазвичай вимірюють пульс, — і в очах у мене затьмарилось.

— Ну як? — спитав він, посміхаючись.

— Непоганий початок, — відповіла я, ледве звівши подих.

— Ти побудь тут, а я поки змотаюся на нічний ринок. У мене скінчився свіжий салат і оливкова олія, — сказав Скотт, підводячись. — Ти ж не проти, щоб я швиденько приготував нам пізню вечерю, еге ж? У мене є просто потрясні телячі відбивні, я купив їх учора на Артур-авеню. Я приготую тобі соус за рецептом моєї матусі. Смакуватиме краще, ніж соус Рао.

«Оце так!» — подумала я, уявивши Скотта у фартуху. Чоловік — і куховаритиме спеціально для мене?

— Навіть якщо не сподобається, однаково — страждатиму, але їстиму, — відповіла я, зголодніло ковтнувши слину.

Скотт розчинив був двері, але раптом зупинився, обернувся й пильно подивився на мене.

— Що? — спитала я. — Передумав куховарити?

— Та ні. Просто я… — почав Скотт і затнувся. — Просто я радий, що в нас сьогодні все так гарно вийшло, Лорін. Я не був певен, що ти наважишся. І радію з того, що ти таки зробила це. Що ми це, нарешті, зробили.

«Клас! — подумала я, посміхнувшись, коли він зачинив за собою двері. І поглянула на збурену вітром річку Гудзон. — Мабуть, Скотт таки мав рацію: живи одним днем. І залишайся вічно молодим. Безтурботним. Може, і я з часом звикну так жити».

Я зиркнула на свій годинник. За першу ночі. Цікаво, де б я зараз ночувала, якби не передумала їхати? У штаті Вірджинія, у тісному номері готелю «Маріотт».

«Вибач, Поле, — подумала я. — Але не забувай: ти перший почав».

Я вирішила йому зателефонувати й відразу з усім розібратися. Момент для з'ясування стосунків був найсприятливіший. Хіба ж Пол не любив шарад?

«От і пограймо в загадки», — поміркувала я й, перекотившись на протилежний бік ліжка, намацала сумочку та витягла з неї телефон.

Розділ 11

«Нарешті! Привіт, Скоттику! — подумав Пол, коли через бокові двері гаража з'явився Скотт Тайєр. — Ходи сюди, мій хлопчику».

Передбачливо вдягнувшись у чорне, Пол сховався під оповитою плющем стіною неподалік гаража. Він знав, що його не буде видно, тим більше що дощ лив ніби з відра.

Побачивши, як Скотт перетнув під'їзну алею та вийшов на вулицю, Пол підняв кийок. Час показати цьому сучому синові, що він зайнявся не тим, чим слід.

До Скотта залишалося десять футів. П'ять.

І раптом — який жах! — звідкись зарепетувала музика! Минула якась мить, перш аніж Пол збагнув, що музика лунала з кишені його куртки. То заграв його мобільник!

«Ні! Тільки не це!» — розпачливо промайнуло в голові Пола, і він мерщій засунув руку в кишеню, щоб прикрутити оту дурнувату пісеньку «Втрачена любов». Як же, в біса, він забув залишити свого мобільника в авті?!

І в той момент, коли Пол похапцем нишпорив у своїй кишені, на нього в темряві з усього розмаху налетів Скотт. Із забитими памороками невдаха Пол гепнувся спиною в багнюку.

А коли підвів очі, то побачив перед собою здивоване обличчя Скотта.

— Ви?! — отетеріло видихнув той, відбуцнувши черевиком кийок для гольфа, що його Пол випустив з рук, коли падав. Потім підняв Пола так, що в того ноги відірвалися від землі, та швиргонув у повітря. Описавши дугу, месник-невдаха верескнув і боляче загатився в щось спиною. То був «дукаті». Від удару мотоцикл перекинувся, зверху на нього впав Пол, і разом вони утворили жалюгідну купу.

— Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви збиралися заподіяти мені шкоду, містере Стілвел, — мовив Скотт, навіть не засапавшись і оком не змигнувши. Потім підняв кийок із землі й повільно наблизився до Пола. — А такою штукою можна завдати серйозної шкоди, — вів далі Скотт, помахуючи кийком, наче погрозливо докоряючи пальцем неслухняній дитині. — Ось давайте покажу, як це робиться.

Розділ 12

Заклякнувши від несподіванки, я дивилась на вулицю перед гаражем, ледь не притискаючись носом до скла.

І не йняла віри баченому. Ні, цього не може бути… Цього просто не повинно бути!

Невже то й справді був Пол?!

Невже вони зі Скоттом дійсно б’ються?!

Я підбігла до вікна, щойно почула, як із тріском на землю впав мотоцикл. І враз заклякла від переляку й несподіванки, не вірячи своїм очам і не в змозі й пальцем поворухнути.

«Звісно, то був Пол», — подумала я й почала розмотувати в пам’яті клубок подій. Яка ж я дурепа! Ми зі Скоттом поводилися вкрай необачно. Обмінялись е-мейлами.

А я навіть занесла Скоттів номер у свій мобільник. Ясна річ, що Пол просто не міг не почати стежити за нами.

Гостре відчуття провини пронизало мене. Я здригнулася від страху.

Що ж я накоїла та що я собі думала?

Кілька тижнів я мучила себе, уявляючи Пола з отією білявкою. Кожної ночі мені ввижалося, як вони кохаються в номері готелю «Сент-Реджис». Тільки обдурена дружина може збагнути, який усепоглинаючий біль я переживала.

Але уява — то одне.

Реальна ж зрада заради помсти — то вже зовсім інше.

А я щойно зрадила чоловіка — похапцем пошморгалася, Господи, прости мене!

Безпорадно стоячи біля вікна, я спостерігала, як Пол і Скотт б'ються, наскакуючи один на одного. Трохи згодом бійка перемістилася поза межі мого поля зору: за оповитою плющем стіною мені майже нічого не було видно. Тільки час від часу мигтіли тіні, що несамовито лупцювали одна одну. Що ж там зараз відбувається?

Я розгубилася, не знаючи, що робити. Може, закричати? Спробувати якось розчепити їх?

І це була лише преамбула. А що буде, коли бійка скінчиться на користь, скажімо, Пола, і він увійде в квартиру? Що мені тоді робити?

Що я йому скажу?

Раптом пролунав страшенний тріск, наче хтось ляснув гігантським батогом, і я вмить забула про свої неприємні думки.

Обидві тіні враз заклякли.

Потім одна з них повалилася на землю, конвульсивно смикнулась і непорушно завмерла.

«Хто то впав? Хто постраждав?» — перелякано подумала я. І тут мені на думку спало найстрашніше запитання з усіх. Холодною бритвою воно різонуло моє серце й забило дух:

А кого б я сама хотіла бачити на місці потерпілого?

Розділ 13

На якусь мить, котра тривала болісно довго, усе довкола завмерло, наче на стоп-кадрі: примарні постаті на вулиці, моє дихання, навіть дощ — і той, здавалося, вщух. Стало так тихо, що мені аж задзвеніло у вухах.

Потім з тиші долинуло глухе бухкання. Потім іще одне. Бух, бух, бух. Спочатку мені здалося, що то калатає з переляку моє серце, аж раптом темряву прорізав промінь холодного сріблястого світла.

Нарешті до моїх вух долинула енергійна й заводна реп-музика, пульсуючу агресію якої неможливо було сплутати ні з чим іншим. Розцяцькована наворочена «акура» звернула з головної вулиці та в'їхала в провулок з дальнього боку кварталу.

На коротесеньку мить потужні ксенонові фари освітили протилежний бік провулку, вихопивши з темряви незабутню сцену в усій її лячній повноті.

Ця мить тривала лише мілісекунду, але її вистачило для того, щоб побачене на все життя закарбувалось у моїй пам'яті.

Постать, що стояла, виявилася Полом. Він важко дихав, стискаючи в руках мотоциклетний шолом так, наче то було бойове знаряддя.

Біля його ніг лежав Скотт, поруч із ним валялася ключка для гольфу, а під його головою розпливлася калюжа крові.

«Ось що трапляється, коли зраджуєш», — наче прошепотів хтось мені у вухо.

Ось до чого це призводить.

І тоді я зробила найрозсудливіше з того, що могло спасти мені на думку: відсахнулася від вікна й затулила обличчя руками.

Скотт лежав на землі нерухомо.

І це — через мене.

Не встигла я вийти із заціпеніння та звикнути до нової, лячної реальності, як мене вразила ще одна думка.

А може, Пол оскаженів настільки, що й на мене нападе?

Усвідомивши нагальну доконечність побачити, що робить Пол і де він є, я хутко повернулася до вікна.

Що за чортівня?!

Біля впалого мотоцикла Скотта стояло авто Пола з увімкненими фарами. З жахом я побачила, як Пол заштовхав Скотта на заднє сидіння «тойоти»; при цьому мені здалося, що Скотт, забившись головою об двері, тихо застогнав.

Що ж Пол замислив?

Стряхнувши з себе заціпеніння, я кинулась униз по сходах, бо вже не могла просто так стояти й спостерігати. На ходу я поспіхом згадувала, як робити штучне дихання. Ага — з рота в рот. Уже біля дверей я раптом збагнула, що на мені немає одягу, і кинулася назад, нагору.

Хапливо вдягаючи джинси та футболку, я почула, як хряснули двері авта й верескнули на мокрому асфальті колеса.

Я знову кинулась до вікна.

І тільки й устигла побачити, як авто Пола рвонуло з провулку.

У грудях нило, а голова йшла обертом. Коли я дивилася на підфарники «тойоти», які швидко розчинялися в темряві, на думку мені спало запитання:

Поле, куди ти повіз Скотта?

Розділ 14

Минуло кілька хвилин, перш аніж я прикинула, що могло трапитися. Кілька болісних хвилин я заціпеніло стояла, притиснувшись лобом до холодного, залитого дощем скла. І посміхнулася, коли збагнула просту логіку нещодавніх подій. Її усвідомлення було як раптове й заспокійливе осяяння. Уперше за ту ніч моє серце наблизилося до більш-менш нормального биття.

Вочевидь, Пол повіз Скотта до лікарні.

Звісно, що повіз. Напевне, прийшов до тями. А перед цим на кілька хвилин його просто перемкнуло. А кого б не перемкнуло, якби він зіткнувся з молодиком, котрий щойно переспав із твоєю дружиною? Та коли Скотт упав, Пол, напевне, враз протверезів.

Мабуть, саме зараз вони вже під'їжджають до реанімаційного відділення найближчої лікарні.

Я викликала таксі й через сорок нестерпно тяжких хвилин була вже вдома, в Йонкерсі. Рвучко розчинивши двері, я зупинилась, уп'явшись очима в годинник мікрохвильовки. У будинку панувала цілковита тиша.

А де ж Пол? Він уже мав повернутися! У чому ж справа?

Я гадала, що Пол відвіз пораненого до шпиталю «Лоуренс», котрий розташовувався за десять хвилин їзди від помешкання Скотта. Але минула вже ціла година. А новин — жодних. Може, сталося щось іще гірше? Може, Пола заарештували?

Піднявшись нагору, я перевірила автовідповідач, але, крім повідомлення гінеколога про погіршення мого здоров'я, нічого нового там не було. Простоявши ще п'ять хвилин, витріщаючись на порожню вулицю, я на повному серйозі зібралася була зателефонувати Полові на мобільних і про все розпитати. Із цим, правда, виникла невеличка проблема: я не знала, як сформулювати свої запитання. Не могла ж я запитати в нього, скажімо, отаке:

Привіт, Поле! Так, це я — Лорін. А як там ся має той хлопець, із яким я щойно перепихнулася? З ним усе гаразд?

Нарешті я вирішила, що мені треба про все дізнатися з перших рук. Бо від напруженого чекання в мене міг поїхати дах.

Настав час розплатитися за свій учинок і хоробро глянути в очі неприємній дійсності.

Треба було їхати до шпиталю. Я схопила пістолет, кинула його в сумочку й вискочила з будинку.

Розділ 15

«Слава Богу, що моє авто має АБС!» — подумала я, спромігшись зупинити свій «міні-купер» лише за кілька сантиметрів від заднього бампера блискучого автомобіля швидкої допомоги, припаркованого перед реанімаційним відділенням шпиталю «Лоуренс».

— А де жертва побиття? — гукнула я чепурненькій рудій медсестрі, що сиділа за плексигласовою перегородкою регістратури.

— Що? О Господи! Кого побили? Вас? — скочила вона на ноги, впустивши з переляку на підлогу примірник журналу «Піпл».

Я обміряла поглядом приймальню. Вона була порожня. Що ще дивніше, вона була чистою, без слідів крові. З гучномовців на стінах линула заспокійлива класична музика. Я враз пригадала, що винятково багатий район Бронксвіль, що межував з Йонкерсом, уважався одним з найкрутіших передмість у Вестчестері. Працівникам шпиталю «Лоуренс» переважно доводилося мати справу зі спортивними травмами, передозуванням наркотиків та початківцями, що впали з коня під час перших поїздок.

Я зробила здивоване обличчя й пішла назад на стоянку.

Якогось закривавленого простолюдина навряд чи прийняли б у шпиталі «Лоуренс», здогадалася я, тим паче, що цей район не мав свого поліційного відділка. Тож куди Пол повіз Скотта?

Я швиденько прикинула, де розміщується один найближчий шпиталь.

«Ага — Медичний центр Пресвятої Богородиці, з південного боку магістралі Бронкс-Рівер», — пригадала я, швидко вскочила в авто й скерувала його на мокру дорогу.

Треба повертатися в самісінький центр Бронксу — того Бронксу, що без закінчення «-віль».

Після десятихвилинної шаленої їзди я помітила, що величні будівлі в колоніальному стилі, котрі тяглися вздовж магістралі, змінилися на менш химерні, простіші житла. Сам Стів Мак-Квін^[4] позаздрив би тій хвацькості, з якою я зупинила свого «міні-купера» перед входом до Медичного центру на й Іст-стрит.

Незважаючи на гучні протести, я протиснулася до регістратури крізь довжелезну чергу пацієнтів, що розтяглася на всю похмуру людну приймальню.

— За останню годину до вас не поступало ніяких анонімних жертв побиття? — напосілася я на першу ж побачену мною медсестру.

Відірвавшись на мить від латиноамериканки, з руки якої стирчав шампур для шашликів, вона невдоволено зиркнула на мене:

— Та був тут один. Ліжко номер три. А ви хто, чорт вас забирай? — Попри заперечення, я кинулася до дверей палати і, знайшовши ліжко номер три, рвучко відкинула поліетиленову ширму, що його затуляла.

— Тебе що, суко, стукати не навчили? — злостиво визвірився на мене негритянський хлопчик, намагаючись прикрити своє майже голе тіло вільною рукою. Друга ж рука була прикута наручником до ліжка. Голова хлопця була забинтована, а поруч із ним сидів огрядний білий поліціянт.

У глибині моєї душі ворухнулося недобре передчуття.

Якщо й тут Скотта немає, то… То де він, у біса, є? І куди подівся Пол?

— А вам що треба, панійко? — поцікавився поліціянт, клацнувши пальцями.

Поки я хутко міркувала, що б таке збрехати, радіо копа двічі гучно писнуло.

На мить забувши про мене, він увімкнув його на прийом. Голос у динаміку був надто спотворений, щоб розібрати сказане, але я почула, що йшлося про жертву — якогось білого чоловіка; було також названо адресу.

Сент-Джеймс-парк, вулиця Фордгем-роуд, провулок Джером-авеню.

«Білий чоловік? — подумала я. — Неймовірно. Цього не може бути! Напевне, просто збіг обставин».

Від несподіванки я аж рота роззявила, але швидко його закрила, бо коп підозріло вп’явся в мене очима.

— А хіба не тут здають аналізи сечі? — пробелькотіла я, задкуючи.

Через кілька хвилин я вже неслася на південь по магістралі Бронкс-рівер, до упору тиснучи на газ. «Просто заїду на хвильку й одним оком подивлюся, що там трапилось, — подумала я, виїжджаючи на Фордгем-роуд. — Причин хвилюватися ж немає. Дурниці, їй-богу. Який стосунок має Скотт до злочину, скоєного в Бронксі? Жодного. Мабуть, він зараз у якомусь шпиталі, і йому там лікують рани й синці. Невеличкі рани й маленькі синці», — заспокоювала я себе.

Виїхавши на Фордгем-роуд, я проминула напис над розбитим ліхтарем. Напис оповіщав: «Бронкс повернувся». «А де ж він раніше був, цей Бронкс?» — подумала я, витріщившись на залізні жалюзі іспанських крамниць одягу, серед яких де-не-де траплялися кафе та ресторанчики швидкого обслуговування мережі «Тако Бель».

Побачивши табличку «Джером-авеню», я різко звернула праворуч — й одразу ж щосили натиснула на гальма «міні-купера».

Розділ 16

Ніколи раніше не доводилося мені бачити так багато копівських машин, що належали до нью-йоркського відділка поліції. Вони вишикувалися на тротуарі та під естакадою, як повозки переселенців у вестерні «Караван». Від їхніх жовтих, синіх та червоних мигалок мені аж в очах заряботіло. Довкола було так багато жовтої стрічки, якою зазвичай окреслюють місце злочину, що здавалося, наче подружжя художників-модерністів Крісто й Жан-Клод вирішили здійснити «інсталяцію» в жовтих та чорних тонах безпосередньо в Бронксі.

«Не зупиняйся», — прошепотів мій унутрішній голос. Можливо, саме цієї миті якийсь хірург із відділення невідкладної допомоги накладає шви на рани Скотта. А може, Пол уже навіть устиг відвезти його додому.

«Ушивайся з цього триклятого провулка зараз же! Бо якщо залишишся, то вскочиш у халепу, велику халепу!» — знов озвався внутрішній голос.

Але я не могла просто так узяти й поїхати. Мені треба було впевнитись. І почати діяти відповідально — від цього моменту.

Я рушила прямо туди, де панувала метушня й бігали копи.

Худорлявий сивочолий поліціянт, котрий спрямовував машини в об'їзд огородженої ділянки, перелякано вирячився на мене, коли я зупинилася, ледь не наїхавши на нього.

Щойно я буквально випала з дверцят, він потягнувся був за кайданками, та коли я засунула руку в сумочку, то різко передумав і вхопився за пістолет системи «ґлок».

Але в цей момент я витягнула його.

Тобто мій поліційний жетон.

Той золотавий жетон, що його вручили мені у відділку нью-йоркської поліції, призначивши на посаду детектива.

— Трясця твоїй матері… — зітхнув із полегкістю сивочолий коп і, піднявши жовту стрічку, жестом покликав мене до себе. — Ти що, не могла відразу сказати, що приїхала по роботі?!

Розділ 17

Уже сім років я працювала в поліції, а останні півтора року — детективом першого класу у відділку вбивств Бронксівського району. Зі сказаного цілком природно випливає, що Скотт Тайєр був моїм колегою. Він працював детективом третього класу в антинаркотичному відділі.

Що можна зауважити стосовно цього?

Тільки те, що в нью-йоркській поліції теж трапляються романи.

Пригнувшись, я пройшла під стрічкою та рушила до сліпучих прожекторів, установлених у сквері відділом освітлення місця злочину. Може, це на мене хвилювання так вплинуло, не знаю, але ще ніколи в житті не доводилося мені бачити настільки жахливо-химерного місця злочину й такої великої кількості похмурих поліціянтів. А за час моєї роботи в поліції мені таких місць довелося перебачити ой як багато.

Проминувши імпровізовані турніки та накреслені на стіні ворота для гри в гандбол, я зупинилася в темряві якраз перед яскраво освітленим фонтаном. Він був такий старий та закіптюжений автомобільними вихлопами, що граніт, з якого його було збудовано, здавався чорним.

Накинута поверх фонтана блакитна поліетиленова плівка наполовину плавала у воді, прикриваючи собою щось. «Що ж там — під плівкою?» — подумала я.

Навряд чи то був якийсь авангардистський витвір мистецтва в стилі подружжя Крісто.

Я аж підскочила від несподіванки, коли на волосся моєї потилиці, що вже стояло сторчма від передчуття біди, лягла чиясь велика й тепла рука.

— А ти що тут робиш, Лорін? — спитав детектив Майк Ортіс, посміхнувшись своєю звичною щирою посмішкою.

Майк, мій напарник ось уже впродовж року, мав сорок із гаком років. Він був великий на зріст і такий само великий пофігіст. Його ввесь час плутали зі знаменитим професійним борцем Роком, і, напевне, саме це давало йому впевненість бути невимушеним пофігістом або кимсь іще — на його власний розсуд.

— Здається, ти маєш зараз бути у Квантіко й набиратися розуму в академії ФБР? — додав Майк.

Цей семінар у Вірджинії організовував один з відділів ФБР, що займався наукою про поведінку, а відділок нью-йоркської поліції оплачував це підвищення кваліфікації, яке стосувалося найновіших методів розслідування.

— Спізнилася на рейс, — викрутилася я. — Вилечу завтра вранці найпершим же літаком.

Майк поцокав язиком і злегка підштовхнув мене до фонтана.

— Не знаю, але мені чомусь здається, що ти й на завтрашній літак не дуже-то хочеш устигнути, — сказав він.

Коли ми підійшли до покатої кам'яної стінки фонтана, мій напарник кинув мені гумові чоботи й рукавиці. Повільно вдягнувши їх, я перелізла через стінку та ступила у воду.

Холодна дощова вода сягала мені до середини гомілки.

Заледве зберігаючи хитку рівновагу, я рушила вперед, зосередившись на мерехтінні поліційних мигалок, що відбивалося в калюжках води на поліетиленовій плівці. Ці калюжки, переливаючись різнокольоровими вогниками, були схожі на малесенькі феєрверки. Або на утворені світлом червоні та сині квіточки. Такі ж нереальні й фантасмагоричні, як і все, що відбувалося сьогодні вночі.

«Яка дурня, — подумала я, човгаючи по воді до плівки. — Чого ти боїшся? Скоріш за все, там, під поліетиленом — якийсь наркоділок. Або якийсь бомж чи наркоман». Мені та моїм колегам часто доводилося мати справу з цією публікою.

Нарешті я добралася до блакитного покривала, на яке зверху падало безжально-пекуче світло портативних прожекторів. Тепер — ніяких зволікань. Назад вороття немає, навіть якби мені цього дуже закортіло. Бо позаду мене йшов Майк Ортіс.

— Зроби послугу, Лорін, відкинь плівку, — сказав він.

Я затамувала подих.

І відсмикнула покривало.

Розділ 18

«Господи милосердний, дай мені сили!» — промайнуло в моїй свідомості. А ще в ній виринув несподіваний спогад.

Коли мені було сім років, мене вдарив у груди софтбольний м'яч, що летів горизонтально після сильного удару. Це трапилося на щорічному фестивалі ірландської громади Бронксу, під час якого наминали шашлики та спостерігали за грою в софтбол між пожежниками та поліціянтами Нью-Йорка. Я стояла якраз біля лінії першої бази, а на подачі був мій татко, котрий працював тоді сержантом-патрульним. Не пам'ятаю, як саме м'яч ударив мене, нічого не пам'ятаю. Казали, що моє серце фактично зупинилося. Батькові довелося робити мені штучне дихання, щоб відновити ритм серця. Щось мені не пригадується ні світло в кінці тунелю, ні схилені наді мною добрі обличчя ангелів-хранителів, що манили мене до раю. Був лише біль, а опісля — бачені наче крізь грубезне скло стурбовані обличчя дорослих, які про щось гомоніли. Їхні роти рухалися неквапливо, ніби в уповільненій зйомці.

Щойно я поглянула вниз, у фонтан, як у мене виникло таке саме відчуття відчуженості й відірваності від реальності, як і тоді — у дитинстві.

Крізь футову товщу закривавленої води на мене непорушно дивилися добрі карі очі.

Мені закортіло кинутися до мертвого Скотта й розпачливо обхопити його руками просто зараз, упавши в холодну дощову воду.

Але я була не в змозі навіть поворухнутися.

Мені спало на гадку, як ми вперше з ним зустрілися — на й дільниці під автострадою Крос-Бронкс. Я залишилася на понаднормову роботу в горішній кімнаті відділка вбивств, а Скотт теж залишився на понаднормову роботу у своєму антинаркотичному відділку на нижньому поверсі. Саме тоді автомат газованої води в кімнаті відпочинку чомусь не став приймати мій долар. Скотт дав мені свій, а коли я натиснула кнопку, то автомат видав дві дієтичні кока-коли замість одної.

— Не хвилюйся, — сказав Скотт, посміхнувшись. — Я не повідомлю про цей прикрий випадок службу внутрішніх розслідувань. — Наші погляди зустрілись, і мені здалося — їй-богу, — що в цей момент щось аж клацнуло.

Ледь стримуючи себе, я дивилася, як падає дощ, утворюючи на воді кружальця над мертвими очима Скотта.

— Один з наших співробітників упізнав цього хлопця. Його ім'я — Скотт Тайєр, — озвався Майк. — Детектив з антинаркотичного відділка в Бронксівському районі. Він був одним із нас, Лорін. Отакі кепські справи: хтось убив копа.

Я підняла руку, щоб витерти очі, в яких виступили сльози. Хотіла затулити їх руками, щоб не бачити цього жахіття.

— Його дуже сильно побили, — вів далі напарник. Мені здалося, що голос його долинає з іншої галактики.

Я кивнула. «Краще розкажи мені те, чого я не знаю», — подумала я.

І Майк розказав.

— З нього зробили відбивну, — мовив він із неприхованою люттю в голосі. — А потім пристрелили.

Розділ 19

— Пристрелили?!

— Бачиш он той вхідний отвір у щелепі? — спитав мій напарник, не змінюючи скорботного й водночас розгніваного тону.

Я придивилась і кивнула. Дивно, що я раніше його не побачила. Цей отвір був схожий на пупок, що з'явився на несподіваному місці. Мені раптом пригадався дотик неголеної щоки Скотта до мого живота, і я мимоволі здригнулась.

— А ще — роговиця.

Я знову кивнула. Зазвичай через кілька годин після смерті роговиця темніє, а в Скотта вона була чистою. Це означало, що він помер зовсім недавно.

— У нього на литці була кобура, але пістолета там не виявилося, — сказав Майк. — Кобура маленька, навряд чи це був його основний службовий пістолет. Швидше за все — додаткова зброя для непередбачуваних обставин. Хтозна, що він тут робив. Усе одно — краще, коли тебе судять дванадцятеро, ніж несуть на цвинтар шестеро, еге ж? На жаль, Скотт спізнився на свій судний день. Спаси, Господи, його душу.

«Ось тобі ще одна причина не крутити службових романів, дурепо», — подумала я, вилізши із фонтана та прихилившись спиною до його холодної стінки.

Поки я отак стояла, мій мозок ледь не паралізував сам себе, зациклившись на одному-єдиному слові. Воно стукалось об стінки мого черепа, як пташка, що потрапила в неволю.

Чому так сталося?

Чому, чому, чому?!

Скотт же був іще живий! Я сама чула, як він застогнав, коли Пол затягував його у своє авто. Кому ж як не мені, досвідченому детективові з відділка вбивств, добре знатися на таких обставинах! Скотт точно був іще живий.

«Іще був», — думала я, зиркаючи то на поліетиленову плівку, то на землю під ногами. І тут до мене дійшло, що то не плівка, а фірмове водонепроникне накривало!

Не ймучи віри своїм очам, я помотала головою. Мені прекрасно запам'яталася наша з Полом поїздка до крамниці «Зупинись і придбай», де я купила це пікнікове накривало, яке він потім тримав у багажнику свого авта.

«Який же ти дурень, Поле!» — подумала я, і з моїх очей ураз бризнули гарячі сльози.

Тупий, нетямущий дурень!

— Прекрасно розумію тебе, Лорін, — заспокійливо мовив Майк. — На його місці міг запросто опинитися будь-хто з нас. Ти. Або ж я. Уявляєш, людина жила, працювала, до чогось прагнула, а її вбили та вкинули у водограй, як мішок з лайном.

Майк похмуро похитав головою, немов і досі не вірячи побаченому.

На якусь мить відчуття провини придавило мене нестерпним тягарем. Бажання в усьому зізнатися нависло наді мною загрозливою лавиною. Залишалося тільки звернутися до свого напарника й «розколотись». Усе йому розповісти. І таким чином покласти край своєму життю в його теперішньому вигляді.

Проте мені забракло сили виштовхати слова з рота. Ні, тільки не зараз. Чи було це інстинктивним бажанням захистити Пола? Захистити себе? Не знаю, присягаюся — не знаю.

Я так нічого й не сказала своєму напарникові, і момент було втрачено.

Тримаючи свої думки при собі, я просто мовчки плакала й хитала головою.

Розділ 20

Я досі витирала очі, коли перед моїми гумовими чоботами з'явилися чиїсь масивні чорні черевики.

Рвучко підвівши голову, я побачила свого начальника, лейтенанта Піта Кіна. Це був худорлявий, як скелет, ірландець із дитячим виразом обличчя. Якби не холодні пронизливі очі, його б можна було прийняти за хлопчика, що прислуговує в церкві у вівтарі.

— Лорін, — звернувся він до мене. — Що, приїхала, тільки-но почувши погану новину? От і молодець. Зекономила мені дзвінок. Я хочу, щоб ти провела попереднє розслідування. Ви з Майком — прекрасна команда, завжди виручаєте мене в скрутних ситуаціях. На кого ж мені покладатися, як не на вас?

Я отетеріло витріщилася на Піта Кіна. Події розвивалися з неймовірною швидкістю. Не встигла я ще усвідомити того, що Скотт загинув, як мій шеф уже пропонує мені очолити розслідування цієї справи!

«А що, як Кін уже встиг дізнатися про наш роман? — раптом подумала я. — Боже милостивий! Може, він підозрює, що я знаю про смерть Скотта й тому випробовує мене?»

Та ні, вирішила я. Це неможливо. На роботі ніхто нічого не знав. Для цього ми зі Скоттом вдавалися до екстраординарних застережних засобів. Окрім того, до сьогоднішньої ночі між нами нічого особливого не відбувалося. Так, трохи пофліртували та кілька разів разом пообідали.

Виходило, що насправді все можливе й неможливе сталося між Скоттом та мною лише сьогодні вночі.

Перелякано віддихнувши, я, нарешті, збагнула, що Піт Кін запропонував мені очолити слідство лише тому, що любив призначати мене на розслідування гучних і складних справ. Звісно, у нашому відділку були детективи старші та досвідченіші, ніж я, але мене він уважав педанткою, котра завжди бездоганно доводить справу до кінця, і називав мене не інакше, як «моя слідча-юристка». Річ у тім, що на роботі у відділку вбивств я застосовувала знання, набуті в правничому інституті. Оптимально й дуже ретельно організовуючи свою роботу, я в усьому дотримувалася законів та інструкцій і тому мала найвищий рівень розкриття злочинів. Помічники бронксівського районного прокурора ледь не воювали за мої справи, бо їм досить було лише зачитати їх у суді, щоб отримати сприятливий для себе вирок.

Я збагнула, що в такій гучній і потенційно небезпечній у політичному сенсі справі основним складником стануть звіти про виконану роботу. Доповіді, що їх треба буде відправляти по ланцюжку керівних інстанцій буквально щогодини.

А мені кортіло не звіти складати, а вшитися звідси якомога швидше. Мені потрібен був час, щоб усе обмізкувати та спробувати розсортувати, а потім склеїти воєдино шматки мого рознесеного на друзки життя.

У моїх грудях занило, а в животі з'явилося відчуття, наче хтось угвинтив у нього штопор і повільно його обертає. Як не крути, а все зводилося до моєї нездатності переконливо аргументувати свою відмову братися за розслідування цього вбивства. У цей конкретний момент мені просто забракло потрібних слів.

— Як хочеш, Піте, — тільки й сказала я.

Мій шеф кивнув.

— Скотт Тайєр, — мовив він, скрушно хитаючи головою. — Йому ж, чорт забирай, лише двадцять дев’ять було. От жах! Хто-небудь із вас знав його?

Майк подув на свою чашку з кавою та заперечно похитав головою.

Начальник повернувся до мене.

— А ти, Лорін? — спитав він.

«Як же я можу заперечити своє знайомство зі Скоттом?» — подумала я. Лише кілька годин тому, у своєму ліжку, він ніжно заглядав мені у вічі й гладив моє волосся. А тепер лежав задубілий на холодному камінні, з виразом болю на обличчі, який буває лише в тих, хто помирає наодинці.

Позаду нас по залізничній естакаді проскреготіла електричка номер чотири. Її фари та біло-блакитні іскри контактів ненадовго вихопили з темряви похмурі фасади навколишніх помешкань.

— Знайоме ім’я, — збрехала я, стягуючи з руки гумову рукавичку.

«Моя перша брехня на роботі», — промайнуло в моїй голові, коли я подивилась на мигалки поліційних авт.

Щось підказувало мені, що перша, але не остання.

Розділ 21

— Розкажи мені, що ти вже маєш на цей момент, — сказав Кін. — Щойно сюди з району Вайтстоун виїхав комісар. Треба буде навішати йому на вуха локшини — і побільше, щоб він швидше від нас відчепився. Які твої перші враження від місця злочину? Може, є якісь особливості?

— Масивні розриви м'яких тканин та приховані травми голови, — відповів Майк. — І кульове поранення в лівій частині підборіддя. Може, й більш, аніж одне, але ми чекаємо на судмедексперта, щоб ретельніше оглянути труп.

— Калібр?

— Середній. Можливо, тридцять восьмий, — припустив Майк і знизав плечима.

— Табельна зброя або жетон?

Майк похмуро похитав головою.

— Перше враження таке, що хтось страшенно побив Тайєра, потім застрелив його, а опісля вкинув у цей фонтан. Якийсь явно оскаженілий тип.

— Ти згодна з таким припущенням, Лорін? — спитав шеф.

Я кивнула, прокашлялась і вичавила:

— Схоже на те.

— А чому ти сказав «укинув»? — поцікавився Кін. — Ти певен, що Тайєра вбили не тут?

— Крові у фонтані небагато. До того ж його одяг вимазано в багнюку, і на ньому зелені плями від трави, — пояснив Майк. — Востаннє трава росла в цьому парку, мабуть, іще тоді, коли тут бігали бізони.

— Негайно починайте збирати докази й опитайте можливих свідків, — наказав Кін. — Поговоріть із судмедекспертом, іще раз огляньте місце злочину, потім підіймайте сраки, дуйте до кабінету Тайєра та перевірте справи, які він розслідував. Дізнайтеся, над якою саме він наразі працював. Інших співробітників антинаркотичного відділка вже викликали на роботу. Коли вони з’являться, опитайте їх. Усіх до одного.

Кін обернувся — з південного боку на великій швидкості примчав кортеж із чотирьох авт і зупинився під естакадою. Шеф по-батьківськи заспокійливо поплескав мене по плечу.

— Мабуть, вони хочуть доручити розслідування цим хвалькам із відділка особливо небезпечних злочинів, але я не дозволю їм цього. Злочин стався на нашій території, і займатися його розкриттям будете ви. Тож не підведіть мене — і я вами пишатимусь.

Розділ 22

«Не підвести шефа, щоб він нами пишався?» — подумала я ошелешено, дивлячись услід Пітові Кіну.

Для цього треба буде чимало потрудитися.

«Хвилиночку, — раптом подумала я. — А де, власне кажучи, Пол?» Я була на нього така зла, що навіть не спробувала дізнатися, чи все з ним гаразд. І вперше за ввесь час мені в голову зайшла думка, від якої мурашки по спині побігли.

Судячи з ситуації, його теж могли застрелити! Запросто! Як же я раніше про це не здогадалася!

Спочатку я спробувала додзвонитися на мобільник Пола. Але мені відповіла його голосова пошта — і мені душа в п’яти втекла від страху.

Ой дурепа! Треба було раніше пересвідчитися, чи з ним усе гаразд!

— От чорт! — вигукнула я, ляснувши себе по лобі мобільником і поглянувши на свого напарника. — Ти не повіриш, але вночі мене мучило безсоння, тому я стала куховарити, щоб скоротати час, і забула вимкнути плиту. Мені треба зганяти додому, Майку. Зможеш обійтися без мене півгодини?

— Як так?! — осудливо похитав головою Майк. — Найважливіша справа в нашому житті, а ти збираєшся їхати? Що ти там готувала?

— Шоколадні тістечка з горіхами.

— Ну гаразд, Бетті Крокер^[5] ти наша, — сказав Майк і невдоволено похитав головою. — Я тебе підміню. Усе одно треба дочекатися приїзду судмедексперта. Якщо хтось спитає, скажу, що ти поїхала зробити обшук у кабінеті Скотта. Але не баріться, пані старша слідча. Не думаю, що шеф, повернувшись, зрадіє, дізнавшись, що ти поїхала, навіть якщо пригостиш його отими своїми шоколадними тістечками.

Як мені сказали, так я й учинила. Завдяки потужному двигунові свого малюка «міні» та поліційній мигалці, яка завжди лежала в «бардачку» мого авта, я була вдома максимум хвилин за десять.

Влетівши на повну пару в наш глухий провулок, я побачила на під'їзній доріжці машину Пола, а у вікні нашої спальні — світло. І відпустила педаль газу. Хвиля полегшення прокотилася по моєму змореному тілу.

Слава Богу, принаймні Пол живий.

Розділ 23

Вигляд чоловікової машини змусив мене замислитись. Нарешті мій мозок знову запрацював як слід! Вимкнувши фари й сирену, я неквапливо та сторожко рушила до нашого будинку — немов злодій, що збирався вчинити пограбування. Перед тим як зустріти Пола, слід було зібрати якомога більше інформації. Тому я й залишила авто за три будинки від нашого помешкання й решту шляху здолала пішки.

Двері «тойоти-кемрі» були замкнені, але це викликало лише тимчасові ускладнення, бо я прихопила з собою спеціальну відмичку, яку завжди возила в багажнику свого «міні». Зупинившись із водійського боку, я розчинила дверцята — і в мої ніздрі вдарив сильний запах. Штиняло хвойним дезодорантом та плямовивідником. Ага, хтось уже постарався вичистити машину. Я трусонула головою, відганяючи емоції, глибоко вдихнула й увімкнула ліхтарик.

Усе, що мені відразу вдалося знайти, — це кілька крапель крові під ножним матрациком заднього сидіння з правого боку.

Кульовий отвір я знайшла аж через п'ять хвилин.

Він у нижній частині водійського підголівника. Куля ввійшла в крісло й у ньому ж застрягла. Я подряпала в отворі спеціальним ножем, який завжди мала при собі, і почула, як лезо шкрябнулось об щось тверде. Кілька надрізів — і розплющений кавалок свинцю впав прямісінько мені в долоню.

Поклавши його в сумочку, я заплющила очі та спробувала зліпити докупи факти й оцінити ситуацію.

Напевне, під час їзди Скотт, лежачи на задньому сидінні, прийшов до тями. Збитий з пантелику та переляканий за своє життя, він, мабуть, витягнув пістолет із кобури на гомілці та вистрелив у Пола, що сидів за кермом. Перший постріл прийшовся в підголівник.

Вочевидь, Пол зупинив машину та кинувся відбирати зброю. І в цей момент пістолет вистрелив іще раз.

І куля влучила Скоттові в підборіддя. О Господи милосердний!

Глибоко вдихнувши ядучий запах плямовивіднику, я спробувала продовжити лінію своїх міркувань про те, що сталося.

Після другого пострілу Пол, напевне, запанікував. Він збагнув, що вийти сухим з води не вдасться, навіть якщо він убив поліціянта через самозахист. І тому швиденько придумав план — найкращий за тих обставин. Скотт був копом. А хто вбиває копів? Копів убивають наркоділки. Тому Пол подався до Бронксу й не зупинився доти, доки не знайшов район, відомий активним збутом наркотиків. Там він кинув Скотта у водограй, повернувся додому й вичистив авто.

Я похитала головою, і мої очі знов наповнилися слізьми. Схилившись над заднім сидінням, на якому загинув Скотт, я плакала й плакала, аж поки очі не заболіли.

Це несправедливо. Так не має бути. Одне хибне рішення, один хибний учинок — і життя трьох людей пішло коту під хвіст. Нарешті я витерла сльози, вибралася з авта й рушила до свого будинку. І до Пола.

Утім, спочатку я пішла в обхід.

Розділ 24

Я — детектив, що розслідує вбивства, до того ж — досить управний і досвідчений детектив. Тому я легко знайшла пістолет і жетон Скотта в нашому садовому сараї.

Для замітання слідів на місці злочину потрібно багато часу та чистильних матеріалів. Не знайшовши ніяких очевидних доказів у смітнику біля гаража, я пішла до ще одного місця, де, за логікою, мала бути схованка. Відразу ж за дверима сараю стояв великий пластиковий пакет, куди ми скидали сміття. У ньому я виявила велику кількість просякнутих кров’ю паперових серветок.

А під цим пакетом лежали жетон Скотта й той пістолет, із якого Пол його застрелив.

Це був короткоствольний револьвер 38 калібру, модель Colt Detective Special, створений спеціально для прихованого носіння поліціянтами в штатському. Але сьогодні вночі виявилося, що ним можуть користуватися не лише поліціянти.

Обгорнувши револьвер однією з серветок, що лежали в пакеті, я взяла його. Потім висунула барабан убік і побачила темні отвори там, де бракувало двох патронів.

Після цього поклала його назад, під пакет і замкнула сарай. Тієї миті, коли я була вже на підході до парадних дверей, завібрував мій мобільник.

Поглянувши на ідентифікатор номера, а потім — на вікно спальні, де горіло світло, я швидко сховалася в темряві за гаражем.

Мені телефонував Пол.

Що він від мене хоче? Може, натиснути на кнопку й поговорити з ним? Невже він помітив мене? Я перепудилась і не стала відповідати, а натомість прийняла дзвінок голосовою поштою. Через кілька секунд я прослухала його повідомлення.

«Привіт, Лорін. Це я. Я зараз удома. У мене виникли проблеми з вильотом. Я все поясню тобі пізніше. Здається, ти теж не змогла вилетіти? Бо твоєї машини немає. Ти на роботі? Зателефонуй мені, коли зможеш, добре? Я за тебе хвилююся».

«Хвилююся? — здивувалася я, поглянувши на освітлене вікно. — А чому? Я ж нікого не вбивала».

Невже ситуація стане ще заплутанішою та химернішою? «Утім, із Полом усе гаразд», — зрештою подумала я та захлопнула телефон.

Усе гаразд фізично, але чи все гаразд психічно?

Я глибоко вдихнула, вгамувала хвилювання та ступила на ґанок, приготувавшись нарешті ввійти й зустрітися віч-на-віч із Полом. Але саме в цей момент телефон знову завібрував.

Цього разу мені телефонував не Пол.

То був мій напарник. Знову сховавшись у темряві за гаражем, я натиснула на кнопку.

— Що там, Майку?

— У тебе майже не лишилося часу, Лорін, — сказав він. — Кін уже виїхав назад. Буде тут із хвилини на хвилину. Я не зможу довго виправдовувати твою відсутність. Мерщій повертайся.

— Уже їду, — відповіла я.

Я знову глянула на вікно. «Якого біса я чекаю?» — промайнула гадка. Чому ховаюсь і нишпорю в темряві біля власного будинку? Треба просто ввійти й поговорити з Полом. Зайнятися, мовити б, кризовим менеджментом. Найняти гарного адвоката. Поводитися раціонально й розважливо. По-дорослому. І якось розрадити ситуацію.

Справа полягала лише в тому, щоб мати сміливість глянути Полові у вічі й сказати: «Так, я тебе зрадила. Так, я переспала сьогодні з іншим чоловіком, і тепер нам доведеться якось розбиратися з жахливими наслідками того, що ти накоїв».

Ось про що я міркувала, а довкола мене й досі падали краплі рясного дощу.

У мене такий характер, що я не люблю зволікати, але цього разу трапився виняток.

Намагаючись триматися в тіні, я підтюпцем побігла до свого авта.

Розділ 25

Залишивши свій «міні» біля пасажирської платформи, решту шляху я подолала пішки, роздумуючи, як же вибратися з халепи, в яку вскочила. З Майком я зустрілася на південному боці парку, біля входу, подалі від начальства, котре зібралося на нараду неподалік залізничної лінії.

Я не могла не помітити, що вздовж естакади припаркувалося ще кілька мікроавтобусів: то приїхали представники засобів масової інформації. Прекрасно. Широка громадськість має право знати. Однак у мене виникло цілком резонне запитання: а на фіга їй це потрібно знати?

— Хтось помітив мою відсутність? — запитала я, вітаючись із Майком.

Він скорчив скорбну гримасу.

— Погані новини, Лорін. Хвилин із десять тому приїхав комісар і просто оскаженів, не знайшовши тебе на місці.

У мене п'яти захололи.

— Але ж ти мене знаєш, — вів далі Майк. — Я просто поплескав його по плечу та сказав, щоб він не кіпешував, а краще йшов до мікроавтобуса, що привіз пиріжки та напої, і звідти не виходив.

Я радісно стукнула свого завжди хитромудрого напарника в плече. Мій настрій трохи покращився.

— Молодець, — сказала я. — Я тобі вдячна. — Майк навіть не уявляв — наскільки.

Коли ми вирушили до помешкань на Крестон-авеню зі східного боку парку, дощ репіжив без упину. Звісно, якщо кам'яні стіни з намальованими гандбольними воротами, іржавими баскетбольними кільцями та погризеними пітбулями гойдалками можна було вважати парком.

Не знаю, заступником чого був святий Яків, але явно не марихуани, кокаїну та героїну, які широко продавалися мешканцями древніх споруд, що вишикувалися по периметру парку. Утім, судячи з вигляду знуджених молодиків у куртках із капюшонами, що сиділи під пластиковим навісом вуличної забігайлівки, наша з Майком поява суттєво вповільнила темпи реалізації.

— Порадуйте мене хоч якимись результатами опитування свідків, сержанте, — звернувся Майк до огрядного чорного полісмена, який складав звіт, сидячи в розчинених дверях свого мікроавтобуса, припертого до тротуару ще одним поліційним автом.

Сержант підвів очі, і в них промайнув вираз розчарування.

«От і добре, — подумала я. — Розчарування — це добре».

— Ми допитали Амелію Фелпс, вісімдесятирічну афроамериканку, яка живе он у тій халупі, — відповів сержант, показуючи на обкладений вініловою плиткою будинок у вікторіанському стилі. — Каже, що бачила, як біля її помешкання зупинився автомобіль, — розповідав сержант, — а з нього вийшов якийсь чоловік, витягнув щось із багажника й поніс до фонтана.

— Який чоловік — білий, чорний, латиноамериканець? — спитав Майк. Гучний крик перервав його:

— Ну що, заробили на домовину з музикою?! — То кричав, безладно вимахуючи руками, один з молодиків біля вуличної забігайлівки. — Катюзі по заслузі, менти погані! Довидрочувалися?!

Майк рушив через вулицю до забігайлівки так швидко, що я за ним ледь устигала. Пригнувшись під жовтою огороджувальною стрічкою, він наблизився до молодиків, що стояли біля вуличного кафе, і приставив руку до вуха:

— Я щось почув чи мені здалося?

Більшість торгового персоналу фірми св. Якова вчинила розумно й визнала за краще вшитися вглиб кварталу, але порушник спокою — худорлявий зеленоокий латиноамериканець — чомусь уперся, як бик.

— А що, прикро чути правду? — спитав він із викликом, задерикувато сіпнувши маленькою головою, як бійцівський півень. На вигляд йому було років зо двадцять. — Що, йолопе, заціпило? Засцяв, га? Спробуй, тільки доторкнися до мене!

Майк підняв металевий сміттєвий бак, що стояв на розі, і кинув його двома руками, наче баскетбольний м'яч. Його важке сталеве ребро гепнуло нахабу в груди, той не встояв і беркицьнувся на спину — прямісінько в стічну канаву. Підійшовши до молодика, Майк підняв бак і висипав його вміст на латиноса, буквально поховавши його під купою смердючого сміття.

— Ну як, класно? — спитав він.

— Нічого класного, — прошепотіла я своєму напарникові, нарешті порівнявшись із ним. — Ти що, хочеш неприємностей через цього виблядка? Протри очі, Майку. Тут скрізь начальство!

Майк потер скроню, на якій від люті роздулася вена, і нарешті дозволив мені відвести себе вбік.

— Усе гаразд, напарнице, усе гаразд, — пробурмотів він, винувато опустивши голову. — Вибач, утратив самоконтроль.

І цієї миті я дещо пригадала та все зрозуміла.

Майк був копом у другому поколінні, і його батько загинув на чергуванні. Він був транспортним полісменом і ввійшов у вагон підземки якраз тоді, коли там ґвалтували дівчину. Якийсь покидьок вистрілив йому просто в обличчя. Це стало одним з нечисленних випадків в історії поліції Нью-Йорка, коли вбивство поліціянта залишилося нерозкритим.

«Є одна річ у світі, здатна розлютити мого зазвичай урівноваженого напарника», — подумала я, підштовхуючи Майка до будинку чорношкірої очевидиці.

Це — смерть поліціянта.

Весело, нічого не скажеш.

Розділ 26

А ось і наша очевидиця. Що ж саме вона бачила, хотіла б я знати?

Амелія Фелпс, худорлява, стара й чорношкіра, була пенсіонеркою, а колись працювала вчителькою англійської в одній із середніх шкіл Бронксу.

— Чаю хочете? — поцікавилася вона прекрасно поставленим голосом, проводячи нас до запиленого й пошарпаного передпокою. Кожен квадратний дюйм приміщення займали книжки. Безладними купами вивищувалися вони в кожному кутку.

— Ні, дякуємо, місіс Фелпс, — відповів Майк, виймаючи свої двофокусні окуляри й чіпляючи їх на перенісся.

— Міс Фелпс, — поправила його негритянка.

— Даруйте, — сказав Майк. — Міс Фелпс, як вам уже відомо, у парку було знайдено вбитого поліціянта. Ми — детективи, розслідуємо цю справу. Ви не могли б нам допомогти?

— Я бачила, що то була «тойота», — сказала міс Фелпс. — Здається, «кемрі», до того ж нова модель. Чоловік, який з неї вийшов, був білошкірий, приблизно п'ять футів дванадцять дюймів на зріст. Він мав на собі окуляри й чорний одяг. Спочатку я подумала, що цього чоловіка привело сюди те, що, на жаль, приводить сюди більшість білої публіки, — незаконне придбання наркотиків у хлопців з нашого району. Аж раптом я побачила, як він відчинив багажник і витяг звідти якийсь великий предмет, загорнутий у блакитне покривало. То запросто міг бути труп. Хвилин через п'ять цей чоловік повернувся, але вже без згортка й поїхав.

Я глянула на Майка. Він явно був украй здивований і обрадуваний почутим. Я ж була надмірну розлючена.

Оскільки ця очевидиця з Бронксу насправді являла собою рідкісний тип свідків, який уже вимирав. Якось нам довелося розслідувати перестрілку, що спалахнула серед білого дня на одній заправці. І ніхто з приблизно двадцяти присутніх нічого достеменно не бачив і не пам'ятав. Поруч проїздило весілля, і ні родичі молодого, ні родичі нареченої нічого теж до пуття не бачили й не чули. А тут сталося дуже важке для розкриття вбивство — під покровом ночі до нещасливого району привозять труп поліціянта й кидають його у водограй, — і ось маємо: звідкись узялась оця пенсіонерка з фотографічною пам'яттю!

— А номер авта ви часом не запам'ятали? — з надією спитав Майк.

«Ні! Тільки не це! — подумки почала благати я. — Господи, вчини так, щоб вона сказала „Ні“!»

— Ні, не запам'ятала, — відповіла міс Фелпс.

Мені довелося зробити над собою неабияке вольове зусилля, щоб пришвидшеним диханням не виказати свого хвилювання.

— Що, темно було? — розчаровано спитав Майк.

— Hi, — відповіла міс Фелпс і поглянула на Майка як на учня, що забув правильну відповідь. — Просто на тій машині не було табличок з номерами.

— А ви телефонували в поліцію, щоб розповісти про побачене? — запитала я.

Міс Фелпс поблажливо поплескала мене по коліну:

— Панійко, у нашому районі триматися подалі від чужих справ є життєвою необхідністю!

— Тоді навіщо ж ви розповіли полісменові про те, що бачили? — поцікавився Майк.

— Мене спитали. А я не брехуха, — гордовито відповіла колишня вчителька, знизавши плечима.

«А я — брехуха», — промайнуло в моїй голові.

— Якщо вам показати кількох можливих убивць, то ви впізнаєте цього чоловіка? — спитала я, напружено посміхаючись.

— Безперечно, — відповіла міс Фелпс.

— От і прекрасно, — сказала я, подаючи їй свою візитівку. — Будемо на зв'язку.

— Можете на нас розраховувати, — додав Майк.

Розділ 27

Коли ми вийшли від пенсіонерки й рушили через парк, Майк від хвилювання аж забув зняти свої двофокусні окуляри. Він щось збуджено бурмотів собі під ніс, перечитуючи нотатки, зроблені під час допиту. Настрій його був піднесений. Мабуть, мій напарник відчував, що незабаром вийде на вбивцю. Це справді класне відчуття. Я знаю, що кажу. Ти детектив, ти борець зі злом, ти переслідуєш негідників, що заважають жити законослухняним добрим людям…

Як мені зараз кортіло відчувати те саме, що відчував Майк!

Мені було страшенно соромно, що я збрехала йому та іншим копам, які зараз безцільно мокли під дощем. Коли вбивають полісмена, решта колег інстинктивно відчуває солідарність. Звісно, спочатку вибухають емоції — гнів та обурення, але за ними ховаються тривога й страх. А може, я помилилася, вибравши таку небезпечну роботу? Чи варто через неї помирати?

Я бачила, як знемагають і переживають мої друзі та колеги. Якби я сказала їм правду, то це враз позбавило б їх напруженої непевності. Сама думка про те, що хтось із них теж може постраждати чи загинути, завдавала мені майже фізичного болю.

Заплющивши очі, я слухала, як падає дощ на листя дерев і як шкварчать та потріскують голоси в поліційних раціях.

Нікому й нічого не сказала я про те, що знала, та про те, що насправді трапилося зі Скоттом.

Я ввесь час мовчала, дивлячись собі під ноги. І підвела голову лише тоді, коли почула біля фонтана якийсь рух.

Десятка зо два поліціянтів в уніформі вишикувались у дві паралельні лінії від фонтана до чорного «універсала» судмедексперта, що чекав під іржавим Т-подібним навісом естакади.

— Його забирають, — вигукнув один з полісменів, кинувшись, щоб зайняти місце в шерезі.

Почесна варта з шести копів обережно й урочисто ступила у воду, щоб прийняти з рук судмедексперта спеціальний чорно-зелений мішок для трупів, у який уже встигли запхати Скотта. Вони поводилися з ним так, наче він був хворий або поранений, але ще живий. Господи, як я хотіла, щоб так і було! Як я воліла повернути оту ніч, кожну її секунду, і зробити так, щоб вона ніколи не трапилась! У непорушному шерезі темно-синього кольору хтось заспівав пісню «Денні Бой», неофіційний гімн Ірландії, — високим, чистим і пронизливим тенором, якому б позаздрив і Ронан Тайнен^[6].

Хочете знати, що таке самотність і відчай? Це коли шестеро копів несуть свого загиблого товариша крізь темну алею в Бронксі, дощ усе падає, а високий пронизливий тенор співає про звуки волинки, що заклично линуть з долин та пагорбів…. А хіба Скотт був ірландцем? Я й не знала. «Мабуть, усі загиблі копи — ірландці», — подумалося мені.

Коли процесія проходила повз мене, краплини дощу здалися мені святою водою, що її розбризкує священик. Майже всі чоловіки, не криючись, плакали. Я помітила, що навіть комісар, який стояв біля медичного авта, затулив рукою очі.

Нагорі проторохтіла електричка номер чотири. Її звук став прощальним барабанним дробом для Скотта. Його засунули в задні дверцята авта судмедексперта, наче теку, що повернули до шухляди столу.

А я без упину плакала, наче мої слізні протоки прорвало.

Розділ 28

Краєм ока я побачила збоку розмиту білу пляму — і раптом мене наче всю загорнули в рулон із термотривкого матеріалу «тайвек».

— Привіт, Лорін, — прошепотіла моя співучениця по поліційній академії, Бонні Клеснік. Вона обійняла мене й притиснула до себе. — Це так жахливо! Сердешний хлопчина!

Бонні навчалася на підготовчих курсах Нью-Йоркського університету, але потім кинула навчання й вирішила стати копом. Зараз вона працювала сержантом у підрозділі розслідування місця злочину. В академії ми швидко подружилися, бо в класі, заповненому, головним чином, зовсім молодими безвусими хлопчаками з Лонґ-Айленду, нас було лише дві жінки з досвідом роботи. Я так часто залишалася переночувати на мансарді, яку винаймали Боннічка та її напарник Татум на вулиці Сент-Маркс-плейс, що вони дали моє ім'я розкладному дивану, на якому я спала.

Бонні вивудила паперовий носовичок із кишені свого спецкостюма й витерла очі, а потім передала носовичок мені.

— Ну, ми з тобою й копи! — сказала Бонні та посміхнулася. — По вуха в роботі. Скільки ж часу ми не бачилися? Здається, рік? А в тебе нова зачіска. Класна! Мені подобається.

— Красненько дякую, — сказав Майк, ступаючи між нами. — Мені теж подобається. Я дуже радий за свою напарницю. А ви хто?

— Бонні, цей йолоп — мій напарник. І звати його Майк, — сказала я, знайомлячи їх. — А я гадала, що ти працюєш у денну зміну.

— Коли я почула цю жахливу новину, то відразу ж примчала сюди, — відповіла Бонні. — Ніколи не бачила так багато копів. Хіба що на День святого Патрика^[7]. Або коли зруйнували Всесвітній торговий центр.

Бонні зняла з себе вакуумний пакет, що висів на її грудях під кількома фотоапаратами.

— І ти знаєш, Лорін, я задоволена, що прийшла. Дуже задоволена. Бо знайшла дещо.

Я взяла в неї пакет і підняла, щоб роздивитися. Цієї миті мені здалося, що всі ліхтарі в парку та поза його межами спалахнули з потроєною яскравістю та спрямували своє світло на вміст пакета. А краплини дощу стали наче просякати мене наскрізь.

Повільно-повільно я покрутила пакет з боку в бік. У ньому лежали окуляри Пола в тонкій срібній оправі.

— Я знайшла їх у тому покривалі, що в нього був загорнутий Скотт, — пояснила Бонні. — І вже зателефонувала одному з його колег з антинаркотичного відділка. Скотт не мав окулярів. Якщо ж ці окуляри куплено за рецептом, то ми перериємо клієнтські дані всіх окулістів Нью-Йорка й вирахуємо того сучого сина, котрий убив Скотта.

Коли радісний Майк ляснув долонею по відкритій долоні Бонні, вітаючи її зі знайденням такого важливого доказу, у мене нервово сіпнулося ліве око.

Раптом у рації Майка збуджено заторохтів чийсь голос.

— То помічник шефа, Майку, — сказала йому Бонні. — Комісар скликає всіх до свого мікроавтобуса на інструктаж.

— Як ти почуваєшся, Лорін, із тобою все гаразд? — спитала мене подруга. — Ти що, не рада знахідці?

Я подивилась у її стурбовані очі. Господи, як же мені закортіло відразу ж у всьому зізнатися! Бонні — моя подруга й теж працює в поліції. Вона, як ніхто інший, зрозуміла б мене. Порадила б, що робити. Допомогла б мені.

Але що б я їй розповіла? Що трахалася з загиблим Скоттом, якого, між іншим, убив не хто-небудь, а мій ревнивий чоловік? «Ніхто не допоможе мені», — збагнула я. З цієї халепи мені доведеться вибиратися самій і тільки самій.

— Та ні, зі мною все гаразд, — відповіла я.

— Ми тут усі трохи отетерілі, — пояснив Майк, ведучи мене й Бонні до штабного автобуса. — Навіть дехто з отих наркоторговців, що сидять у кафе, просльозився, почувши, як отой рудий полісмен заспівав «Денні Бой».

Майк співчутливо обійняв мене за плечі. Він і справді був добрим хлопцем, одним з найкращих серед тих, кого я знала в поліції.

— Лорін, схоже, наш клієнт облажався, — сказав Майк. — Спочатку мені здалося, що нам капець. Ти ж знаєш не гірше за мене, як важко розслідувати подібні «мокрі» справи. Але ось поглянь: помилка на помилці. Ми явно маємо справу з убивцею-аматором. Я буквально бачу на власні очі, як він тут орудує, думаючи, що замітає сліди, але насправді він діє похапцем і постійно робить промах за промахом, таким чином дедалі чіткіше виводячи нас на правильний слід. Закладаюся, що ми схопимо його за боягузливу сраку не пізніше, ніж завтра вранці. Б'ємось об заклад?

Я похитала головою, докладаючи значних зусиль, щоб утриматися на ногах і рухатися далі — до автобуса.

— Охолонь, Майку. Я не йду на парі, результат якого відомий заздалегідь, — відказала я.

Розділ 29

Минуло кілька сум'ятних хвилин, і я ввійшла до штабного автобуса, щосили намагаючись триматися прямо.

Інтер'єр був сліпучо яскраво освітлений, наче операційна в шпиталі. Скрізь сиділи копи з портативними комп'ютерами на колінах. Начальники в білих сорочках хрипкими гавкітливими голосами віддавали накази по своїх мобільниках. На широкоекранному дисплеї «PowerPoint» було видно мапу району. Обстановка в автобусі нагадувала оперативний центр Пентагону або сцену з відомого телесеріалу «24 години на добу».

Серце моє шалено закалатало, і його пульс відбився важким гупанням у скронях.

Для всіх, хто зібрався тут на інструктаж, Пол став ворогом номер один.

— Комісаре, — сказав мій шеф з офіційністю в тоні, якої я від нього не чекала. — Знайомтеся: детектив Стілвел, старша слідча в цій справі.

Широка, як лопата, долоня потиснула мою руку, і я глянула на відоме мені й багатьом моїм колегам темношкіре, по-батьківськи добродушне обличчя комісара нью-йоркської поліції Рональда Даргема.

— Приємно познайомитися, детективе Стілвел, — мовив Даргем солодкавим дружнім тоном. — Бачив деякі з ваших звітів. Ви дуже добре справляєтеся з роботою.

«От тобі й маєш», — подумала я та знову відчула памороки. Моє перше «молодець» від комісара поліції — і за таких обставин! Але все одно цю похвалу треба покласти в скриньку з моїми кар'єрними трофеями.

Та коли я пригадала вбивчий доказ у вигляді окулярів Пола, то моя швидкоплинна радість ураз минула, і я відчула себе, наче алкаш, що прокинувся з важкою від похмілля головою після тижневого запою. Моя кар'єра скінчиться швидше, аніж скисне молоко в моєму холодильнику.

— Дякую, сер, — пробелькотіла я.

— Розкажіть, що ви наразі маєте, — хутко вимовив Даргем, прикипівши до мене важким суворим поглядом.

Я все ретельно перелічила: травми на тілі Скотта, бездоганно чіткий опис Пола та його машини, який дала Амелія Фелпс, а також щойно знайдені окуляри. Вийшов такий собі рецепт моєї особистої катастрофи.

Коли я завершила свою доповідь, комісар задумливо схилив голову. На відміну від більшості поліційних цабе, він залишався детективом, хоча й високопосадним.

— А ви переглянули теки зі справами, що їх вів загиблий? — спитав Даргем.

— Я ще не мала нагоди, сер. Це буде наступним кроком нашого розслідування.

Комісар кивнув.

— Ви швидко працюєте, — сказав він. — І це добре. Бо швидке розкриття цього вбивства — єдине, що зможе пом'якшити психологічний шок для всіх тут присутніх та їхніх колег.

«Не для всіх», — подумала я.

— Детективе Стілвел! — сказав комісар і злегка посміхнувся. Я здогадалася, що він зараз про щось мене попросить. Або дасть якесь додаткове службове навантаження. Яке — я й гадки не мала. Просто знала, що в нью-йоркській поліції коли хтось отримував пряника, то це зазвичай означало, що батіг уже десь неподалік.

— Слухаю, сер! — відповіла я, як на сором безуспішно намагаючись видалити зі свого голосу тремтіння.

— Я хотів нагадати вам, щоб ви надіслали повідомлення про смерть родині Скотта Тайєра.

Я міцно стиснула щелепи, щоб не заторохтіти зубами. Боже милостивий, як же я забула?! Повідомляти родину загиблого входило до моїх обов'язків як старшого слідчого!

Якось Скотт казав мені, що десь у Брукліні мешкають його мати та молодша сестра. Господи, як же боляче все це буде пережити! Може, відразу засунути руку в деревоподрібнювач, щоб не мучитися?

— Так сер, обов'язково, — відповіла я.

— Знаю, що це — найнеприємніша й найболючіша частина вашої роботи, — сказав Даргем, по-батьківськи плескаючи мене по плечу. — Але, гадаю, краще зробити це ще до того, як хтось пробовкне ім'я Скотта телевізійникам та газетярам. Я гадаю також, що буде ліпше, коли родина почує цю страшну звістку від когось із його колег. А потім до них з'їжджу я. Щоб хоч якось пом'якшити удар.

— Розумію, сер, — сказала я.

Комісар зітхнув.

— Утім, найважче доведеться його дружині, — промовив він похмуро. — Я вже не кажу про його трьох дітлахів.

Розділ 30

Отже, Скотт був одружений?!

Мої ноги враз обм'якли, але завдяки зусиллям волі я змусила себе встояти.

Одружений, та ще й мав трьох дітей?

Він ніколи не говорив мені про це — однозначно.

Ні про дружину, ні про дітей. А казав натомість, що є найпоказнішим і найперспективнішим нареченим у всій поліції Нью-Йорка.

— Розумію, — вів далі комісар. — Ситуація дуже непроста. Сьогодні вночі сталася велика трагедія. Брук, дружині Скотта, лише двадцять шість років, одній дитині чотири, другій — два, а третя — взагалі немовля.

Ще одне батьківське поплескування по плечу означало, що наша аудієнція добігла кінця. У мене виникла підозра, що таке батьківське поплескування входить до набору обов'язкових тестів для претендентів на підвищення.

— Адресу Скотта має ваш шеф, — сказав на завершення комісар. — Працюйте, детективе Стілвел. Щасти вам!

Приблизно через двадцять хвилин після того, як ми з Майком залишили комісара в штабному автобусі, наше авто зупинилося біля чепурненького будиночка в голландському колоніальному стилі, розташованого посеред довгої низки схожих споруд.

Усі вікна помешкання родини Тайєрів були темні. Вкриту плитками доріжку, що вела крізь коротко підстрижений газон, облямовували красиві яскраві квіти.

У кінці короткої під'їзної алеї я побачила дитячий баскетбольний щит. Заледве відірвавши від нього погляд, я зиркнула на годинник. Була майже четверта ранку.

«Хвилиночку», — наверзлася мені в голову божевільна думка. — «А з якої речі я буду заходити в той будинок? Можна просто взяти й піти, хіба ж ні? Про все забути. Забути, що я коп. Що я теж заміжня. Узяти й начхати на умовності та обов'язки. Тим паче, що я опинилася зараз на роздоріжжі. Ось візьму й утечу до якогось монастиря й буду там сир виробляти. А чому б ні?»

— Ти готова, Лорін? — спитав Майк, що сидів поруч.

— Якщо чесно, то ні, — відповіла я, але все одно розчинила зовнішню половинку дверей і двічі натиснула на кнопку дзвоника.

«Просто красуня», — подумала я, побачивши перед собою заспане обличчя невеличкої гарненької брюнетки.

«І навіщо було Скоттові зраджувати цю пречудову молодичку? Матір своїх дітей?» — промайнуло в моїй голові.

— Доброго ранку, — мовила Брук Тайєр, ошелешено переводячи погляд з мене на Майка, а потім знову на мене.

— Привіт, Брук, — сказала я й показала їй свій жетон. — Мене звати Лорін. Я — детектив із поліційної дільниці Скотта.

— О Господи! — залопотіла Брук, ураз скинувши з себе залишки сну. — Щось зі Скоттом, так? Чи ні? Що трапилось? Його поранили? Поранили?!

Повідомляють про смерть у різні способи, і жоден з них не є легким і безболісним. Дехто з поліціянтів уважає, що найкращий з них — це прямо й чесно відразу про все розповісти. Інші ж твердять, що перший удар треба пом'якшити й сказати, що жертва дістала тяжке поранення, таким чином поступово підготувавши слухача до факту загибелі близької людини.

Уперше за цю ніч я не стала кривити душею.

— Його застрелили, Брук. Мені так шкода! Твій чоловік загинув.

Я побачила, як закотилися її очі. До цього ніколи не можна звикнути. Коли бачиш, як хтось на твоїх очах утрачає контроль і перестає бути самим собою.

Брук заточилася, позадкувала й раптом стала похитуватися з боку в бік на ослаблих ногах, наче воротар перед пробиттям пенальті. А потім упала навколішки й дико заверещала:

— Ні-і-і-і-і!

Не знаю як, але я теж опинилася поруч із нею на колінах у темному фойє та стала гладити її рукою — своєю нечистою, зрадливою рукою — по худорлявій спині, намагаючись хоч якось заспокоїти, але Брук верещала все гучніше й пронизливіше.

— Ні-і-і-і-і-і-і-і!!!

— Я прекрасно розумію твоє горе, — прошепотіла я їй на вухо. — Прекрасно розумію…

— Нічого ти, суко, не розумієш!!! — заволала раптом Брук мені в обличчя й замахнулася на мене рукою. Я відсахнулася, прикрившись ліктем, але її довгий ніготь усе ж таки встиг залишити діагональну червону подряпину в мене на лобі. Після цього дружина Скотта завалилася набік на підлогу.

— Нічого ти не розумієш! Нічого ти не зна-а-а-аєш! — плакала вона, впершись обличчям у дубову долівку. — Не знаєш, не знаєш, не знаєш!

Розділ 31

Майк підняв Брук Тайєр і посадовив на канапу у вітальні. Зачинивши вхідні двері, я помітила русяву дівчинку в рожевій піжамці — як у мультику Діснея «Три принцеси». Вона стояла нагорі на сходах і невідривно дивилася на мене.

— Привіт, крихітко, — сказала я. — Із твоєю матусею все гаразд. А мене звати Лорін.

Чарівна дівчинка нічого не відповіла. Просто мовчки стояла, уп'явшись очима в мене.

— Може, ти підеш спати, сонечко? — спитала я та ступила крок на сходинку.

І тоді дівчинка заверещала. Так пронизливо й сильно, що я мимоволі відвернулась і затулила вуха руками.

Брук кинулася повз мене до сходів, і сирена вимкнулася тієї ж миті, коли дівчинка опинилася в обіймах своєї матері.

Я стояла, а Брук розгойдувалася з боку в бік, тримаючи дитину на руках. На столику у вітальні я помітила фотографію Скотта в поліційній уніформі. Однією рукою він обіймав вагітну Брук. Яскраво світило сонце. Схоже, цей знімок зробили десь у парку.

Раптом Брук і донька заголосили в унісон. І мені відразу ж спав на думку пістолет, що лежав у моїй сумочці. Я чітко його собі уявила. Уявила, як холодно поблискує його хромована поверхня. Подумки побачила його майже по-жіночому округлені обриси. Уявила, як холодна сталь ствола притискається до моєї скроні, майже відчула дотик чутливого спускового гачка на другій фаланзі свого вказівного пальця.

Я стояла собі в помешканні Скотта й думала про свій пістолет, про те, що накоїла, і гадала, чи довго ще зможу витримувати ці тортури.

«Ти — не лиха людина, — втовкмачувала я собі. — Принаймні не була такою до минулої ночі».

Розділ 32

Бідолаха Брук і досі гойдала на руках свою чотирирічну доньку, як раптом звідкись ізгори донісся дитячий плач.

Я поволі піднялася сходами.

— Хочеш, догляну за дитиною? — спитала я Брук.

Але вона, здається, дивилася крізь мене. Просто мовчки стояла й дивилася крізь мене.

— Пошукай, чи немає десь на кухонних полицях записника з адресою родичів, — гукнула я Майкові й пішла повз Брук на голос, що лунав з кімнати в задній частині будинку.

Над дитячим ліжечком звисали брязкальця у формі іграшкових кайданків та поліційних кийків, а неподалік мерехтів нічний світильник.

Хлопчику-немовляті не було, мабуть, і шести місяців. Я взяла в руки малесеньке волаюче створіннячко. Від кожного крику його тільце здригалося так, наче звук, що воно видавало, був для нього завеликим. Я притиснула малятко до грудей, і воно майже відразу замовкло. Так і тримаючи його на руках, я сіла в крісло-гойдалку, рада хоч на якийсь час уникнути гамору й вереску.

Навіть у такій екстремальній обстановці я встигла помітити, як прекрасно пахнув цей малюк. Він пахнув чистотою й невинністю. Коли ж малий розплющив очі, свої великі карі очі, то серце моє тьохнуло.

Він був точнісінькою копією Скотта.

Після цього вже і я не втрималася й заплакала. «У цього малюка більше ніколи не буде батька», — сяйнула гадка.

Молодчаго, Лорін, це твоя «заслуга».

— Віддайте мені його, — гаркнула Брук, несподівано влетівши до кімнати з пляшечкою в руці. Мені здалося, що, коли я передавала малюка матері, він мені посміхнувся. Брук і досі плакала, але видно було, що перший шок минувся.

— Може, мені зателефонувати комусь із ваших знайомих чи родичів? — запропонувала я.

— Я вже поговорила зі своєю мамою, — відказала Брук. — Вона їде сюди.

Уперше за ввесь час вона глянула мені просто в очі. Дивно, але вираз її обличчя був цього разу напрочуд лагідний.

— Ой! — пробурмотіла вона ніяково. — Я вас подряпала. Вибачте…

— Нічого, не переймайтеся, — швидко заспокоїла її я. — І не здумайте виправдовуватися. Це ви, а не я, потребуєте зараз допомоги. Ви та ваші діти.

— Я хочу почути, — сказала раптом Брук після нетривалої паузи.

Я здивовано витріщилася на неї. Риси її обличчя різко окреслилися на тлі світла нічника, а очі були схожі на дві глибокі западини — як у примари.

— Що? — перепитала я.

— Я хочу почути, що сталося з моїм чоловіком. Я ціную ту відвертість, яку ви проявили з самого початку. Якби на вашому місці був чоловік, то він намагався би всіляко берегти мої почуття. Я хочу точно знати, що трапилося, щоб я змогла зжитися з цією думкою. Це потрібно не стільки мені, скільки моїм дітлахам.

— Нам і самим іще достеменно майже нічого не відомо, Брук, — відповіла я. — Ми знайшли його мертвим у Бронксі, у парку Святого Якова. Хтось застрелив його. У тому районі багато наркоманів і наркоторговців.

Обличчя Брук спотворила болісна гримаса, а губи затремтіли. Ліве око почало конвульсивно сіпатися.

— Боже ж мій, Боже! Я так і знала, — нарешті проказала вона й енергійно закивала головою. — Як же — «Робота секретного агента — найшвидший шлях до підвищення по службі, Брук. У разі потреби мене прикриють колеги. Вони завжди підстраховують мене». Як виявилося, не завжди, ти, чортів ідіоте! Боже, який жах, який жах!

Запала тиша, і я відчайдушно ламала голову, придумуючи, що сказати. Здавалося, стіни почали насуватися на мене. Мені раптом закортіло щодуху вискочити звідси геть. У грудях почало тиснути, у животі щось занило, і мені раптом стало важко дихати.

Що зазвичай роблять під час розслідування, коли ще майже нічого не відомо про обставини справи? Здійснюють опитування. Тож я знову витягла записник і приготувалася робити нотатки.

— Коли ви востаннє бачили Скотта? — запитала я, намагаючись увійти в роль детектива.

— Він поїхав учора ввечері, близько восьмої. Сказав, що треба кілька годин попрацювати. Скотт працював, як навіжений. Останнім часом майже не бував удома.

— А він не сказав конкретно — куди їде? Може, перед від'їздом йому хтось зателефонував?

— Зараз достоту й не пригадаю. Ні, не пам’ятаю, щоб йому хтось телефонував.

Раптом Брук знову почала рюмсати.

— О Господи… Бідна його матір та сестра… Вони так любили одне одного… підтримували близькі стосунки… Не знаю, як вони це переживуть… Ні, я не зможу повідомити їм про його смерть. Не зможу… А може, ви це зробите, детективе…

— Лорін. Мене звати Лорін.

— Може, ви зателефонуєте, Лорін? Ну, до матусі Скотта? Зателефонуєте, га?

— Звісно.

— Ви теж із його відділу?

— Ні, — відповіла я. — Я працюю у відділі розслідування вбивств.

— А ви знали мого Скотті? — спитала Брук.

Я зробила коротку паузу, і стало чути, як плямкає малюк, жадібно досмоктуючи вміст пляшечки.

— Ні, не знала, — нарешті відповіла я. — Ми з одного відділка, але нам ніколи не доводилося працювати разом.

— Вибачте за те, як повелася Тейлор, моя донька, — сказала Брук. — Вона трохи відлюдна дитина. Її лякають незнайомці.

Раптом мені знову забракло повітря, і я стала як укопана.

Ось вона.

Вона — остання крапля.

— Сподіваюся, що не дуже злякала її, — почула я сама себе наче звідкись ізбоку й прожогом кинулася з кімнати. — Можна мені до вашого туалету?

— Так, він праворуч, у коридорі.

Я виригала, не встигши добігти до унітаза якихось двох-трьох футів. І негайно відкрутила на повну два крани, щоби шумом води заглушити нові блювотні позиви, які невдовзі змінилися пронизливими переривистими вересками, що вирвалися з мого горла.

Я скрутила ввесь валик туалетного паперу, прибираючи за собою. Потім, у хвилину душевного сум'яття знову витягла з сумочки пістолет і всілася на кришку унітаза, вкриту рожевою килимовою тканиною. От зараз застрелюсь, а судмедексперт видасть довідку: «Смерть настала внаслідок почуття провини». Нарешті я все ж запхала револьвер у сумочку й пішла вниз. Не тому, що мені перехотілося себе вбивати. Просто не воліла додавати Брук Тайєр нового клопоту, бо їй і так довелося чимало пережити цієї ночі.

Коли я ввійшла до кухні, Майк сказав, що сам зателефонує матері Скотта.

— Облиш, Майку, — відказала я, з напівбожевільною усмішечкою розкривши телефонну книгу й набираючи номер. — Навіщо порушувати прецедент?

Повідомивши матір Скотта про загибель її сина, я прибрала від вуха слухавку й ми разом із Майком, що сидів у протилежному кінці кухні, деякий час слухали зболені вигуки та зойки, що лунали в динаміку.

З-під магніту, причепленого до холодильника, Майк витяг олівцевий малюнок і похитав головою. Магніт мав форму одного з героїв дитячого телесеріалу «Blues Clues». На малюнку хтось із дітлахів зобразив двоголового дракона.

— Обов'язково спіймайте винуватців, — сказала мені Брук, коли ми через кілька хвилин ішли до дверей. На цей час дворічний син Скотта теж устиг прокинутись. Він стояв, обхопивши матір за коліно, а його чотирирічна сестра стояла трохи далі. Немовля в руках Брук знову заплакало.

— Розшукайте їх! — знову почули ми вже на виході. — Спіймайте вбивцю Скотта!

Розділ 33

Якщо не брати до уваги прощального вигуку дружини загиблого, який і досі лунав у моїх вухах, то до Бронксу ми поверталися в цілковитій тиші.

Колеги Скотта з багатопрофільного антинаркотичного відділка вже чекали на нас у кімнаті особового складу на другому поверсі ї поліційної дільниці. Мій же відділок із розслідування вбивств розташовувався на четвертому поверсі. Я інстинктивно відвела очі від дверей загальної кімнати, де ми зі Скоттом уперше зустрілись, коли я підіймалася до себе нагору.

Хлопці з відділка, де працював Скотт, не були схожі на типових копів — навіть на мою думку. На мить мені здалося, що я зайшла не туди й потрапила натомість на зібрання клубу скейтбордистів.

Начальник антинаркотичного відділка, член правління з боротьби з наркотиками Джефф Траґан, був високий на зріст, мав довге русяве волосся й скидався на підстаркуватого спортсмена-серфінгіста. Головний помічник Скотта, детектив азійського походження Рой Хуонґ на прізвисько Гончак, мав таке безневинно дитяче обличчя, що йому в крамниці, мабуть, і цигарок не продали б, а спиртне — і поготів. Детектив Денніс Марут скидався на підлітка-вундеркінда з телесеріалу «Дуґґі Гаузер», а кремезний чорношкірий Тадей Прайс, увесь у шкірі та золотих ланцюжках, був більше схожий на особистого охоронця якогось крутого репера, ніж на агента відділу, що боровся з наркотиками.

Я зупинилася під гудучим люмінесцентним світильником і відразу зніяковіла під прискіпливими поглядами чоловіків.

Проте я швидко роздивилася, що їхні погляди були такими самими, які мені вже доводилося бачити цієї ночі: у них читалася суміш розгубленості, гніву й потрясіння. Певною мірою я відчувала те саме — частково принаймні.

Для антинаркотичного відділка втрата таємного агента — усе одно, що кошмар, котрий справдився. Подібно до жертв, яким удалося пережити вбивчий напад, вони виглядали так, наче серед них щойно вибухнула бомба: безцільно тинялися туди-сюди в очікуванні хоч якоїсь директиви, хоч якогось найменшого уявлення, куди йти і що робити далі.

— Ми прийшли, щоб допомогти всім, чим зможемо, — похмуро мовив Траґан, представивши мені працівників відділка. — Тільки скажіть, що ми маємо зробити, щоб допомогти вашому слідству.

«Скільки ж мені ще вдаватиметься дурити саму себе й колег?» — подумала я, відірвавши погляд від скорботних облич товаришів Скотта й спрямовуючи його на стелю з водяними розводами. Цієї миті неподалік прогуркотіла важка фура, і в кутку завібрувало й заторохтіло зафарбоване вікно, яке я раніше не помітила.

— Над чим останнім часом працював Скотт? — спитала я, діставши з сумочки записник.

Розділ 34

Траґан глибоко вдихнув і почав:

— Скотт був нашим таємним агентом у справі, що її ми шили двом наркоділкам з Гантс-Пойнт, котрі займаються збутом «екстазі», — братам Ордонесам. Старший брат служить у ВПС пілотом транспортного літака, що робить постачальницькі рейси до Німеччини. Повертається його С майже порожняком, але з невеличким доважком — черговою партією наркотику. Скотт уже зробив у них кілька дрібнооптових закупок. Наступного тижня ми планували здійснити велику оборудку — на чверть мільйона доларів, і відразу ж заарештувати засранців.

— А Скотт із ними не контактував останніми днями? — поцікавилась я.

— Три дні тому Скотт телефонував їм з роботи, — несподівано приєднався до розмови Рой Хуонґ. — Але, можливо, вони потелефонували йому сьогодні ввечері, коли він був удома.

— А Скотт міг поїхати з кимсь на зустріч, не попередивши про це вас? — спитала я.

— Міг і не попередити, якщо вважав, що впорається сам, — відповів Рой. — Але таємний агент — це непередбачувана й небезпечна робота. Не мені вам про це розповідати, детективе. Інколи просто немає можливості викликати підмогу.

— Ви хочете сказати, що Скоттові, ймовірно, несподівано довелося мати справу з якимись людьми, потім кудись із ними піти чи поїхати, і, щоб не викликати підозр, він не став з вами контактувати? — спитався Майк.

— Саме про це й ідеться, — пояснив Тадей Прайс. — Інколи бува й таке.

Траґан додав іще одну деталь:

— А можливо, Скоттові довелося зіткнутися з кимось, хто мав стосунок до якоїсь колишньої справи, з тим, хто потрапив через його діяльність за ґрати, але нещодавно вийшов на волю. Це — найбільша небезпека в нашій роботі, особливо у вільний час. Скажімо, ти йдеш із дитиною в парк погуляти й раптом натрапляєш на одного зі своїх колишніх «клієнтів».

Я почула, як невдоволено буркнув мій напарник після цих слів Траґана. Якщо так, то у справі вбивства Скотта могли бути сотні потенційних підозрюваних.

— Найперше, що нам треба зробити, це викликати отих братів Ордонесів на допит, — сказав Майк. — Це була оборудка на чималеньку суму. Вони могли перехопити Скотта заздалегідь і пограбувати його. Скотта перед смертю сильно побили. Можливо, злочинці піддавали його тортурам, щоб він видав їм, де сховав чверть мільйона доларів. Треба їх схопити. Нам відомо, де зараз ці виблядки?

— Той брат, що служить пілотом, Марк, літає до Німеччини з авіабази ВМФ США Лейкґерст у Південному Джерсі. Ми зв'яжемося з тамтешньою поліцією, щоб вони поговорили з його командиром і обшукали його помешкання в Томс-Рівер, — сказав Траґан. — Але Віктор, молодший брат, має три чи чотири явочні квартири в Брукліні та Бронксі. Це — його подружки та родичі. Знадобиться кілька годин, щоб точно визначити їхнє місцезнаходження. Усе перевернемо догори дном, але щось та нариємо.

— А тим часом, — зауважив Тадей, — я зберу докупи всі попередні матеріали про затриманих Скоттом злочинців, щоб подивитися, хто з них і коли вийшов з тюрми.

— Таких справ багато, — скрушно похитав головою Траґан. — Скотт здійснив не одну сотню затримань. Він був одним з найкращих таємних агентів, з яким мені доводилося працювати.

«Не тринди», — подумала я, пригадавши дружину й дітей Скотта, і відвела погляд від зболених почервонілих очей Траґана. Він явно втратив не просто співробітника, а друга.

— Хвилинку, — втрутився в розмову детектив Марут. — А родину Скотта оповістили по його загибель? Господи, як же Брук переживе таку страшну звістку? А діти? У нього їх, здається, аж четверо.

— Троє. Ми щойно повернулися з його помешкання, повідомивши його дружину, — зазначила я. — І вона переживає смерть чоловіка так само, як і будь-яка інша жінка.

Раптом у кімнаті наче постріл ляснув. То від безсилої люті напарник Скотта, Рой Хуонґ, щодуху гепнув рукою по столу й змахнув з нього всі папери. Вони віялом розлетілися по підлозі, а Рон у розпачі вискочив з кімнати.

Майк скрушно похитав головою, витяг свого мобільника й став набирати номер.

— Ти кому телефонуєш? — спитала я.

— Черговому технарю, відповідальному за автоматичний збір даних, — відповів напарник. — Хочу, щоб він написав офіційний запит на представлення ДР щодо стаціонарного та мобільного телефонів Скотта.

Від переляку мені забило дух. ДР означало «детальні роздруківки» всіх розмов, зафіксованих телефонною компанією. Ішлося про вхідні та вихідні дзвінки на телефони Скотта.

Включно з усіма дзвінками Скотта до мене!

За п'ять хвилин, коли ми підіймалися сходами нагору, до загальної кімнати нашого відділка, Майк зупинився, пильно глянув на мене й сказав:

— Лорін, у тебе очі посіріли.

— Що ти верзеш? Вони блакитні! — відказала я.

— Я маю на увазі білки очей, — пояснив Майк. — Ти була на ногах відтоді, як усе це почалося. Тепер же ми маємо змогу перейти в режим очікування. Якісь реальні зачіпки з'являться лише пізно вранці. Звідси до твого помешкання лише десять хвилин їзди. Можеш заскочити додому й подавити вухо години зо дві. Однаково зараз за розкладом моя зміна. От я поки й побуду на стрьомі.

Одна частина моєї свідомості не хотіла полишати Майка та пропускати якісь суттєві деталі, котрі, можливо, стануть відомі невдовзі. Хто його, в біса, знає — що трапиться за годину-дві? Але, поглянувши за сходове вікно позаду мого напарника, я помітила, як світло ліхтарів пливе в мене перед очима. Я й справді була зморена й виснажена.

Людина, котра вигадала фразу, що найнеприємніше в житті — це переїзд до нового помешкання та подружнє розлучення, напевне, й уявлення не мала, що то є таке — бути жінкою, коханця якої вбив її ж таки чоловік.

«Якщо навіть я зараз зомлію та впаду, то це нічого не змінить», — вирішила я.

— Добре, Майку, — погодилась я. — Але зателефонуй мені, як тільки про що-небудь дізнаєшся. Хоч про будь-що.

— Паняй додому, Лорін.

— Згода. Уже паняю. Уважай, що мене тут нема.

Розділ 35

Загнавши свій «міні» в гараж і вже збираючись вийти, я раптом почула якийсь химерний звук у дальньому кутку праворуч. Мабуть, мої нерви були на межі зриву, бо я відразу ж вихопила пістолет і націлила його на якусь фігуру, що сиділа під стіною.

Але швидко збагнула, що то був Пол.

Я ввімкнула світло й тільки після цього сховала свій «ґлок» у кобуру.

Пол хропів у шезлонгу біля ящика з інструментами. Поруч із ним на бетонній долівці стояла пляшка віскі «Джоні Вокер». Спиртного в ній лишилося на один ковток, не більше.

Ага, ще одна цікава деталь: на Полові не було одягу. Тобто, він був зовсім голий.

А ще він був ніякий. Бухий у дрезину. П'яний у дупу, як то кажуть. А може, в сраку.

Придивившись до його змарнілого непритомного обличчя, я второпала, що пережила лише жалюгідну дещицю того, що довелося пережити Полові.

Я залпом випила останній ковток і почала трясти чоловіка, намагаючись його розбудити. Але даремно. Нуль на масу.

Коли я боляче смикнула Пола за вухо, одне його око мляво розплющилося. Я тягла його за вухо та за правицю доти, доки він, нарешті, не зіп'явся на ноги.

Пол щось пробурмотів, але я не розібрала й потягла його в будинок. Ще ніколи я не бачила свого чоловіка таким п'янючим.

Намагаючись спрямувати його до спальні, я ледь не травмувала собі м'язи спини. Нарешті мені все ж таки вдалось укласти Пола на ліжко, після чого я принесла відро для сміття на той випадок, коли його знудить.

Ледь устигла я дістатися до ванної, як увесь стрес, що накопичився в моїй душі за ввесь цей час, вирвався назовні вибухом нестримних ридань.

Що, в біса, з усього цього вийде? Що я собі думала, удаючи з себе дурну під час слідства? Це ж не гра. Скотт Тайєр загинув. Мало що в цій країні може спричинитися до ретельності більшої, ніж та, з якою розслідуватимуть убивство нью-йоркського копа. От дурепа! Невже ти думаєш, що за допомогою жалюгідного блефу зможеш якось викрутитись?

Я пригадала Брук Тайєр. Її відлюдькувату доньку. Двох інших дітлахів. Я відчула себе отруйною змією. Утіленням зла. Мені закортіло піти й здатися. Тієї миті я була готова на що завгодно, аби тільки зняти з себе цей страшний чорний тягар.

Утім, за вбивство покарають не мене.

А Пола.

Що ж мені робити?

Розділ 36

За три хвилини, так і не вирішивши, що ж мені робити, я знепритомніла й упала, миючись під душем.

Я стояла собі, намилювала голову, аж раптом — раз! І ось я вже сиджу на холодній кахляній підлозі, а по моїй спині та ногах стікає вода. Притиснувшись лобом до мокрої стінки, я пригадувала все, що трапилося минулої ночі, і спогади поволі заповнювали мою свідомість, як ванну вода. Який із цих спогадів був найболючішим, важко сказати. Та легкість, із якою я зрадила Пола? Чи мертві очі Скотта, що дивилися на мене з фонтана? Чи спотворене стражданням обличчя його дружини?

Я заплющила очі й мені до сказу закортіло розчинитись у потоці води, щоб потім забулькотіти разом із нею в каналізацію.

Почекавши хвилину й пересвідчившись, що розчинитися мені не вдалося, я відірвала голову від кахлів і розплющила очі.

Це нещастя нікуди не зникне саме по собі, однозначно. Тож треба щось удіяти. Але ж що?

І я почала перебирати можливі варіанти.

По-перше, що станеться, якщо я здам Пола?

Я добре розбиралась у системі кримінального правосуддя Бронксу. Як і всілякий гуртовик, що має впоратися з великими обсягами, прокуратура цього району охоче йшла на оборудку з порушниками, пропонуючи їм справедливість, мовити б, зі знижками. Але я прекрасно розуміла, що оскільки вбивство Скотта буде гучною справою, то прокурор використає її вповні у власних кар'єрних інтересах. Ця справа називатиметься «Пол проти системи», і система правосуддя зробить усе від неї залежне, щоб завдати своєму супротивникові не просто поразки, а нищівної поразки.

Я враз подумала про лавину рахунків від адвокатів, що їх мені доведеться оплачувати. А також про грубеньку суму, в яку мені стане звільнення Пола під заставу. Якщо його ще звільнять під заставу.

Навіть коли аргументувати вбивство самозахистом, то найкращим потенційним сценарієм буде звинувачення в ненавмисному людиновбивстві, а це означало п'ять років ув'язнення. Я похитала головою. П'ять років! Навіть п’яти хвилин спілкування з в'язнем у тюрмі «Райкерс» вистачало, щоб викликати в мене непереборне бажання проплисти сотню кругів у басейні, заповненому антибактеріальним розчином. А тут цілих п'ять років! Я аж здригнулася, пригадавши смердючу камеру обшуку, плач немовлят і секс під столом у кімнаті побачень.

Я уявила, як Пол сидить за таким засмальцьованим столом і не зводить з мене очей, потемнілих від ненависті та презирства.

— Як же так, Лорін? — скаже він. — А мені чомусь здавалося, що тобі подобається п'ятихвилинний секс.

Проте найстрашнішим було б навіть не це, а реакція нью-йоркських мас-медіа. Ото був би справжній жах! Хіба ж може бути щось більш принадне для жовтої преси, ніж любовний трикутник, винесений на загальний огляд! Трикутник, учасниками якого були двоє копів, один з котрих загинув! Довго б нам перемивали кістки й обливали нас брудом!

Ми з Полом назавжди стали б почесними членами Залу Ганьби.

Постійним об'єктом приниження для газетярів і телевізійників.

А ще не слід забувати про потенційні наслідки для родини Скотта. Наразі Брук сприймають як дружину героя. Але коли вийде назовні неприємна правда про те, що Скотта вбив чоловік його коханки, то Брук доведеться забути і про прихильність комісара, і про приязне ставлення колег Скотта до неї та до її дітей. У мене аж голова заболіла, коли я обмірковувала всі ці малоприємні деталі.

До того ж, якщо випливе правда, Брук може не отримати пільг та виплат, належних їй як удові поліціянта, загиблого на службі!

Я пригадала Брук із немовлям на руках. Замість пенсії Скотта вона запросто може дістати дулю з маком.

Я підвелася з кахляної підлоги, відсапнула та спробувала заспокоїтись.

Ухвалення рішення довелося відкласти.

Якби йшлося тільки про мене, я би здалася. Просто зараз зайшла б у свою кімнату, вдяглась і безстрашно покрокувала б прямісінько до кабінету свого шефа. І в усьому б зізналася.

Одначе йшлося, на жаль, не лише про мене. Ішлося також про Пола. І про Брук.

А найбільше — про її трьох маленьких дітлахів, що залишилися без батька.

Кого я збиралась обдурити? Насправді я не мала вибору. Принаймні зараз.

Треба спробувати якось зарадити ситуації.

Я підставила обличчя під потік води і вона громом загуркотіла в моїх вухах.

Але ж як залагодити ситуацію, як?

Розділ 37

Пол досі хропів, коли я поїхала на роботу. Звісно, мені б хотілося з ним поговорити. Сказати йому, що в нього купа проблем, означало нічого не сказати. Проте, оскільки я сумнівалася, що нам дозволять бачитись у камері попереднього затримання, пріоритетом «нумеро уно» для мене зараз було повернутися на роботу й дізнатися, чи маю я хоч якусь надію врятувати свого чоловіка від в'язниці.

Коли я зайшла в кімнату, де проводились інструктажі, Майк якраз уписував ім'я Скотта в робочий розклад, що передбачав опитування тих, хто сидів у камері попереднього затримання.

Мене приємно здивувало те, що ніхто й не думав дивитися на мене з підозрою. Мабуть, це пояснювалося тим, що перестрашені та «заведені» люди інколи можуть виглядати так само, як і ті, хто випромінює оптимізм і «тримає хвіст бубликом». Крізь заяложену скляну перегородку дальнього кабінету я побачила свого шефа, лейтенанта Кіна. Він сидів за столом і комусь телефонував по своєму мобільнику.

— Що ми маємо? — спитала я, витягаючи з коричневого пакета каву, що її придбала в крамниці неподалік. Мережа кафе «Старбакс» іще не встигла охопити мікрорайон Саундв'ю.

— Маємо фігню, — відказав Майк, кидаючи на стіл пластикову кавову кришечку й умощуючись на стілець. — Брати Ордонеси як у воду впали. Той, що служить пілотом, вихідний аж до наступної середи, але вдома його немає. Молодший і бридкіший, Віктор, кудись ізник, і ми ніде не можемо його знайти.

Із цими словами Майк подав мені теку.

— Ось поглянь на цей сімейний альбом.

Брати Ордонеси були дітьми іммігрантів-домініканців. Інформації про трохи старшого Марка було навдивовижу мало. Єдине затримання за бійку, коли йому минув двадцять один рік. Зате молодший, Віктор, мав довгий і досить цікавий «послужний список» скоєних ним злочинів.

Із шістнадцяти років Віктор почав свої регулярні ходки до в'язниці й поступово ставав цінним кадром кримінального світу. За ним числилися пограбування зі зломом, продаж наркотиків, спроба зґвалтування, побиття співкамерників і володіння смертоносною зброєю.

Але з усього послужного списку мені відразу ж упало в очі одне звинувачення. Воно спалахнуло переді мною наче неонова реклама.

Замах на життя працівника поліції.

У цьому розділі йшлося, як у сімнадцятирічному віці Віктор, чинячи спротив черговому арешту за володіння зброєю, витягнув схований напівавтоматичний кольт калібру , націлив його на полісмена й кілька разів натиснув на курок. Коли його скрутили та повалили на землю, з'ясувалося, що револьвер не вистрелив лише з тієї щасливої причини, що Віктор, через свій юний вік погано розбираючись в автоматичній зброї, забув перевести затвор і додати набой у патронник перед тим, як стріляти. Щоб мати уявлення про вкрай складну криміногенну обстановку в Нью-Йорку на початку дев'яностих, спричинену сплеском продажів нового наркотику «крек», який поширювався зі швидкістю епідемії, досить зазначити, що Віктор відсидів лише рік, бо тюрми були переповнені.

Ошелешено кліпаючи очима, я витріщилася на аркуш.

Віктор Ордонес так гарно пасував під убивцю Скотта, що я майже не мала сумнівів, що саме він ним і був.

Показавши рукою на стоси тек, що вивищувались на сусідніх столах, я спитала, сідаючи на стілець:

— То що, колишні справи Скотта щодо наркотиків?

Майк похмуро кивнув. Потім поклав окуляри на стіл і потер очі.

— Я не візьмусь за оті саги доти, доки ми не допитаємо наших домініканських друзів, — сказав він. — Єдина гарна новина — це те, що я дав технареві завдання написати запит до телефонної компанії. Зараз вони готують роздруківку розмов. За десять хвилин ми отримаємо її факсом.

Розділ 38

Я враз завмерла, як камінна статуя, намагаючись збагнути щойно почуте. Люмінесцентна лампа над моєю головою гула, наче розтривожений вулик.

Скільки ж разів Скотт телефонував мені за останній місяць? Двадцять? Чи тридцять? Як же мені відбрехатись? Я уявила собі, як знітиться мій напарник, багато разів натрапивши на мій номер.

Майк торкнув мишу свого комп'ютера, прибираючи екранну заставку з підбадьорливим написом «Хто насцяв у твій генофонд?»

— Що ти збираєшся робити, Майку? — нарешті спитала я.

Мій напарник клацнув бульбашкою жуйки й закотив комірець своєї водолазки.

— Та хочу оце зайнятися тими дисками DD5. Бо Кін мені прочухана всипле. Він так напружується, що, їй-бо, скоро трійню народить. Ти лише поглянь на нього — тільки й знає, що метушиться та начальству телефонує.

Ішлося про регулярний звіт, який ми мали написати стосовно перебігу розслідування вбивства Скотта. Я здивовано підняла брови.

— Агов, Майку! Спустися на землю, Шекспіре. Річ у тім, що цього разу наші звіти дійсно читатимуть. Ти що, забув? Тут я — мозок. А ти — красуня. І взагалі, сходив би ти до кімнати відпочинку й подрімав кілька годин. Нам потрібно, щоб твоя голова була чистою та ясною — на той випадок, коли нам доведеться вибивати нею двері. А я поки наклацаю звіт так, що нас не знімуть із цієї справи, а коли прийде факс із роздруківкою телефонів, я почну їх порівнювати. Ну як — згода?

Майк вирячився на мене почервонілими від утоми очима й позіхнув.

— Згода, моя крихітко, — сказав він, устаючи з-за столу.

Коли він рушив до входу, я аж подих затамувала від хвилювання. Щойно половинчасті дверцята встигли зачинитися, як почулося тихе дзижчання.

Я обернулася. То дзижчав телефакс. Опаньки! Приїхали!

Апарат знову задзижчав, а потім дзижчання змінилося високими короткими сигналами. З пристрою почав повільно виповзати аркуш паперу.

«Не зупиняйся, напарнику, — подумала я, не дивлячись на нього. — Будь ласка. Заради мене».

Одначе краєм ока я побачила, що Майк таки обернувся.

Моє обличчя спалахнуло. Мить — і Майк усе побачить. Побачить, що мій телефонний номер повторюється в роздруківці безліч разів! Що ж я йому скажу, чорт забирай? Але нічого годящого на думку не спадало. Як же я цього разу викручуся?

Я швидко глянула на Майка якраз тієї миті, коли він підняв перший аркуш. І спостерігала, як він примружив очі й інстинктивно підніс руку до лоба, наче перевіряючи, чи на місці окуляри.

Саме тоді я й помітила Майкові окуляри. Вони лежали там, де він їх залишив, — на столі якраз у мене під рукою.

Я не стала роздумувати. А просто почала діяти.

Хутко висунувши шухляду, я змахнула всередину одну зі Скоттових тек, а разом із нею й окуляри. А потім потихеньку заштовхала шухляду назад.

Я вдавала, що зайнята чимось своїм і не помічаю Майка, аж поки не почула, як він зашарудів у себе на столі, шукаючи окуляри.

— Тобі ж було сказано, іди поспи! — невдоволено пробурмотіла я. — Чому це ти не слухаєш начальницю, га?

Майк стомлено зітхнув, облишив свої пошуки й кинув телефонні роздруківки мені на коліна.

— Слухаюся, сестро, — сказав він слабким голосом. — Займися, будь ласка, роздруківкою, яку нам люб'язно надала телефонна компанія «Матінка Белл». Побачимося, коли передрімаю.

Розділ 39

Цілі дві хвилини я крутила олівець між пальцями, немов жонглер. Мій старий і скрипучий дерев'яний стілець час від часу кректав, коли я хиталася туди-сюди, втупившись у роздруківки телефонних розмов Скотта.

Обернувшись і поглянувши скоса крізь скляну перегородку на свого шефа, котрий, дякувати Богові, і досі був чимось заклопотаний, я знову витріщилася на вісім аркушів паперу, заповнених восьмизначними цифрами.

Мені, звісно, феноменально поталанило, що вдалося заволодіти роздруківками, але, хутенько проглянувши їх, я збагнула, що до всіх моїх проблем додалась іще одна.

Устромивши олівця між кутніми зубами, я почала мимовільно гризти його, немов собака кістку.

Як же, в біса, мені видалити з аркушів усі мої номери?

їх там було аж тридцять три!

— Лорін! — почула я раптом голос.

Підвівши голову, я ледь не проковтнула з переляку олівець. Я й не помітила, як шеф полишив свій кабінет і підійшов до мене. Упершись долонями в стіл, він навис наді мною, ледь не торкаючись кінчиками пальців краю аркуша з роздруківкою. Цікаво, а чи вміє він читати догори ногами?

— Як там ся має диск із регулярним звітом? — спитав Кін. — Районне й окружне начальство вимагає його якомога швидше. Може, виникли якісь проблеми?

— Дайте мені годину, шефе, — відповіла я, виводячи на екран типовий бланк звіту.

— Даю тобі півгодини, — кинув він через плече та вийшов.

Схилившись над клавіатурою, я вдала, що поглинута роботою, намагаючись приховати те, чим я насправді займалася. Мій погляд падав то на екран, то на роздруківку. То на роздруківку, то на екран. Я чекала, що саме по собі несподівано вигулькне якесь рішення. І воно таки вигулькнуло. Несподівано й чудесно.

Шрифт на роздруківці був стандартний. Себто Times New Roman.

Мить — і в моїй голові виникло готове рішення.

«От і добре», — подумала я, бо не мала жодної зайвої секунди.

Спершу я вирізнила номер, на який Скотт телефонував найчастіше. Цей номер мав місцевий код плюс код невідомої мені автоматичної телефонної станції.

Я попорпалась у своєму записникові й побачила, що то був домашній номер Скотта.

Надрукувавши цей номер, я натиснула «друк» і порівняла результат з оригіналом. Надрукований номер вийшов трохи завеликим. Тоді я змінила розмір шрифту з дванадцятого на десятий, надрукувала та знову порівняла.

Вийшло бездоганно. «Прекрасно, — подумала я. — Згодиться».

Я виставила кількість копій на «33» і втретє натиснула кнопку «друк». «Хтозна, може спрацює», — з надією подумала я, встаючи з-за столу й ховаючи в кишеню ножиці та липку стрічку, які видобула з шухляди свого столу.

П'ять хвилин провела я в крайній кабінці жіночого туалету, займаючись не віртуальним, а цілком реальним вирізанням надрукованих номерів, якими я потім заклеїла в роздруківці усі тридцять три мої дзвінки до Скотта.

«От, нарешті, і знадобилися навички, набуті в дитячому садочку», — подумала я, змиваючи в унітаз паперові обрізки.

Потім була коротенька подорож до копіювальної машини — із зупинкою біля подрібнювана паперів на зворотному шляху — і я, нарешті, дістала те, що хотіла: нову й покращену версію телефонної роздруківки Скотта.

Коли через двадцять хвилин я виходила з кабінету Кіна, здавши йому звіт, до кімнати для інструктажів повернувся Майк. Побачивши на своєму столі бездоганно відкориговані аркуші роздруківки, поверх яких — наче прес-пап'є — лежали його окуляри, він отетеріло витріщився.

— Не хвилюйся, любий друже, — сказала я, поплескавши Майка по плечу. — Забудькуватість — звична річ для твого віку.

Підійшовши до свого стільця, я зняла з нього плащ.

— Ти куди? — спитав Майк.

— Хочу побачитися зі своєю подругою Бонні, — відповіла я. — Треба прискорити обробку інформації з місця скоєння злочину.

— А чому б мені не піти з тобою?

— А тому, що ти знову навідаєшся до телефонної компанії і причепиш портрет до кожного телефонного номера, тобто довідаєшся, кому саме телефонував Скотт.

— Не задовбуй, Лорін, — кинув Майк мені навздогін. — Візьми мене з собою. Я буду слухняним хлопцем. Це тільки на позір я великий та страшний, а насправді в мене тонка поетична натура. Я навіть є членом Книжкового клубу Опри Вінфрі.

— Даруй, — відказала я, протискуючись крізь обертальні двері. — Хлопцям вхід заборонено.

Розділ 40

Швидше, швидше, швидше!

Уже, мабуть, мільйон разів писк давача електронного касового апарата пострілом відлунив у моїй голові. Я знервовано глипнула на годинник.

Я сподівалася, що зупинка заради однієї покупки в аптеці мережі «Двейн Рід» не забере багато часу. Але це сподівання відразу ж випарувалося, коли я побачила довжелезну чергу до єдиного касира, що працював.

За десять хвилин, коли від омріяної землі обітованої у вигляді прилавка мене відокремлював лишень один покупець, прийшов другий касир і вигукнув: «Хто наступний?»

Я зробила крок до нововідкритого прилавка, але тут мене ледь не збив з ніг немолодий азіат у костюмі швейцара.

— Гей, обережніше! — сказала я.

Однак у відповідь нахаба відштовхнув мене ліктем і, повернувшись до мене спиною, посунув до касира пакет із комбо-дисками.

Мені тільки скандалу бракувало, але я не мала часу на стриманість та ввічливість. Нахилившись уперед, я простягла руку, вихопила пакет з-під носа в касира й швиргонула його в людний прохід позаду мене. Диски розлетілися по підлозі. Типово нью-йоркський спосіб розв'язання проблем.

— Наступний — значить наступний! — пояснила я отетерілому азіатові, у якого аж очі на лоба вилізли від несподіванки. Тим часом касир просканував мої покупки й поклав їх у пакет.

Тільки всівшись у службову машину, припарковану аж на Бродвеї, я наважилася цей пакет розкрити. З нього я дістала спеціальні гумові рукавички для обстеження місця злочину та чоловічі окуляри.

Вони мали посріблену оправу та округлі лінзи й були точнісінько такими, як і окуляри, котрі знайшла Бонні й котрі вона ще не встигла дослідити.

Витерши їх спиртом, я розкрила пакет із речовими доказами, вкинула туди новокуплені окуляри, а потім підпалила сірником квитанцію й висипала її попіл у вікно на Бродвей. Завівши двигун, я натиснула на газ і, верескнувши колесами, помчала геть.

Обережно, двері зачиняються. Наступна станція — головне управління поліції в Мангеттені.

Розділ 41

Коли я ввійшла до її кабінету на п'ятому поверсі управління нью-йоркської поліції, Бонні якраз щось шукала в шухляді свого столу, ледь не засунувши туди голову.

— Привіт, Бонні! — сказала я. — Це ти чи не ти?

— А, Лорін, яка приємна несподіванка! — відповіла Бонні, витягнувши голову з шухляди й випростовуючись. У руці вона врочисто тримала нарешті знайдений пакетик кави «Старбакс». — Ти дуже вчасно. Питимеш каву по-французьки?

Поставивши через пару хвилин переді мною чорну чашку з гарячою кавою, вона спитала:

— Ну що? Як там справи?

— А я хотіла спитати в тебе те саме, — відповіла я.

— Попри те, що розслідування цього вбивства є нашим пріоритетом, воно все одно забере певний час. Усе, що ми на цей момент маємо, — це водонепроникне покривало для пікніків, яке виробляють у великих кількостях. Воно продається в кожному супермаркеті.

Я відсьорбнула кави й ствердно кивнула. Ми з Полом справді купили цей шматок пластику в магазині мережі «Зупинись і придбай».

— А що з окулярами? — запитала я.

— На жаль, нічого особливого, — відповіла Бонні. — Видимих слідів відбитків пальців на лінзах не залишилось. Я віддала окуляри до лабораторії для негайного дослідження стосовно наявності часткових відбитків на оправі, але, на жаль, там нічого не знайшли. Утім, тримаймо кулаки: можливо, вдасться розшукати рецепт лікаря на придбання тих окулярів. Я щойно розмовляла телефоном із таким собі Сахаровим, керівником кафедри офтальмології в Нью-Йоркському університеті. Він пообіцяв докладно дослідити знахідку й допомогти нам знайти відповідний реєстраційний запис.

Я знов обпекла язика ще одним ковтком кави й відсунула філіжанку на край столу.

— А можна мені на них глянути? — спитала я.

Бонні здивовано посміхнулася.

— Навіщо? — спитала вона.

Я стенула плечима.

— Не знаю. Можливо, це допоможе мені інтуїтивно відчути типа, котрий убив Скотта. Хтозна… Усе буває.

Бонні встала й поблажливо посміхнулася.

— Гаразд, мій психологу-детективе. Лабораторія якраз у кінці коридору. Сходжу візьму їх спеціально для тебе. А ти тут поки посидь і сконцентруй свої надприродні здібності.

Розділ 42

Дивлячись услід своїй подрузі, я помацала свої окуляри в кишені куртки. Мій план полягав в імпровізації по ходу дій, але що я мала зробити в такій ситуації? Вигукнути «Ой, Бонні, дивись — он пташка!» і здійснити підміну?

Допивши каву, я спробувала зосередитись.

За хвилину в передбанникові кабінету Бонні з'явився якийсь молодик неохайного вигляду. Він розгублено озирнувся, явно не знаючи, куди заходити. Може, то Девід Блейн, відомий ілюзіоніст, учасно прийшов навчити мене своїх фокусів?

Відчинивши двері, я гукнула:

— Вам допомогти?

— Мені потрібен сержант Клеснік. Наскільки я розумію, це вона має передати мені пакунок для доктора Сахарова?

От прикрість! Цей хлопець прийшов за окулярами! Я спізнилась.

А може, не спізнилася? Я вагалася, а хлопчина чекав, уп'явшись очима в мене. Нарешті я витягла з кишені пакунок для речових доказів з окулярами, купленими в аптеці «Двейн Рід». Знайшовши на робочому столі Бонні порожній конверт, я засунула в нього окуляри, запечатала його, лизнувши язиком краї, і подала молодикові.

Хлопець поклав конверт у свою сумку та, явно не поспішаючи піти, стояв, витріщаючись на мене. Що ж робити? Бонні ось-ось повернеться.

— Ви щось іще хотіли? — спитала я.

Молодик потер рукою щетину на неголеній щоці.

— А ви не могли б мені дати номер вашого телефону? — спитав він із хтивою посмішкою. — Це було б класно.

Ага. Розігналася. Можна подумати, у мене дефіцит молодих залицяльників! Що б його сказати такого, щоб цей жевжик хутко щез із-перед моїх очей?

— А ви любите дітей? — спитала я, дивлячись молодикові просто у вічі. — Бо моїм чотирьом крихіткам так бракує батьківської теплоти!

— Розслабтеся. Я пожартував, — промимрив невдаха-кавалер і нарешті пішов, розчаровано змахнувши рукою.

Десь хвилини через три з'явилася Бонні з пакетом у руці.

— Добре, що ти встигла зайти, — сказала вона. — Зараз за окулярами має прибути посильний.

— Стривай, — відповіла я. Щойно заходив якийсь хлопець, а я його відіслала. Побіжу, наздожену його.

Вихопивши в Бонні окуляри, я підтюпцем подалася до виходу.

— Дякую за каву, Бонні! Тільки-но щось з'ясується, телефонуй, — кинула я через плече.

Розділ 43

Зайшовши до свого відділка, я відразу ж помітила, що мій шеф не один. Не встигла я повісити плащ на спинку стільця, як двері його кабінету розчинилися.

— Лорін! — погукав мене лейтенант Кін. — Зайди, будь ласка, до мене. Треба негайно поговорити.

Переступаючи поріг кабінету шефа, я ледь стрималася, щоб не застогнати від прикрості.

— Добридень, детективе, — сказав Джеф Буслік, глянувши на мене своїми ясними проникливими очима.

Останні п'ять років привабливий афроамериканець Джеф Буслік працював начальником бюро з розслідування вбивств у прокуратурі Бронксівського району. Усі говорили, що він — справжній геній. Тричі я працювала з ним іще до того, як він став шефом бюро, і тричі він добивався від Бронксівського райсуду обвинувального вироку. З невідворотністю баскетболіста, що заколочує м'яч у стрибку з-під щита, Джеф Буслік проштовхував максимальні терміни ув'язнення в державній тюрмі — від двадцятип'ятирічного до довічного.

Удавши, що рада зустрічі, я сіла напроти.

— Що ми маємо на поточний момент? — спитав працівник прокуратури. — Я хочу почути геть-чисто все, Лорін.

— Не наїжджай, Джефе, — відказала я. — Мій звіт — просто перед тобою. Передивись його. Так буде швидше.

Джеф посміхнувся своєю чарівливою посмішкою. Не дивно, що він подобався суддям. Джеф мав зовнішність екстравагантної кінозірки. До того ж представник прокуратури мав добре підвішений язик.

— Зроби ласку, порадуй мене, — наполіг він.

Довелося мені про все йому відзвітувати.

Коли я закінчила, Джеф узявся за лацкани свого бездоганного сірого костюма й відхилився назад на двох задніх ніжках стільця, утупившись у підвісну стелю, на якій виднілися водяні розводи. Його зіщулені очі забігали туди-сюди, наче він щось читав. «Цікаво, скільки справ про вбивство перебувало на його робочому столі? — подумала я. — Тисяча? Дві?»

Вочевидь, він уже почав аналізувати й просіювати інформацію, розглядаючи сильні та слабкі сторони в розслідуванні цієї справи.

«А може, то він читав мої гадки», — збентежено подумала я й почала була нервово постукувати підбором по підлозі, але вчасно опанувала себе. Господи, як же я нервувала!

— А ота підстаркувата очевидиця, Амелія Фелпс… Їй можна вірити?

Я кивнула.

— На всі сто відсотків, Джефе.

— Звіт від патологоанатома вже готовий?

— Патологоанатомічна служба поспішає, — сказав мій шеф. — Але все одно результати будуть лише через тиждень.

— А що каже ваша інтуїція стосовно тих двох наркоділків? — спитав Джеф. — Братів Ордонесів?

— Дуже схоже, що це — їхня робота, — відповів Кін. — Та от проблема: ми й досі не можемо знайти їх.

— Чи не здається вам, що вони дременули в напрямку Домініканської Республіки? Утекли, мовити б, на свою історичну батьківщину? Це просто моє припущення. Не більше.

— Хтозна… — сказала я.

— Як ви гадаєте, ці вельмишановні пани є достатніми бовдурами, щоб тримати при собі знаряддя вбивства? — спитав Джеф. Відштовхуючись від підлоги носками черевиків, він розгойдувався на задніх ніжках скрипучого стільця. — Суддям подобаються такі докази, як знаряддя вбивства. І позитивний ДНК-аналіз. Хочуть, щоб усе було, як у телесеріалах «Місце скоєння злочину» або ж «Закон і порядок». Ви ж їх знаєте. Якщо знайти пістолет, та ще й бажано зі слідами крові, то все хутко скінчиться, не встигнувши й розпочатись.

Я негайно виразно пригадала пістолет і закривавлений пакет у моєму сараї.

— Я працюю в цьому районі не перший рік, Джефе, — невимушено відповіла я. — І завжди враховую можливість того, що вбивця може виявитися бовдуром.

Джеф знову посміхнувся своєю сліпучою, як софіт, посмішкою.

— Я знаю та ціную ваше вміння прикривати власний зад, детективе, — сказав він. — Поїду до своєї контори та виб'ю з прокурора ордер на обшук. Щойно ви дізнаєтеся адресу, ми відразу ж приїдемо. Можливо, ця справа потягне на смертний вирок.

Розділ 44

Коли Джеф Буслік пішов від нас, я повернулася до себе в кабінет і впала в крісло з таким відчаєм, що ледь не розвалила його.

Спочатку мені здалося, що я зможу впоратись із ситуацією. Завдяки тому, що я була старшим слідчим у цій справі, мені спало на думку, що я зможу діяти на випередження. Тепер моя впевненість випарувалась. І натомість з'явилися великі сумніви.

Досі мені таланило, але скільки ще так триватиме? Недовго, якщо ясноокий Джеф Буслік стоятиме за мною та піддивлятиметься за всім, що я роблю. Він відчував провину на відстані — як акула кров. Через двадцять хвилин при пхався Майк із десятком булочок та картонною коробкою «Бокс О'Джоу»^[8] з рідкою кавою.

Овва! Ковток кофеїну! Хоча мене й без нього вже тіпало від нервового напруження.

— Чи є щось нове? — поцікавилась я.

Майк мовчки похитав головою.

— Тобі булочку з джемом чи тістечко «Бостон крім»? — спитав він. — Братів Ордонесів мов хвиля змила. Мабуть, причаїлись у якомусь барлогу. Та нічого. Будемо поки збирати докази. Щоб потім діяти швидко й ефективно.

Решту дня та вечір ми з Майком провели, відганяючи репортерів, котрі заявлялися щопівгодини, і проглядаючи теки зі справами, які вів Скотт.

Гортаючи сторінки, я невдовзі пересвідчилася, що Скотт Тайєр дійсно був потрясним і дуже цінним таємним агентом. Він мав вихід на ФБР та Управління з боротьби з незаконним обігом алкоголю, тютюну та зброї. Ба більше, Скотт фактично став правою рукою одного з керівників колумбійського наркокартелю Калі.

В одній із тек я знайшла фото Скотта і його колег з міжвідомчої оперативної групи. Вони стояли на фоні цілої стіни, утвореної білими мішками з конфіскованим кокаїном. Бідолаха Скотт. Що ж я наробила!

Скрушно похитавши головою, я закрила теку й узялася за наступну.

«Самозакоханий егоїст і актор, — подумалося мені. — Навіть я купилася на його удавану простодушність та щирість».

Коли ж я, нарешті, відірвала голову від столу з теками, за вікном уже було темно. Цікаво, котра година?

Майк вимкнув свій телефон і прогарчав як ведмідь, якого розбудили від зимової сплячки на два місяці раніше.

— Нарешті дещо маємо. Ці геніальні нишпорки з Управління з боротьби з наркотиками засікли місцезнаходження братів Ордонесів. Твердять, що вони — цитую — «перебувають зараз або в клубі в Мот-Гейвені, яким вони володіють на паях, або в одній квартирі десь у бруклінських закапелках».

— Ні фіга собі «або»! — зауважила я.

— Та ото ж. А головне тут те, що маємо попереду безсонну ніч, — зазначив Майк. — Тепер твоя черга тиснути на подушку. Паняй додому й хоч трохи поспілкуйся зі своїм благовірним. Сумніваюся, що останнім часом тобі випадала нагода з ним бачитися. Не вимикай свого мобільника. Як тільки я про щось дізнаюся, то відразу ж зателефоную. Дуй додому.

Розділ 45

Увійшовши до будинку, я почула, що в кабінеті працює телевізор. Одинокий голос супроводжувався вибухами сміху присутніх у студії глядачів. Напевне, то було «Нічне шоу» коміка Девіда Летермана. От і чудово. Незабаром він зробить дуже популярну гумореску про мене та Пола. І вона неодмінно потрапить у першу десятку.

Поклавши ключі на дзеркальну поверхню міні-бару, я подивилась на смужку синюватого екранного світла, що пробивалася крізь щілину у дверях і падала на килим у коридорі. Зараз мене очікувало найважче з того, що мені довелося сьогодні робити.

Зізнатися своєму чоловікові, що ти наставила йому роги, — «гідний» вінець дня, присвяченого замітанню слідів убивства, нічого сказати!

Я ввібрала повні легені повітря, потім повільно видихнула його й поштовхом розчинила двері.

Пол лежав на дивані, підтягнувши ковдру аж до підборіддя. Побачивши мене, він вимкнув телевізор.

— Привіт, — сказав він і посміхнувся. Такі скрутні та недоречні обставини, і ти ба — така мила посмішка.

Я здивовано уставилася на нього. Важко сказати, якого вітання я від нього чекала, але бадьорим його назвати було важко. Скоріше, в ньому чулося «Привіт, шльондро!». А може, то мені здалося.

— І тобі привіт, — насторожено відповіла я.

Я й гадки не мала, яким буде його наступне па. Навіть приблизно. Бо раніше Пол не мав звички вбивати моїх коханців.

— Як на роботі? — спитався він.

— На роботі все прекрасно, Поле, — сказала я. — Е-е-е, ти нічого не хочеш мені розповісти про події минулої ночі?

Пол опустив очі долі. От і добре. Може, нам таки вдасться щось з'ясувати.

— Це ти про те, що я нажерся, як свинюка? — спитав він.

«А хіба буває по-іншому, якщо самому вицмулити цілу пляшку віскі?» — хотіла зауважити я. Проте вирішила натомість бути поблажливою. Адже потрібно, щоб Пол трохи розслабився, скинув із себе психологічний тягар і відкрився мені. Треба було почути його версію подій.

Це набагато б спростило ситуацію та розрядило напругу. Він би скинув камінь з душі, а я б заспокоїла його, сказавши, що йому не слід турбуватися, бо про все подбаю я.

— Що трапилося, Поле? — прошепотіла я. — Розкажи все, як є.

Пол зиркнув на мене й прикусив нижню губу.

— Який це був жах, Лорін! — почав він. — Якби ти тільки знала, що мені довелося пережити під час цього польоту! Спочатку щось бабахнуло, і літак різко пішов униз. «Гаплик, — подумав я, — то терористи підклали бомбу». І вже не сумнівався, що жити мені лишилося лічені хвилини. Аж раптом усе владналось, і літак вирівнявся, але пілот таки не став продовжувати політ і посадив літак у Гротоні. Тому до Бостона я так і не потрапив. Бачиш, доля пожалувала мене. Після приземлення я відразу ж узяв напрокат авто й приїхав додому. Мабуть, я й досі був у шоковому стані, коли повернувся. Щоб заспокоїтись, я відкоркував пляшку — і незчувся, як усю її вицмулив. Не питай, що сталося з моєю вдягачкою. Вибач, я не хотів тебе налякати.

Моє обличчя почервоніло так, що, мабуть, аж світилось у темряві. Чому Пол брехав мені? Поводився так, наче я не знала нічого про те, що трапилося? З іншого боку, убивці дуже часто впадають у стан абсолютного й мимовільного заперечення. Ідуть у глуху «заперечайлівку». І щиро вірять, що ніякого злочину вони не скоювали. Через це інколи буває дуже важко з такого стану їх виводити. Невже це трапилось і з Полом? Невже він був настільки шокований, невже відчуття провини так ошелешило його, що в його свідомості запанували ілюзії?

— Поле! — нарешті сказала я. — Будь ласка!

Пол кинув на мене знічений погляд.

— Що — «будь ласка»?

«О Господи! — подумала я. Невже йому замало того, що сталося? Навіщо він бреше й усе ускладнює ще більше? Наче не знає, що Скотт тієї ночі був не сам, а зі мною!»

Яка ж я дурепа! Саме так воно і є! Від здивування я аж рота роззявила, але встигла прикрити його рукою, щоб не помітив Пол. Неймовірно!

Мій чоловік не знав, що я там була!

Пол і не збирався нас застукати на гарячому, здогадалась я. Напевне, він просто побачив кілька е-мейлів від Скотта, почав щось підозрювати й подався до нього, щоб надавати під сраку копняків і змусити від мене відчепитися. Саме тому він і поїхав, не ставши очікувати, поки вийду я! І саме тому він так зараз і поводився, наче нічого не знає. Отже, Пол не придурювався. Він дійсно нічого не знає.

Не знає, що я наставила йому роги!

Розділ 46

«А якщо так, то ситуація докорінно змінюється», — подумала я й витріщилася на Пола. Він відкинув ковдру та сказав:

— Іди до мене, Лорін. Ти, мабуть, дуже втомилася на роботі. Запрацювалася. Я теж, хай йому грець. Нумо, ходи до мене.

Вигляд Пола, який лежав на дивані, нагадав мені, як приблизно рік тому я, женучись за підозрюваним пожежними сходами, сильно пошкодила спину та злягла на два тижні. І Пол витратив усю свою відпустку, щоб доглядати за мною. Доглядати ретельно й турботливо. Він тричі на день куховарив, і ми з ним їли разом, дивлячись денні телевізійні програми. А ще Пол мені читав. Наприкінці другого тижня водонагрівач віддав Богові душу, і я ніколи не забуду, як Пол мив мені у ванній голову, нагрівши воду на газовій плитці.

Найголовнішим було те, що він був зі мною, коли мені було скрутно.

Тепер я мусила побути з ним, коли стало скрутно йому.

Набравшись сміливості, я підступила до дивана й лягла поруч. Пол вимкнув світло. Намацавши в темряві його руку, я міцно її стиснула.

— Я дуже рада, що ти таки потрапив додому, — нарешті сказала я. — Навіть якщо твій одяг десь загубився по дорозі.

Розділ 47

Наступного ранку я встала та швидко вбралася лише тоді, коли Пол поїхав на роботу. Я навмисне чекала, поки він піде. А якщо точніше, то дочекатися не могла, поки він подасться на службу.

Коли я вже була кинула сумочку у свій «міні», мені раптом пригадалися слова Джека Бусліка про пістолет, з якого застрелили Скотта. Про те, що наявність пістолета як доказу мала б вирішальне значення в цій справі.

Я мерщій кинулася від автівки до сараю з одним-однісіньким запитанням, що крутилось у моїй голові: «У якій річці втопити пістолет — у Гудзоні, Істі чи Гарлемі?»

Проте коли я відімкнула двері сараю, то мені аж заціпило. Такого я не чекала. Таке мені навіть у кошмарі наснитися не могло.

Замість мішка з речовими доказами за дверима виявилося порожнє місце. Просто повітря — і все.

Я попорпалась під граблями й лопатами, під мішками з добривами та під поливальницею, але марно. Пістолета ніде не було. Не було й закривавлених паперових серветок. Не було нічого.

Що ж робити?

Я витріщалася на порожнє місце, розмірковуючи — куди ж Пол міг подіти знаряддя вбивства. Може, викинув, коли відвозив назад орендоване авто? А якщо викинув, то де й куди?

Я розхвилювалася. Сильно розхвилювалася. Отже, пістолет і досі десь валяється, а на ньому — цілком можливо — відбитки пальців Пола.

У грудях з'явився неприємний холодок. Я стояла, не знаючи, що вдіяти, аж раптом мій погляд упав на лопату. Кінчик заступа був чорний. Я помацала його. То був кавалок іще вологої землі. Прихопивши із собою лопату, я підтюпцем подалася до заднього двору.

«Де б я сховала знаряддя вбивства на місці Пола?» — подумала я.

Мабуть, десь поблизу. Щоб, про всяк випадок, було видно з вікна.

Я швидко зміряла оком подвір'я. Воно було затінене, бо сонце ще не встигло високо піднятися. Хвилин зо двадцять вимірювала я його кроками, вдивляючись у землю, але так і не знайшла видимих пошкоджень поверхні — ні на клумбі, ні під кущами, ні під азаліями.

Одначе трохи згодом біля штабеля цегли, яку ми придбали торік і склали поблизу декоративної металевої решітки, я помітила дещо цікаве. Праворуч коло штабеля в землі виднілися заглиблення від цегли.

«Отже, цеглу пересунули трохи вліво», — здогадалася я.

І почала знімати верхній шар цеглин та складати їх на попереднє місце. Під останнім шаром моєму погляду відкрилася свіжоскопана поверхня ґрунту.

Я штрикала землю лопатою, аж поки заступ об щось не зачепився. Мені перехопило дух, а серце закалатало від радісного полегшення. То був пластиковий пакет з магазину «Зупинись і придбай». Розкривши його, я побачила всередині купу закривавлених серветок, а зверху на ній — автоматичний пістолет калібру

Пістолет я поклала у свою сумочку, а пакет запхала в багажник свого службового авта «імпала», у якому зазвичай їздила на роботу. Потім повернулася назад, закидала ямку й почала ретельно складати цеглини так, як вони спершу лежали.

Обливаючись потом, я поклала останню цеглину й раптом почула якийсь звук біля рогу будинку. Я хутко обернулась — і заклякла від страху й несподіванки.

То був мій напарник, Майк.

Що він забув тут, біля мого будинку, такої ранньої години?

За ним я побачила колег Скотта з антинаркотичного відділка: Джека Траґана й Роя Хуонґа. Усі троє були в бронежилетах.

Моє обличчя вкрилось іще ряснішими краплинами поту. Звіздець підкрався непомітно. Догралася, дурепа безталанна!

«Мабуть, вони за мною стежили, — подумала я. — І від самого початку знали, що трапилось».

І ось тепер — фінал.

Я як була навколішках, так і лишилася. Тільки витріщалася на них, мовчки роззявивши рота.

— Що сталося, Лорін? Чому на дзвінки не відповідаєш? — спитав Майк, допомагаючи мені підвестися. — Щойно ми дізналися від нашого інформатора, що братики-Ордонеси наразі перебувають у себе в клубі. Тому вирішили заскочити за тобою. Марут і Прайс чекають на нас у мікроавтобусі.

Майк зчистив землю з моїх рук так, наче я була неслухняна дівчинка, що бавилась у багнюці, і в цей момент її застав татусь.

— Багатолітніми рослинами вам доведеться зайнятися дещо пізніше, Марто Стюарт,^[9] — пожартував мій напарник. Він був явно заведений від передчуття важливих подій. — А зараз саме час схопити за сраку тих, хто наважується вбивати поліціянтів.

Розділ 48

Мікроавтобус, на якому працівники антинаркотичного відділка їздили на стеження, був замаскований під авто компанії, що займалася ремонтом водогонів. Умостившись у ньому на задньому сидінні, я уважно роздивлялася чорно-білі світлини братів-Ордонесів, які Майк захопив із собою. Марк, що служив пілотом, був на рік старший за свого брата Віктора, але ці рябі молодики з холодними непривітними очима запросто могли зійти за близнюків.

Я повернула фото Майкові, котрий сидів, скоцюрбившись, біля мене. На ньому був кевларовий захисний костюм, а до грудей він притискав скорострільний автомат. На мені теж було куленепробивне причандалля, яке важким тягарем тиснуло на спину та плечі. А може, то давив мене тягар усвідомлюваної провини?

— Ну й мармизи! Справжнісінькі вбивці, — тільки й спромоглася вичавити з себе я.

— А ти помітила, який Віктор високий та худорлявий? Десь футів із шість, не менше. Прекрасно підходить під той опис, що дала нам Амелія Фелпс. Майже ідеально. Це він убив Скотта, Лорін, точно він. Наш клієнт — однозначно. П'ятнадцять років тому він ледь не вбив копа, а зараз відігрався на Скоттові, сучий син. Це він убив його, нутром відчуваю.

Я подивилась на свого напарника. У його очах блиснув недобрий злостивий вогник.

— Ці двоє виблядків незабаром пошкодують, що їхня мати не задушила їх відразу після народження, — прошепотів Майк.

Я поправила рукою волосся та вкотре пригадала, що його батько загинув під час виконання службових обов'язків. І ось ми їдемо на затримання двох типів, які здогадно застрелили поліціянта. «А чи правильно ми зараз робимо?» — раптом засумнівалася я. Скоріш за все, неправильно.

— Приїхали, — гукнув Траґан, пригальмовуючи автобус. — Пані та панове, по конях!

У замкненому просторі мікроавтобуса розповсюдився сильний запах із металічним присмаком. Мабуть, так пахне адреналін. Або ж тестостерон. Події розгортались аж надто швидко. Клацання зброї відлунило від голих сталевих стінок автомобіля.

Ми припаркувалися на й Іст-стрит десь неподалік Віліс-авеню. «Будівельний бум на Мангеттені явно буде поширюватися саме в цьому напрямку», — подумала я, дивлячись на зарослі бур'янами ділянки землі та старі занепалі будівлі.

Мені кортіло бодай якось відволіктися від того, що мало зараз початися.

Потойбіч вулиці вітер приліпив уривок мексиканської газети «Ель діаріо» до бампера «кадилака-ескалада», від якого зостався лише скелетоподібний каркас. Єдиними більш-менш цілісними спорудами були тут багатоквартирні будинки за сталевою стрічкою річки Гарлем.

Траґан показав на обшарпаний чотириповерховий будинок — древній і без ліфта. Він розташовувався на відстані півкварталу від нашого мікроавтобуса.

— Оце і є клуб — об'єкт нашої атаки.

«Клуб? Який іще клуб?» — розгублено подумала я. «Об'єкт», на котрий показував Траґан, являв собою двійко сталевих, розписаних графіті жалюзі обабіч темного під'їзду, що скидався на вхід до крамниці, над якою не було вивіски. Вікна ж горішніх поверхів зяяли пусткою. Їхні чорні отвори свідчили не лише про брак рам і скла, а й про відсутність людей.

Траґан побачив мій спантеличений погляд.

— То ти ще не бачила інтер’єру цього закладу, — зауважив він, похмуро похитавши головою. — Усередині — зовсім інший світ.

Потім Траґан витяг мобільник і набрав номер. За кілька секунд він невдоволено поцокав язиком і натиснув на кнопку.

— От бісова інформаторка, — просичав він. — Не відповідає.

— А хіба вона жінка?

— Звісно, що жінка, — відповів детектив Марут. — Марк Ордонес спав із нею, а потім кинув і знайшов собі іншу пасію. Не буває кращої інформаторки, аніж скривджена жінка.

— Коли ти востаннє виходив з нею на зв'язок? — спитала я.

— Якраз перед тим, як ми заїхали по тебе, — відповів Траґан і від нетерплячки став покусувати кінчик антени своєї рації. — Я хотів швидко вломитися крізь парадний вхід і всіх присутніх там покласти на підлогу. Але тепер сумніваюся. Інформаторка сказала, що в клубі повно народу. Ми не можемо ризикувати і своїми, і чужими життями, якщо достеменно не знатимемо, що брати Ордонеси наразі перебувають у клубі. Якщо ж вони справді там, то будемо атакувати — попри будь-що!

— Стривай, не жени коней, — сказала я. — А де наш спецзагін? Хіба ж не за це вони платню одержують? Може, нехай вони виконують це завдання?

— Скотт був нам як брат, — похмуро й урочисто відповів Хуонґ, злобно блиснувши чорними, як вуглини, очима. — Тому ця операція — наша внутрішня сімейна справа.

Боже милостивий! Мені не сподобалась ні ця фраза, ні тон, яким її було сказано. Я навіть відчула страх перед своїми ж колегами. Ці хлопці були надто заведені й діяли на самих лишень емоціях. Наша операція почала скидатися радше на приготування до бою, аніж до звичайного рутинного затримання. Чому ж ніхто з начальства не потурбувався про усунення від цієї справи людей, емоційно заангажованих? Я відчула, що слід негайно розрядити напружену атмосферу.

— Невже там і справді купа людей? Не може бути, — сказала я, недовірливо уп'явшись очима в поодинокий старий будинок. — Уже дев'ята ранку. Вони мали порозходитися.

Тадей блиснув своїм золотим зубом. Принаймні мені так здалося.

— Дівчинко, декому з відвідувачів хочеться, щоб вечірка ніколи не закінчувалась, — зазначив він, заганяючи набої в барабан свого десятиміліметрового «сміт-енд-вессона».

— Стривайте. Треба піти на розвідку, — втрутився в розмову Марут. — Якщо ці типи дійсно вбили Скотта, то вони будуть суперобережними стосовно кожного, хто здасться їм підозрілим. Ми всі тут займалися спостереженням. Хтозна, може, вони нас уже вирахували.

— Маю ідею, — озвалася я.

Мій погляд упав на клуб. Він справді виглядав загрозливо, як унутрішньо-міський вхід до пекла. Але це мої хитрощі й нещирість привели нас усіх сюди. Тієї миті я себе ненавиділа. «Якщо когось поранять чи вб'ють, я цього не переживу», — подумала я.

— Пошліть туди мене, — запропонувала я.

— І не подумаю, — похитав головою Траґан.

— Ти що, схибнулась? — озвався Майк. — Нема й мови про те, щоб ти пішла в те лігво сама. Туди піду я.

Я пильно глянула у вічі своєму напарникові. Вони світилися рішучістю. Він і справді це зробить. Я ж казала, що Майк — найкращий.

— Послухайте-но мене, — наполягала я. — Туди піду я. Вони ж зовсім мене не знають. І не чекають, мабуть, що туди зайде жінка. А якщо це для вас не надто вагомий аргумент, то нагадаю, що головний слідчий тут — я. А у відповідь на перше запитання скажу: так, я дійсно схибнулась.

Розділ 49

Агенту Тадеєві Прайсу знадобилося лише півтори хвилини, щоб прикріпити малесенький бездротовий мікрофон «тайфун» зі зворотного боку ґудзика на моїй куртці. Мені закортіло сказати йому, що я, загалом, нікуди особливо й не поспішаю, але я передумала й не стала озвучувати це коротке екстрене повідомлення.

— Ось так, маєш мікрофончик, — нарешті сказав Тадей. — Цей клуб — гівняча діра, але, як не дивно, вранці по п'ятницях там яблуку ніде впасти від бомжуватої мангеттенської публіки, що відривається на всю котушку. Підійди, постукай і скажи викидайлу, що шукаєш свого приятеля — ді-джея Льюїса. Не турбуйся, наразі там його немає. Але викидайло, напевне, пропустить тебе всередину.

— А навіщо все це? — спитала я.

Тадей посміхнувся, блиснувши золотим зубом.

— Поглянь на себе в дзеркало, детективе. Гарненькі білі дівчата сюди не ходять.

— Якщо побачиш когось із наших підопічних — Марка чи Віктора, — порадив мені Траґан, — то вигукни «Тривога!» і відразу ж тікай у найвіддаленіший куток. Те саме зробиш, якщо виникнуть якісь проблеми чи відчуєш небезпеку. Будь-яку небезпеку взагалі. І не встигнеш ти й оком змигнути, як ми прийдемо тобі на допомогу. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповіла я. — Вигукнути «Тривога!». Чорт забирай, уся моя остання доба минула під знаком тривоги.

— Гаразд, із цим усе зрозуміло. Що ще неясно? — спитав Траґан. — Ага, згадав. Здай свій пістолет і жетон, бо у викидайла може виникнути бажання обшукати тебе.

Від цих слів стіни мікроавтобуса раптом насунулися на мене так, що я відчула, наче лежу в труні. Власній труні.

Чорт забирай!

Я могла здати свій «ґлок» та жетон без будь-яких проблем, але ж пістолет Скотта, той, із якого Пол застрелив його, лежав наразі в моїй сумочці! Якщо мої колеги випадково побачать його, то, м'яко кажучи, дуже здивуються. Що ж мені, в біса, робити, га?

Засунувши руку в сумочку, я витягла звідти «ґлок» і віддала його Траґану. А потім віддала золотистий жетон.

Проте знаряддя вбивства я залишила там, де воно лежало, — під гаманцем та коробочкою м'ятних пігулок «альтоїд».

— У разі небезпеки гукай «тривога», — ще раз нагадав мені Траґан. — А коли зайдеш усередину, Лорін, то не корч із себе круту кіношну героїню, добре?

— Можеш не сумніватися, з мене ніяка героїня.

Дверцята мікроавтобуса ковзнули й розчинились, і я ступила, кліпаючи очима після темряви салону, на потрісканий брудний тротуар. Зробивши кілька кроків, озирнулася. Не знаю, що було більш похмурим і безрадісним, — навколишній краєвид чи перспектива лишитися живою після походу в лігво наркоманів.

— Не турбуйся, напарнице, — підбадьорливо кинув Майк. — Ми стежитимемо за кожним твоїм кроком.

«Отож», — подумала я, почувши, як за моєю спиною з грюкотом зачинилися двері.

У тім-то й проблема, що стежитимете.

Я витріщилася на означений розважальний заклад, так званий клуб. Переді мною були сталеві жалюзі й неосвітлений дверний проріз, схожий на встановлену вертикально відкриту могилу.

Заради всього святого, що на мене чекає за цими дверима?

Найменше, що мене непокоїло зараз, — це вчасно дати сигнал тривоги.

Розділ 50

У маленькій ніші, відразу ж за розхитаними дверима, виднівся оксамитовий канат малинового кольору, а за ним — чорнильно-чорний колодязь сходів, що вели вниз.

Викидайло, що стояв за канатом, був у темно-зелених окулярах і костюмі, спорудженому, вочевидь, із поліефірної плівки «майлар». Підходячи до нього, я стала мовчки сперечатися сама з собою, що більше непокоїло мене — зріст викидайла, що сягав десь шести з половиною футів, чи його огидна огрядність.

З колодязя сходів долинало ритмічне бухкання, наче в земних глибинах велися вибухові роботи.

— Льюїс сьогодні працює? — невимушено спитала я.

Ледь уловимим порухом викидайло похитав головою.

«А може, він узагалі не розуміє англійської? — подумала я. — Чи відразу ж інтуїтивно відчув, що я — коп?» Раптом мені стало дуже приємно від того, що Майк і решта хлопців були неподалік. Варто лише заволати — і вони мерщій примчать на допомогу.

— Це приватна вечірка чи мені можна ввійти? — спитала я. «Господи, нехай він відповість, що приватна», — благала я, вдивляючись у темряву сходів. Для мене не було проблемою повернутися до мікроавтобуса, бо я не вважала це поразкою. Можна ж було придумати якийсь інший спосіб дій! Або просто взяти — і поїхати додому поспати. А чому б ні? Чи навзагал податися за кордон у туристичну подорож.

— А це — як подивитися, — нарешті заговорив викидайло.

— Подивитися на що? — поцікавилася я.

Викидайло опустив свої окуляри та зміряв мене таким поглядом, що я зраділа, що нічого не встигла з’їсти на сніданок.

— На те, наскільки сильно вам цього кортить, — відповів бурмило.

— Як романтично! — сказала я, обертаючись, щоб піти. — Однак у світі немає нічого такого, чого мені б кортіло аж надто сильно.

— Та годі вам, не капризуйте, поверніться, — забубонів огидний викидайло з неприємним сміхом, відчіплюючи малиновий канат. — Не вередуйте, білявочко. Це був просто жарт. Викидайлівський гумор. Ласкаво просимо до «Підземелля див»!

Розділ 51

Рамки для фото в інтернет-магазині OnePrice

З безліччю фотографій, які ми робимо в сучасну епоху, цілком природно, що ми хотіли б показати деякі з наших заповітних спогадів. Рамки для фотографій – чудовий спосіб продемонструвати фотографії, які особливі для вас. Будь то дні народження, весільні фотографії чи спогади про поїздки, показ особливих моментів тільки зробить ваш будинок теплим та гостинним. В інтернет-магазині OnePrice представлені недорогі та якісні варіанти, серед великого асортименту Ви точно зможете знайти та купити рамки для фото за низькою ціною. Вибирайте у каталозі, щоб замовити найкращі варіанти.

Як вибрати найкращу рамку для фото?

Фото можуть допомогти оживити деякі прекрасні спогади у вашому житті. Якщо ви хочете показати або повісити деякі з найкращих спогадів із друзями та родиною на стіні, то вибір правильної рамки для фото дуже важливий. Правильні фоторамки можуть легко покращити вигляд картини. Вибір кращої фоторамки не є складним завданням, якщо ви знаєте кілька основних порад. Перш ніж купувати рами для картин, вам потрібно знати деякі фактори, які слід враховувати:

• Матеріали. Дерево і метал - два найпопулярніші варіанти фоторамок. Часто ці рамки бувають різних відтінків, щоб доповнити будь-який декор. Ось кілька основних фактів про дерев'яні та металеві фоторамки, які допоможуть вам зробити найкращий вибір.

Дерев'яні рами випромінюють природну атмосферу і можуть органічно вписатися в будь-який стиль будинку, від сільського до сучасного. Оскільки дерев'яні рами бувають різних колірних варіацій, ви можете знайти ту, яка відповідатиме естетиці будь-якої кімнати.

• Дизайн. Декор вашого будинку або офісу має велике значення, коли справа доходить до вибору правильної фоторамки. Тому, перш ніж божеволіти від вибору випадкових рамок, знайдіть хвилинку, щоб озирнутися і зрозуміти, яка рама підійде для вашого простору. Якщо ваші інтер'єри більш схильні до класичного вигляду зі старовинними предметами меблів, краще вибрати рами з оздобленням із золота, срібла, чорного кольору та дерева. Однак, якщо у вашому просторі є елемент сучасного чи сучасного дизайну, ви можете вибрати металеву чи скляну раму. Насправді, навіть класичні рами відмінно контрастуватимуть з вашим сучасним інтер'єром.

Колір стіни

Колір стіни, на якій ви демонструватимете свої рамки для фотографій, має велике значення при виборі типу фоторамки. Рамка для картини повинна гармоніювати із кольором стін. Крім створення контрасту, колір стін повинен добре поєднуватись один з одним. Наприклад, на стіні нейтрального кольору рами для картин із дерева допоможуть зігріти загальний вигляд приміщення.

Крім стіни, має значення тип меблів та інших пристроїв, які займають місце, де висітиме фоторамка. Вони не тільки впливають на тип оправи, ви повинні вибрати, але також є вирішальним фактором при виборі кольору оправи. Наприклад, у просторі із сучасними елементами з металу та скла ви можете вибрати срібні, латунні або сірі металеві рами, які підкреслять загальний вигляд приміщення.

• Розміри. Розмір зображення є ще одним фактором при виборі ідеальної фоторамки. Розмір фото повинен відповідати внутрішньому розміру фоторамки.

Ви повинні пам'ятати про ці зовнішні розміри, щоб ви могли вибрати найкращі варіанти рами, які впишуться в простір вашої стіни.

• Орієнтація. Під час вибору фоторамки завжди враховуйте орієнтацію зображення. Ви, напевно, знаєте, що є дві орієнтації прямокутних фотографій – портретна та альбомна. У портретному зображенні вертикальна сторона найдовша. Для пейзажних зображень горизонтальний край довший. Ви також можете мати квадратні фотографії.

Багато придбаних у магазині фоторамки можуть працювати як у книжковій, так і в альбомній орієнтації. Перед покупкою перевірте монтажне обладнання на задній панелі, щоб у цьому переконатися. Однак, якщо у вас немає кріпильних пристроїв у тих місцях, де вони вам потрібні, ви завжди можете купити набори для підвішування картин

Види рамок для фото

Розглянемо основні види фоторамок за функціями та їх технічними особливостями.

• Рамки для фото колажу. Це рамки, які часто складаються з декількох секцій для фото, різних розмірів і орієнтацій. У таких рамках Ви можете створити цілу фото композицію. Наприклад, можна розмістити фотографії кожного з членів сім'ї, або одну фотографію в хронологічному ланцюжку.
• Рамка для фото з прищіпками. Один із варіантів рамок для фото колажу. Є дерев'яною або пластиковою фоторамкою, з однотонним або декорованим фоном ззаду, через весь фон проходить текстильна нитка, на яку і кріпляться фото за допомогою прищіпок.
• Настільні рамки - це відмінний варіант, якщо у вас є багато місця для їх розміщення, наприклад, на тумбочці, на книжкових полицях або приставних столиках.

Де купити фоторамки в Україні?

Компанія OnePrice має безліч магазинів по території країни, а також тисячі якісних та недорогих товарів у наявності, які можна придбати в одній із торгових точок мережі, або замовити в онлайн каталозі. Покупцям доступні численні переваги

• Безкоштовні консультації – допомога у виборі, підбір оптимальних пропозицій відповідно до заданих вимог та озвучених меж фінансового бюджету. Досвідчені менеджери детально дадуть відповіді на всі питання щодо оформлення замовлення та особливостей обраного виробу.
• Швидка та своєчасна доставка – замовивши товар прямо зараз, Ви отримаєте його доставкою за робочі дні, так само Ви можете обрати зручний для вас спосіб доставки: поштою, кур'єром або до пунктів самовивезення.
• Акції та знижки – вигідна вартість, а також регулярні розпродажі, які зроблять покупку необхідних товарів для дому ще вигідніше.

Зателефонуйте прямо зараз, щоб підібрати найкращий варіант та купити фоторамки на вигідних умовах, за чесними цінами та з гарною економією.