4 Історії Виграшів В Казино Відомих Голлівудських Зірок

The server зафіксований an internal error or misconfiguration and was unable to complete your request.

Іздрик
Подвійний Леон. Isтоrія хвороби

Лідії

Double Trouble

По-спражньому вільний розум

неприступний для будь-яких інтимностей з буттям, з об'єктом

і поглинутий лише одним: власною безоднею.

Е м і л ь  Ч о р а н

У принципі, небезпека передмовляння для автора сих рядків завжди була актуальною. Тим паче у випадку з прозою, подібною до писань Іздрика. Ба більше — сякі-такі рефлексії з приводу «Подвійного Леона», почасти вже друкованого в нашій малотиражній періодиці, допіру вже виникали. Тож коли він зателефонував (Іздрик? Леон?), мова зайшла про такий собі подарунок долі, коли в руках потенційного передмовця опинився нарешті повний текст роману. Але даремно цей реверс був сприйнятий на тому кінці дроту суто компліментарно, оскільки що таке дарунок, кожен розуміє по-своему. І ту саму мініятюрну труну, подаровану легендарним Ч. Буковскі його знайомим неборакам на весілля, цілком можна сприймати за милу безпощадність можливої предмови до.

Тож що насправді було до того? Бессонница. Леон. Тугие паруса. Список Іздрикових кораблів, дочитаний в альманасі «Кінець кінцем» до середини… А згодом і до кінця — в «Кур'єрі Кривбасу». Але хіба лише це? Була ще шинка Шекспіра і галети Гашека, морошка Мрожека і бламанше Бланшо, йогурт Йонеско і бісквіти Беккета, що поміж гастрономією сих достойників щоразу витикався постмодерний Іздрик. Він, виявляється, достоту завжди присутнив у всіх можливих писаннях і щойно тепер зібрав себе по краплинах, крихтах і шмарклях до одного єдиного тексту. Хоча, може, й навпаки: це ті гастрономи розсипалися Іздрикові поміж пальців. І в цьому немає нічого дивного, адже мистецтво передує життю, воно набагато старше за нього. До того ж, хто такий Іздрик? Іздрик is trick. Подвійний nie on. Подвійний бурбон. Зрештою, просто подвійний нельсон перебірливої уяви. І до його писань єдино надається метод архаїчного постмодернізму — своєрідна археологія чи па/леон/тологія мистецтва: реконструкція цілого за викинутими на узбережжя сну останками.

Загалом же сьогодні слово «інтертекстуальність» не вживає хіба лінивий, внаслідок чого воно розмазалося по тарілці наських ритуальних заклинань. Натомість методика акціональних кодів, практикована в «Подвійному Леоні», дозволяє повернути інтертекстуальності практичний сенс, інакше кажучи) — показати, як вона реалізується в тексті того чи іншого твору. Скажімо, багато хто з літературного люду сучасности стикався з проблемою двійникарства, проартикульованою сьогодні Іздриком. «В его глазах раздвоилось, и он взял половину себе» (А. Платонов). «„Он“, в свою очередь, говорит о каком-то другом „он“ и не всегда придерживается четко этих границ» (Ю. Трифонов). «Я подошел к себе, и мы обнялись» (Є. Харитонов). І подібна інтерактивність аж ніяк не дивує справжнього мічуринця, позачасового ковбоя і непідробного леона-кіллера: «Річ ясна, лише повне незнання історії, філософії та історії філософії не дозволило відьмі здогадатися, що юнак був присутнім ще на славнозвісному сніданку в Канта, коли сердега Імануїл залишився висміяним і поганьбленим» (Іздрик). «Но требуется какое-нибудь доказательство!» — вигукне знетямлений читач. «И доказательств никаких не требуется, — буде на те йому відповідь. — Все просто: в белом плаще с кровавым подбоем…»

До того ж акціональний хід, або код дій, має стосунок до того, що прийнято називати фабулою твору і що дозволяє переказати сей твір на миґах за шклянкою супу. Наразі це важко та й непотрібно, власне, передмовцеві. Інша річ, що фабулу «Подвійного Леона» все ж таки можна суто по-кортасарівськи реконструювати. Очевидно, двох героїв так само вправно можна розділити (або поєднати). Цілком вірогідно, що вільно буде навіть зрозуміти, кому з леонів-каролів належать слова прощальної настанови: «Любиш мене — люби мої капці». Але при цьому фабула як сукупність подій у їхньому внутрішньому стосунку може створити у читача хибне враження про логіку Іздрикового роману — логіку життєвої і практичної причинности. Хоча в сучасній літературі, як знати, фабули взагалі не існує, вона до незмоги слабка й недієва. Її акціональний хід — це відвертий код культурного міту.

Отож Іздрик — один із творців акціонального коду сучасної прози, де відповідні акціонально-інтуїтивні ланцюжки формально будуються за принципом «після», але життєвий зв'язок абсолютно відсутній. І тому реконструкторські заходи при читанні «Подвійного Леона» зайві. Фабула роману — «як було». Сюжет — «як оповідано» кимось із двійників-кіллерів часу, він — умовність. Щоразу розколюючись і зникаючи («хто куди — хто у внутрішню Монголію, хто в рукотворне божевілля, хто в ненастанні подорожі») мітологійні персонажі роману породжують нових парних героїв: той Леон, не той Леон — яка різниця, коли «моя печінка вже не варта тебе»? Численні версії та й годі. Якщо ж щось і було, то — потрясіння, біль, німота, катастрофа, які знищують цей уявний (фальшивий, злий, брехливий, потворний, — добирайте синоніми, невхильно наближаючись до антоніму) світ. «І ось так романтична історія перетворюється на фарс в наркологічному диспансері», — свідчить автор цієї історії хвороби.

Зрозуміло, що пишучи історію, Іздрик постійно руйнує канонічні форми роману, привносячи до них данайські елементи самоспоглядання, письменницької рефлексії тощо. Зрозуміло, що подібна романна «безмежність» — це дурна безконечність (слів, розмов, анекдотів), і саме біографічна форма допомагає текстові перемогти її. Декому може видатися, що «Подвійний Леон» — це не роман, а чернетка роману, автор якої перевертає звичну піраміду, повертаючи книгу до стадії рукопису, нотаток, варіянтів, шкіців. «Я пришивала ґудзик, коли він зайшов». «Вона пришивала ґудзик, коли я зайшов». Ми пришивали ґудзик, коли… Примхливе плетиво снів і асоціяцій, гра самодостатньої форми, ритуальний танок, орнаментальний малюнок, плавна течія тексту — ось прообрази Іздрикової прози. Розгорнуті метафори замість портретів? Рясна цитація супроти автентики? Але ж чим пізнаваніший соціяльний антураж повищезгаданого «гастрономічного» цетону, тим відчутніша його метафоричність. І цитатність. Міт «Подвійного Леона» не знає чужого, адже, як було зазначено, всім метафорам, сюжетам, героям і прийомам ще тільки належить народитися і автономно проіснувати в даному тексті з подвійним дном.

Здавалося б, постмодерністський міт Іздрика не відає свого: все нібито вже було. І про подібну дружбу ідеології з романом вже звідомляли Лукач і Кундера, Адорно і Блох, Бурд'є і Машере. Втім, сенс читання подібного тексту залежить від читача, і саме в «Подвійному Леоні» кожна з сестер знайде те, чого потребує її ніжне вушко: сюжет і фабулу, міт і анекдот, фрагмент і ціле, прозу і поезію, логічні асоціятивні зв'язки, оберненість художнього часу, минуле як майбутнє, двійникарство як сюжетотворчий механізм, drug як друг, антироманну жанрову форму, абсурд, соціяльне як маску екзистенційного, полісемію, експеримент, варіятивність, аграматизм, лейтмотивну техніку, архетип у сновидіннях, амбівалентність, інтертекстуальність, психологізм, єдність поетичного світу, ліричні відступи, філософське й художнє, модернізм, романтизм, меніпею, еволюцію індивідуальної художньої системи, автора і героя, автора і читача, читання як творчість…

Справа ще й у тому, що теорія постмодернізму в принципі заперечує можливість індивідуального висловлювання. Леон за Леона не відповідає. У даному випадку автор роману — це заручник мови, носій певної мовленнєвої поведінки, а, отже, і відповідного мислення. Можливо, через бажання вирватися з-під впливу подібного дискурсу автор змушений натягати на себе маску літературного «марґінала», виводячи на загал відповідних героїв твору: поетів, художників, філософів. Одне слово, «шизоїдних особистостей». І тому логіка роману, знаходячи себе в персонажах, використовує фактори, з якими логіка ідей, що лежить на поверхні і піклується лише збереженням зв'язку, просто не знайома і не вміє поводитися: сумніви і ломки, розгубленість і безумство, мовчання й розхристаність. Коротше, шизофренія, як і було сказано.

І в той самий час поміж автором роману і його читачем знаходиться текст, по суті — гра, в якій народжується суб'єкт. Інакше кажучи, між ними стоїть письмо, а саме — той простір, де, за Бартом, граматичні особи й витоки дискурсу змішуються, безнадійно плутаються, безповоротно губляться. Іздрик в цій ситуації — сліпий геній-музика, стенограф душевної агонії, чутливий інтуїтивіст, який майже навгадно потрапив у сонячне сплетіння своєї епохи. А його «Подвійний Леон», відповідно, являє собою процес наближення проблематичного індивіда до самого себе. Загалом це шлях від тривожної заглиблености в дійсність — гетерогенну і, з точки зору індивіда, позбавлену глузду — до чіткої самоідентифікації.

З іншого боку, про що ця книга? Можливо, про любов, ненависть і зраду. Можливо, про специфічний погляд на алькоголізм, ґрунтований на останніх досягненнях науки і практики, філософії й технології, який нині називається віртуалістикою. Кому як подобається в цьому житті, себто тексті. Цілком окраїнна книга: жодної харизми, ніякої показово-езотерично-системної ерудиції. Віртуальна точка зору її автора полягає в тому, що на ту реальність, якій присвячує себе людина і в якій вона живе (байдуже, чи це трипільська культури, авіяція, а чи алькогольне сп'яніння), треба дивитися знутра — як на самодостатній тип реальности. Одне слово, усім абстинентам Сьомого Дня присвячується.

Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

Харків, серпнем р. Б.

Подвійний Леон. Isтоrія хвороби 

Розділ перший. Подвійний Леон

Але сьомий день не має вечора, він не має заходу,

бо Ти посвятив його, щоби він тривав вічно.

А в р е л і й  А в г у с т и н   «С п о в і д ь»

За п'ятнадцять хвилин до кінця

Вздовж коридору тяглися телефонні дроти, кабелі електромереж, труби вентиляції, унаочнюючи геометрію перспективи, демонструючи одвічне інцестуальне бажання ліній злитися в безкрай.

Зрідка траплялися пожежні гідранти, більше схожі на комори кунсткамери. За їх тьмавими шибами вгадувалися муміфіковані шкури змій, містичні тіла рур, завмерла перистальтика. Ці монстри, мабуть, лише чекають свого часу — великої води, котра б наповнила їхні нутрощі, кишки і жили струмуючим життям, і тоді вони, звиваючись і вилискуючи вологою, поповзуть коридорами, заполонять сходи, вириватимуться назовні, де їх уже чекатимуть, жируючи, усі потвори світу, дбайливо збережені для нас алхеміками ночі завдяки спирту, формаліну та іншим чудам консервації.

Ще рідше за гідранти траплялися так звані кнопки алярмові (на жаль, відсутні в нашій мові). Ці спокушали до подвигів: ану ж бо, спробуй! Втім, за ціле життя ти жодного разу так і не зважився розбити шкло і натиснути червоний ґудзик. Або, скажімо, зірвати в потягу стоп-кран, щоб пересвідчитися, чи він бува не бутафорський (і кран, і потяг). І це правильно. Бо ти й сам не знаєш, що сталося б з тобою, якби насправді, не дай Боже, все воно виявилося несправжнім. Нехай вже краще несправжність несправжнього не справджується.

От і цього разу, ти про всяк випадок тримав руки в кишенях, затиснувши в лівій ключі, а правою переминаючи якийсь папірець — обгортку від жуйки чи трамвайний квиток — дактильна дезорієнтація спокуси. Навчитися би розрізняти їх на дотик — квитки, обгортки, квитанції, перепустки, банкноти — безцінно-безіменний мотлох, що повсякчас виповнює кишені, гаманці, нотатники. Однак з роками виникають проблеми не лише з руками, а й з очима, печінкою, нирками та іншими органами відчуттів — (один лиш ляк, шляк би його трафив, не зраджує ніколи) — і от тебе вже не цікавить, як раніше, орнамент підлоги, чи ритм чорних цвяшків, якими кріпляться під стелею телефонні дроти, бо я (а отже й ти) наперед знаю історію цієї металевої мізерії, цих жалюгідних сутностей-в-собі^[1], цих крихітних звіряток вічності, надто коротких однак для того, щоби пробити тонкий шар пластику і втриматися в штукатурці, бо того разу — як давно це було! — майстрам замість звичайних столярних цвяшків видали маленькі меблеві, і помічник телефоніста пооббивав собі всі пальці, доки не здогадався чіпляти цвяхи до дроту шматочками жуйки, і аж потім товкти молотком — це теж давалося не просто, принаймні пальці залишалися цілими, і ти якимось внутрішнім зором (завдяки мені) бачиш той один-єдиний цвях, вбитий настільки криво й недоладно, невдало і нездало, що він, продірявивши ізоляцію, мало не пошкодив тоненького мідного дротика, і тепер, доторкаючись до нього, мимоволі бере участь у приємно-потаємних рухах електронів, у контрабандному обміні зарядами, в завихреннях магнітних полів — у всіх цих електричних справах, за допомогою яких людський голос долає нелюдські відстані. Цікаво, чи впливає цей злощасний цвяшок на зміст, чи, може, інтонацію розмови, чи бодай на той-потой-бічний шурхіт, яким по вінця повні телефонні слухавки.

«Електрика — ілюзія акустики» — твоя глибокодумна дефініція. Ти все ще йшов.

Отож він йшов, усе ще йшов, і я був ним, при ньому, в ньому, як завжди невловимий, невидимий, всеприсутній і неіснуючий. Зрідка він поглядав на схеми гіпотетичних евакуацій, на номери на дверях, на надписи ЕХІТ. Та схеми були фальшивими. А номери лише імітували езотеричний порядок адміністративної кабалістики. А виходи нікуди не вели.

Згодом звідкись долетіло звучання радіо. Він почув його на сходах. Я знав, я бачив уже потрібну йому кімнату, звідки лунала музика, та він усе не міг збагнути, і почав помилково опускатися додолу, хоч треба було піднятися на два поверхи вище, звернути вліво і там, у ніші з парою дверей і двома позірно шкіряними фотелями (з одного вже хтось віддер кавалок пластикової епідерми, а в іншого на задньому боці спинки виднілось акуратно і не без орфографічного зухвальства виписане чудесне гасло: FACK YU), так от, у тій ніші потрібно було вибрати двері, ближчі до спокусливого лозунгу (такі невиразні, позбавлені навіть арифметики двері — жодної цифри, жодного натяку), втім немає потреби й вибирати, бо вони вже привідчинені, і можна побачити ту, хто тобі потрібна. Ту, хто.

За сім хвилин до кінця

Я пришивала ґудзик, коли він зайшов. Ґудзик теліпався на нитці вже кілька днів, але я ніяк не знаходила часу пришити його, і сьогодні він просто залишився в мене в руках, коли я защіпала халат. Отож я пришивала ґудзик, коли зайшов він, той, хто. Вірніше, спочатку він постукав до одвірка, бо двері були привідчинені, і запитав, чи можна. Від несподіванки я вколола палець, оскільки через радіо не чула, як він наближався по коридору. Передавали концерт Кори. «Можна», — сказала я. На пучці виступила крапелька крові. Я мусіла піти за ширму, щоб одягнути халат. Кора співала: «…kiedy sobie wspominam^[2] dawne dobre czasy, czuję się jakoś dziwnie, dzisiaj noc jest czarniejsza…»^[3]

Він чекав мене коло столу — в одній руці тримав течку, в іншій — купальні капці. В нього був якийсь дивний голос, без звиклих чоловічих інтонацій, але дуже характерний. Я б упізнала його й через роки, навіть по телефону.

Телефон задзвонив, коли я заповнювала журнал, і я знов здригнулась від несподіванки. Напевно подумав, що я істеричка. Телефонували з приймальні. Вже вдруге. «Я знаю, — сказала я, — знаю» (на тому боці поклали слухавку і звук гудка несподівано співпав із тональністю радіомузики). Він відповідав на мої запитання старанно артикулюючи, надто виразно вимовляючи слова. Я здогадалася, що звичайно він ледь розтуляє уста, бурмочучи під ніс. На чолі йому виступив піт, але він не міг витерти його, бо обидві руки мав зайняті — так і не наважився покласти речі куди-небудь. «Сідайте», — сказала я йому, хоча формальності вже було полагоджено і треба було йти. Він сів, дістав з кишені пожмакану хустинку і витер чоло. Ще деякий час вдавала, ніби вивчаю записи, відчуваючи, як він намагається не дивитися на мої руки. На обличчя так, здається, ні разу й не глянув. «Ну от і все. Тепер можемо йти».

Він стояв позаду, коли я замикала кабінет. Ніби вивчав мене надто пильно. Аґресивно аж. Потім, коли йшов за мною, вже, здається, ні. Я сказала йому, що капці його, напевно, однаково доведеться залишити в покоївки, тож зайвий клопіт носити їх за собою. Тут він не на жарт перелякався. Чи то не хотів вбирати чужого взуття, чи то так дорожив власним. Намагалася його заспокоїти: «Немає нічого страшного, вам видадуть зручні пантофлі», та це не переконало його. Зупинився і так, ніби йшлося про життя і смерть, запитав: «А в чому ж я піду в душ?»

За сім хвилин до кінця

Вона пришивала ґудзик, коли я зайшов. Ґудзик теліпався на нитці вже кілька днів, але вона ніяк не знаходила часу пришити його, і сьогодні він просто залишився у неї в руках, коли вона защіпала халат. Я застукав, і від несподіванки вона вколола палець — через радіо не чула, як я наближався по коридору. Крутили Кору. Вона давно не чула цієї музики і тепер думала про те, що десять років тому все сприймалося зовсім по-іншому. Може, тому, що слухалося вночі. Вона вколола палець, і на пучці виступила крапелька крові. У неї була хороша кров.

Одягаючи за ширмою халат і посмоктуючи вряди-годи палець, вона про щось мене питала, я машинально відповідав, прислухаючись одночасно до слів, котрі лунали з приймача («Kto chciał cieszyć się światem^[4], ten staje przed zadaniem nie do wykonania»)^[5], а в голові весь час вертілися клептоманські візії: в її шухляді (котра залишиться напіввідкритою аж поки вона не сяде за стіл і потайки не засуне ящик коліном) лежить надкушене нею яблуко, закладена скріпкою повість Solange MARRIOTT «Rien du tout, ou la conséquence»^[6] (ст), і косметичка, повна нерекламованих, але справді добрих речей, опис яких завів би мене надто далеко. На дні шухляди знизу — про що ніхто не здогадувався — була приліплена вже скам'яніла жуйка, котру залишив колись по собі нічний черговий — студент третього курсу, вуграстий лоботряс, зануда і потенційний збоченець. (А втім, доля вбереже його від збочень. Після далеко не блискучого закінчення інституту батько влаштує його дрібним клерком в аптекоуправлінні, де він по недовгих туалетних фліртах із секретарками та практикантками ні з того, ні з сього на диво всім спокусить дочку керуючого — кудлатого нехлюйного санґвініка — і таким чином забезпечить собі майбутнє з будинком, автом, просуванням по службі, грою в гольф (чи бридж?) та іншими суттєвими дурницями).

Вона забула напочатку запросити мене сісти, і я мусив відповідати на її запитання стоячи, аж поки збентеження, викликане моєю появою, не вгамувалося зовсім, і вона не показала рукою на стілець. Була дуже тендітною, і руки мала як в дитини. І овал обличчя. Це було непомітно через волосся, але якби вона зібрала його на потилиці, то виглядала б майже так само, як двадцять років тому, коли ходила до школи коротко підстриженою, або як десять років по тóму, тобто — хронологічна симетрія — десять років томý, коли опівночі в ліжку слухала Кору, а той, хто лежав коло неї, зібрав її коси в кулак і, вдивляючись у профіль горянки, вдихаючи паперовий аромат шкіри і річковий аромат волосся, дивувався сам собі: чому він не кохає по-справжньому таку по-справжньому чудову жінку. Втім, що він знав про кохання? Воно було для нього аберацією пам'яті, не більше. Він ніколи не відчував як слід теперішнього, його усвідомлення реальності завжди відбувалося з певним запізненням, його реакції завжди виглядали дещо анахронічними, і тому, тримаючи в руці її коси, він ще не знав, що за якийсь час буде думати, нібито не уявляє свого життя без неї — ретроспективна міфологізація свідомості.

Вона любила добрі речі. Мала до них смак. Мені подобалися тканини її одягу (навіть полотно казенного халата, якби не було накрохмаленим, могло б потрапити до цієї колекції), її косметика, прикраси, яких вона не мала, тобто — відсутність прикрас, її манікюрне причандалля та гігієнічні дрібнички — весь цей інструментарій ельфа-ескулапа, її взуття нарешті. Мені приємно було б дивитися на її черевики, туфлі, босоніжки в хвилини, коли вона йде по вулиці чи висідає з авта, чи піднімається сходами. Але найбільшу насолоду справило б споглядати, як вона ходить по кімнаті роззута — байдуже, боса чи в панчохах (тих простих бавовняних панчохах, які, крім неї, ніхто не носить) — я б не втримався від спокуси час від часу позирати на її ноги, на стопу, на гарно складені пальці, підглядати, як вона починає і закінчує крок, як спинається навшпиньки, дотягуючись до спецій у високій шафці, як натискає педалі фортепіано чи навпомацки шукає під ліжком пантофлю, спостерігати за нею, коли вона просто стоїть коло балконних дверей чи, скажімо, сидить, закинувши ногу за ногу і погойдуючи нею в такт музиці (колисає чорта, сказала б моя бабця), а руки в цей час нерухомі — одна тримає на відльоті цигарку, а інша лежить на плечі, на моєму плечі, властиво, щось ти надто розкатав губу, малий.

За три і пів хвилини до кінця

Покоївка зустріла нас із пихою, притаманною вахтерському племені. Зрештою, може, вона була старшою покоївкою чи сестрою-господинею, чи навіть — світ не без чудес — відповідальною за цілий поверх. Стара фарбована відьма, призвичаєна до підслуховувань і нашіптувань, ласа на дурнички і подачки, котрі, втім, приймала не від усіх. Я, річ ясна, не належав до її улюбленців — червонопиких балагуристих комівояжерів, які твердо і впевнено відчиняють будь-які двері, бо торби їхні напхані салямі, коньяком, шампаном, парфумами, кондомами, злитками золота і плитками шоколаду — такі завжди знають, як дістати номер у переповненому готелі, як подзвонити з чужого телефону на інший континент, і який орган подразнити секретарці, щоб вона негайно пропустила до шефа.

Втім, треба віддати старій відьмі належне — деколи її симпатії були на боці відверто блаженних — своєрідний рудимент материнського інстинкту, цього фантому чуттєвості, народженого в надрах електоратів едіпа, комплексах електри та шахах роршаха. Одного разу вона пригріла скуйовдженого бородатого фавна з перлюстрованою ширінькою та коренем калгана^[7] в жмені. Фавн, дарма що попервах претендував на роль сина-приймака, навдивовижу швидко залив очиська дешевим вином, по чому зробив спробу зґвалтувати новоявлену матусю, а, діставши відкоша, наблював у коридорі і зник. Залишився після нього невитравний запах і забутий корінець.

Іншого разу серце її розчулив ясноволосий молодик з просвітленим поглядом і щирою посмішкою. Цей був ґречним, стриманим і мудрим аки змій. Вони прогомоніли до ранку, попиваючи настояну на калгані самогонку та покурюючи запашний тютюн. Зазвичай старій достатньо було кількох фраз, щоб розгледіти сутність гостя і занести його до однієї з комірок свого всеохопного вахтерського реєстру, однак тут інтуїція її підвела. Вона й під ранок не знала, куди втулити цього вутлого розумника. Він був не подібний до інших. Річ ясна, лише повне незнання історії, філософії та історії філософії не дозволило відьмі здогадатися, що юнак цей був присутнім ще на славнозвісному сніданку в Канта^[8], коли сердега Іммануїл залишився висміяним і поганьбленим.

Відьма витягла ключі і намагалася показати, як відчиняються двері. Від неї тхнуло шмінкою, шинкою і духами «Кармен». Відсьогодні влада її наді мною безмежна.

Поки вона гримотіла замком — мабуть, його не один раз змінювали, бо двері в тому місці були залатані кольоровим пластиком — я уявляв собі, ніби дивлюся на ту, хто привела мене сюди, напівпричинну-напівжінку-напівдитину. Вона стояла неподалік, прощаючись зі мною назавжди. Обличчя її здавалося незворушним — вона вміла стримувати емоції, але оскільки я був повернутий спиною, то вона не вважала за потрібне приховувати своє бажання курити. З цим бажанням вона так і боротиметься до кінця робочого дня, і тільки, коли вийде на вулицю і побачить, що пачка цілком порожня, з несподіваною злістю пожбурить її в смітник.

Отож ми більше не побачимось аж до кінця часів. Я намагався усвідомити це якомога повніше, та відчував лише якийсь, здається, стогін. Мені хотілося ще раз на останок зловити її погляд, хоча це й було позбавленим сенсу — я навіть не навчився вимовляти подумки її ім'я. І все ж, коли двері відчинилися, не втримався й поглянув на неї. Та тільки вона з якимось магнетичним жахом спостерігала за маніпуляціями старої відьми, чиї руки по лікоть вже були в моїй кімнаті.

За хвилину до кінця

Спочатку з'явилися руки. Короткі пальці, підозрілі нігті з невитравними слідами хни, котрою вона фарбує свої масні і сиві патли. Руки спритно перевірили порядок, а потім вона якось хвацько вчепилася пазурами в повітря і втягла себе всю. Слідом затягла й тебе. Ти оглядався збентежено. Тут ніколи не можна було сказати напевно: ось ліжко, ось вікно. Чи, наприклад, кут. Якось раз на місці шафи ти знайшов прохід в іншу кімнату, куди так і не наважився зайти, іншого разу, вже нічому не дивуючись, виявив, що ванна стоїть в кінці вузького й довгого приміщення, згори донизу викладеного жовтою плиткою. Під стелею самотньо світилася гола лампа.

Перше ж твоє пробудження на новому місці було відмічене топографічними метаморфозами і появою Ґорвіца^[9]. Ґорвіц сидів на підвіконні і чекав закінчення сну. Він прийшов сюди рекламувати карамельки. Такі різнокольорові, хімічні, на патичках. І навіть не самі карамельки, а підставку для них. Підставку, що сама починала обертатися, як тільки-но ти схилявся над нею. «Вловлює флюїди», — пояснював Ґорвіц. Для комерсанта він виглядав надто флегматичним. В балачках ні про що ви збавили кілька годин, і ти час від часу нахилявся над хитрою штуковиною, швидше машинально, аніж підсвідомо, або швидше інтуїтивно, аніж щоб подивитися на обертання карамельок. «А взагалі їх можна їсти?», — несподівано запитав. «Не знаю, — відказав Ґорвіц, — віддаю перевагу родзинкам». Коло полудня він кудись запропастився разом із карамельками, залишивши, втім, підставку. Під вечір чувся його голос із сусідньої кімнати, але проходу туди знайти не вдалося. Підставка ще деякий час оберталася, а потім перестала. «Сіли батарейки, — вирішив ти. — Чи мо' закінчились флюїди?»

Якось по сусідству виявилася танцювальна зала, заставлена букетами. Квіти цілими оберемками стояли просто в відрах на підлозі і в трилітрових слоїках на столі (посередині зали знаходився громіздкий лабораторний стіл з газовими пальниками, пробірками, дистиляторами), і в химерних вазах, і в колбах, і навіть в китайському термосі, розписаному журавлями. Пахло осінню, житом, землею. Десь довкола ходила твоя колишня вчителька з учнями. Власне кажучи, то були чомусь самі дівчата. Ти з острахом чекав початку уроку, роздивляючись на всі боки. Якби ти знався на рослинах, то помітив би певну хронологічну несумісність айстр, жоржин, гладіолусів та флоксів, які переважали, з гіацинтами га анемонами, зібраними в окремі букетики. Але ти не запідозрив лихого навіть коли виявив на поличці кілька пташиних яєць у дерев'яній, вистеленій ватою, коробці. Мусів з ними щось зробити, поки голоси не наблизилися остаточно. Але не знав, що саме. Відчув нараз, що через хвилювання забув щось надзвичайно важливе. Кинувся перебирати квіти, немовби в них могла бути якась підказка. Запалив газ у пальнику. Блакитне полум'я теж нагадувало пелюстку. Обпік для чогось руку. Раптом зрозумів, що тебе так непокоїло весь цей час — незнайомий присмак у роті. Голоси лунали дедалі ближче. Десь далеко надворі бензопилкою розпилювали повалені тополі (тепер за вікнами лиш голе небо). Поперевертав пробірки. Розбив дистилятор. Спалив класний журнал. Вороття назад уже не буде. Втім, його ніколи й не буває. Врешті-решт таки наблизився до полички. Познімав товстезні альбоми гербаріїв. Підсунув ближче вистелену вагою коробку. Думав, чи потрафиш визначити птаха. Чи навіть кількох птахів. А, може, це звичайні курячі яйця? Пересилюючи огиду, взяв одне до рук. І воно відразу трісло тобі в долонях, і обридливий слиз, повний потворних зародків, потік пальцями, і ти, впустивши шкаралупу, спаралізовано дивився, як нудотне місиво скапує на підлогу, стікає і скапує, і цьому немає кінця, немов ти сам перетворюєшся на слиз, а в кімнату вже заходять і заходять, мовчки оточуючи тебе, спійманого на місці злочину.

За одинадцять секунд до кінця

Думаю про тебе щодня.

Ні, не так: думаю про тебе цілими днями.

Тобто весь час думаю про тебе. Звичайно, не тільки про тебе, але в думках про що завгодно завжди присутня ти. Тобто я зовсім не думаю про тебе — воно якось само виходить. Крізь тебе, тобі, тобою.

Не певний, чи думаю також і по ночах. Мабуть, ні. Тому що взагалі тоді не думаю. Ти жодного разу не приснилася мені такою, як ти є насправді. Не пам'ятаю твого обличчя. Можу згадати його дитячий овал чи обриси уст, чи навіть кінчик носа, але обличчя повністю — ніколи. Хіба ту знимку, яку бачив мимохідь. Але тоді я згадую знимку, а не твоє обличчя на ній. Зате я пам'ятаю твою ходу, коли ми йшли коридорами. Пам'ятаю, як розліталося волосся.

Відчуваю твої тканини.

Знаю тебе на смак. Тобто навіть не на смак, — ти, здасться, позбавлена смаку і запахів, — а на дотик устами. Я весь час відчуваю тебе на устах. Це дуже дивно — знати те, чого не було насправді. Чи, може, було? Знати цю вологу. Пам'ятати її завжди.

Навіть сльози твої не солоні.

Я мав би злизати твою кров, коли ти вколола палець. Але це сталося запізно. Я вже не вартий тебе. Ти надто чиста. Моя печінка не варта тебе. Моя слизова оболонка. Мої легені. Забагато бруду. Я вже не належу собі. Часто із здивуванням помічаю, що рухаюся, дихаю, їм. Я заплутався у цій брехні. Варто один раз зрадити себе і — все. Кришаться зуби, випадає волосся, з'являються виразки. Як можу бути з тобою?

І як тоді бути без тебе? В світі замало води, щоб вимити з мене світ.

Пам'ятаю тебе устами. Це, здається, єдина пам'ять, ще доступна мені. Твій голос. Твій доторк. Все розпадається на фраґменти. Все розпадається на цитати^[10]. Якась музика. Якийсь сон. Якийсь сум.

Чи ти навчилася спати? Співай мені, співай.

Конверт, цикорій, зима, прожилки. Ранкова кава.

Думаю про тебе весь час. Мусимо бути окремо. Аж поки все не скінчиться. А це ще так довго. Цілих три.

За три секунди до кінця

Вона поверталася до себе довше, ніж звичайно. Намагалася згадати, чого так сильно хотіла мить перед тим. Хотіла курити. Але не могла згадати цього бажання, чи, можливо, тільки його назви. Хотіла курити й зараз, але їй здавалося, що перед хвилею хотілося чогось іншого. Мучила ця невідомість. Так, ніби в тобі замешкав хто інший. Мимоволі обирала найдовший шлях, хоч не застановлялася на цьому. Сходи, схеми евакуацій, пожежні гідранти. Вона так звикла до цього, що майже не помічала. Як і написів, вишкрябаних на стінах. Відчула раптовий біль. Зупинилася, спершись на поруччя. Нитка, якою був пришитий ґудзик, трохи відрізнялася від решти. Якби вона не стояла, схиливши голову, то прочитала б недбале графіті ROCK IS DEAD. Однак вона не помітила його і рушила далі. Біль відпустив. Власне кажучи, її повинні були б супроводжувати інші написи. Дамаск, кориця, цілковита певність, ніч, день, ніч, деінде, пізно, подих, видих, вихід, мотив води, пересторога, сніг, затока, цукор, пляма, крик, лежати, річка, річка, рука, сміятися, плакати, схо, ди.

Хотіла курити. Власне кажучи її повинні були б супроводжувати інші бажання. Кориця, павнд, дамаск, цукіні, грейпфрут, цигарка, с(…)н, середній, ніжний, сухий, химери, дивний приклад, гойдалка, крісло, світло, смуга світла, багато світла, відсутність світла, сміятися, плавати, поміж собакою і вовком^[11], шпитальне шкло, палаци, пальці, ніч.

Довго не могла відкрити двері. Перебирала для чогось ключі, хоча переплутати б не змогла. На столі все ще лежала голка з кінчиком нитки. У відкритій книзі було записане його ім'я. Вона прочитала його ще раз і здивувалася, що в людини може бути ім'я. Немовби вперше. Про своє не згадала. Потім подумала: правильно, це ніби камуфляж. Називатися якось. Хотіла курити, але помилково вирішила, що хоче яблука. Витягнула його з шухляди, поклала на столі. Яблуко було жовтим, круглим, надкушеним, зовсім не подібним до бажання. Десь далеко на дворі бензиновою пилкою розпилювали зрізані тополі. Якби під вікнами було озеро, вона залюбки пірнула б зараз під воду, хоча раніше ніколи не стрибала з висоти. Тільки, мабуть, уже занадто холодно. Плита. Полотна. Мед. Лід. Д(…)м. Трава. Тремтіти. Сурми. Смерть.

За секунду до кінця

Подзвонюючи ключами, стояла коло вікна, потім, вкладаючи їх до торбини, намацала якусь випадкову, забуту піґулку і раптом із ясністю, яка буває тільки при спалахові далекої грози, зрозуміла, чого хотіла весь цей час найбільше — мати від нього дитину.

Розділ другий. Власне кінець

Жах — мільйони позбавленій сенсу ніг розгулюють навколо без сенсу!

Д е в і д  Г. Л о у р е н с  «К о х а н е ц ь  л е д і  Ч а т е р л е й»

Першими потяглися черепахи. Вони повзли, невміло перебираючи лапами, схожими на ноги карликових слонів. Вони розсували чистокровними юдейськими дзьобами вологу траву і повертали за тьмяним імлистим сонцем невидющі очі рептилій. Вони безнадійно залишали по собі кладки яєць, непотрібних тепер навіть хижакам. Вони ступали по листю, гілках, торішніх трупах тварин, вибілених мурашками, і трупах торішніх трав, вибілених квасними дощами, по мокрому, розлізлому смітті, по мощах і печерах, мочарах і захаращених звалищах, битому шклі, піску й камінні, по мушлях і тінях дерев, по забутих шляхах, по шпалах, по глині і глиці, по лататті, котре встеляло дно висхлих озер, і по щебеню узбіч, і по лискучому тілі асфальту, і по гладеньких плитах відкритих терас, перечіпаючись через гілки плюща, торуючи кола спустілих лігвищ, легко долаючи пороги спорожнілих осель, і важко тупаючи по вистиглому дереву підлог, вкритому газетами, шматтям, домашнім мотлохом.

Черепахи відчули це першими, що якраз і не дивно — адже саме вони тримали на собі землю. За ними потяглася різна потолоч — вертляві вужі, кистепері риби, плямисті, мов хворі екзотичною екземою, саламандри.

Всі решта вирушили тоді, коли у цьому вже не було ніякого сенсу. Вже узгір'я були всіяні мертвими черепашими панцирами, що їх до останку виссали зграї ненаситних колібрі, аби звити собі в них нові просторі гнізда. Вже водорості вийшли на узбережжя, і чисте холодне повітря спускалося із засніжених вершин, витісняючи сморід і морок. Вже білі кудлаті хмари вляглися на видноколо, влаштувавши надійну небесну огорожу нашому пласкому світові. Вже піднімалися з найглибших океанських западин нові, майже прозорі мешканці, котрі ніколи не бачили сонця, й далекі айсберги розтріскувалися, мов стиглі горіхи, відкриваючи очеревину кришталевого соку. Старі колодязі невпинно росли вглиб, сягаючи правічної, не призначеної для уст води. Натомість верхівки дерев ховалися в такій високості, що годі було сягнути зором. Пустельні трави вибухали невтримним цвітінням, випускаючи за найменшим вітром пишні хмари золотого, невагомого пилку. Пісок бубнявів, наче перли, набирав коштовності, яснів, а деінде миттєво порохнявіли манускрипти, повні чародійних рецептів й акварельних звірів — папір перетворювався на різновид несуттєвих спецій. Розсихалися рами. Гіркла олія. Зникали домашні комахи. Світила м(…)ли. Повсюди наступали тиша і спокій.

Ми сиділи у просторій порожній залі занедбаного ресторану з нікчемними залишками тієї пишноти, котру помилково прийнято вважати слов'янською. Сфабриковані метрами регламентованого живопису фрески вигоріли, а потім потьмяніли від кухонного чаду і тютюнового диму, діставши шляхетний присмерк старовини, позолота на гіпсовій ліпнині страждала невиліковною віспою, а подекуди й вадами ампутаційного характеру, вичовгані килими марно намагалися приховати підступи розбитого паркету, дощечки якого осідали, немов клавіші гігантського рояля. Серветки і скатерки, щоправда, були чистими і накрохмаленими до ламкості, та еклектичність посуду і начиння промовисто свідчила про наступ того щонайсправжнішого декадансу, котрий завше виглядає набагато привабливішим, аніж фальшива розкіш, якій він приходить на зміну. Коньяк наливали в келішки для лікеру, а пиво доводилося пити з винних фужерів, функції звичайного ножа виконував маленький ніж для масла, зате виделка була непідробно срібна з анаграмою невідомого власника, а коло порожньої сільнички сором'язливо розмістився комплект із щипців для слимаків, ножиць до винограду та сікатора для птиці. Ці причандалля слугували мені доброю розвагою, поки ти мила руки, а я намагався ввічливо відбиватися від стриманої облоги офіціанта. Одягнений у малинову блюзку злегкабожевільного, він був сповнений якогось нересторанного гонору і легко ображався, що, втім, не заважало йому щохвилини повертатися і переконувати мене зробити замовлення, не чекаючи дами. Врешті, коли ти прийшла, з'ясувалося, що він мав абсолютну рацію (це дозволило йому стояти тепер коло столу з виглядом реабілітованої Касандри^[12]), бо меню виявилося не більше, ніж своєрідним літературним аперитивом, а замовити можна було лише стандартний комплекс страв, чиї назви до того ж відсилали радше до природознавчих наук, аніж до кулінарії. Аж тоді, коли принесли першу з них, вся вишуканість місцевої еклектики стала зрозумілою до решти.

Було дуже зимно, і ми мусіли пересісти від вікна, ближче до центру залі, де протяги здавалися слабшими. Крім того, на пропаленій цигаркою фіранці сиділа в сумній задумі самотня муха, вже готова відійти в осінній анабіоз. Здавалося, вона от-от це зробить, тобто відійде з цього світу, і тоді ніщо не завадить їй, полишивши фіранку, впасти на стіл. І навіть не сама можлива присутність на столі мухи, а оця загроза її падіння чомусь непокоїла і, — немовби переводячи факт з розряду санітарії в розряд авіакатастроф, — змушувала бічним зором фіксувати процес відмирання. Пропалена дірка була добрим орієнтиром і давала привід вряди-годи кидати погляд на вікно, так, ніби тільки крізь оцю дірку око могло пробитися назовні, туди, де вологе повітря вже не витримувало власної пересиченості і вкривало бруківку тим особливим, притаманним привокзальним площам полиском, який помічаєш лише перед довгою розлукою.

Я сам переніс начиння, щоб не вражати зайвий раз гідність офіціанта, хоча, напевно, зробив чергову помилку — він якось болісно ставився до своїх обов'язків, а їхня химерність, мабуть, свідчила про певний прихований кодекс честі, котрий мені не вдавалося розгадати. В сусідній невеликій дзеркальній залі зграя підозрілих молодиків грала в карти, зсунувши столи. По довгому коридору, перемовляючись, ходили безробітні офіціанти, всі як один в малинових блюзках, і прибиральниця возила по підлозі мокрою шматою. Більше в ресторані нікого не було.

So.

Отож першою стравою була звичайна на вигляд зупа, чомусь налита в двовухі, хвацько розписані горнятка. Виглядала занадто масною, однак навівала спогади не про домашній бульйон, зварений із доброї половини курки, і не про капусняк на телячій кісточці, присмачений товченим салом, і навіть не про пісний святовечірній борщ, заправлений лляною олією, а про всім відомі кубики золотистого (поки його не оббереш із фольги) концентрату, котрий більше скидається на фарбу художників-гастрономістів, аніж на їжу. Втім, судячи із консистенції зупи, кубиків тут не жаліли.

Зупа була дуже гаряча, а шар жиру достатньо суттєвий, аби тримати тепло довше, ніж може вичекати голодна людина. Тому я долив у горня пива — темного холодного пива, мабуть, недоречного о такій порі року. Однак я намагався певний час утриматися від споживання міцніших напоїв — звідси й пиво, і такий дещо незвичний коктейль. Перше ж занурення в його життєдайні товщі дало несподівані результати — майже доверху посудина була виповнена кусниками квашеного огірка, що вселяло підозру: а чи не звичайна це юшка огіркова (див.: Альфред Целлерман «Рецепти слов'янського світу» [Suhrkamp Verlag, München, ]) і, одночасно, дозволяло уявити кухаря-сноба, котрий заради самого естетичного задоволення наповнює солоними смарагдами цей паруюче-сумнівний океан. Бо навіть краючи огірки, він не обмежився звичними поперечними й поздовжними надрізами, а добивався досконалої імітації справжніх кристалів. Глибше, що відкидало підозри в запозиченнях із «Слов'янської кухні», почали траплятися шматочки телячих нирок в парадоксальному поєднанні із кружальцями сосисок — тих синтетичних, кольору сафарі сосисок, котрі продають на наших базарах запаяними у довжелезні пластикові смуги, схожі на якісь макдональдсівські кулеметні стрічки. Вже не пам'ятаю, чи входила до рецептури картопля — мабуть, ні: все ж таки це, безперечно, був результат тривалих кулінарних пошуків, а не просто вариво з підручних продуктів. І, нарешті, для тих, хто в поїданні цієї дивної потрави зумів дійти до самого кінця, на дні знаходився сюрприз — справжня дорідна лискуча маслина, що мало б, мабуть, метафорично уособлювати чорні перли, котрі даються лише найвідважнішим пірнальникам.

Ти, звичайно, не могла б їсти подібні делікатеси, тому нам залишалося чекати на другу страву — гриби в підливі. Однак підливу нам принесли вже давненько — вона була налита в пласкі металеві ковшики, розміром не більші за філіжанку для кави, — а грибів усе не було. Ми курили, говорили, мовчали (хоча хіба могли б ми мовчати?), аж поки наш бравий офіціант, очевидно в душі невимовно страждаючи, не підійшов до нас і не сказав з поблажливістю психіатра: «Їжте, будь-ласка, а то гриби вистигнуть». Те, що ми прийняли за підливу, і виявилося основною стравою.

Ми пробували виловити в крихітній баюрці шматочки грибів, але безуспішно. Можливо, їх поцупили на кухні, або, що імовірніше, вони були настільки мікроскопічними, що напрошувався єдиний висновок: це не самі гриби, а тільки їхні спори, залиті невідомим сосом; і причиною такого дивного рецепту теж могло бути лише одне: самі гриби вживати забороняється з огляду на їхню смертельну отруйність. Залишалося тільки подивуватися екзотичності страви і порадіти за врятовані життя.

Ти мусіла замовити ще кілька шматочків сиру, щоб хоч якось підкріпитись. Я доїдав хліб.

І тут — ти не могла цього побачити — до залі увійшов великий чорний пес.

Знаєш, це почалося кілька років тому, коли я без жодної видимої причини почав затримувати дихання, проходячи повз інших людей. Мене самого дивував цей страх вдихнути повітря, котре оточує когось стороннього — так, ніби в ньому чаїлися невідомі бактерії, якісь смертельні алергени чи, принаймні, часточки чужого пилу, епітелію, лупи, випарів — всього того, що складає документальне посвідчення особи в мікросвіті. Певний час я дорікав собі за такий хворобливий вияв мізантропії, а потім звик. Однак тебе не було дуже довго, і справи мої йшли щоразу гірше. Я потроху втрачав над собою контроль, чи то радше зацікавленість самим собою. Згубивши надію зустріти тебе, я напрочуд швидко почав котитися донизу, вряди-годи все ж збираючи залишки пошарпаної волі, та це траплялося щоразу рідше. Іноді впродовж кількох днів я не міг себе примусити вийти з дому — та що там вийти з дому — елементарно піднятися з ліжка і, скажімо, почистити зуби. Вся моя фізіологія майже повністю завмирала, а ресурси мозку до решти поглинала боротьба із безмежно сповільненим часом. Відлік хвилин, секунд, миттєвостей робився основою існування. Власне, це був не відлік навіть, — адже для цього довелося б осягнути сутність теперішнього, — а чисте очікування, дотик до найближчого майбутнього, котре проникає в тебе безжальними вістрями. Найгіршим було те, що тепер не рятувала навіть ніч, на яку я завжди покладав стільки надій. Мені вже не вдавалося повністю поринути в сон — я зависав десь на півдорозі, і боротьба з часом просто набувала фантасмагоричного забарвлення. Я перебував у якійсь напівдійсності, де не було ні звільнення, ні волі. Кошмари стали майже всевладними — нова галюциногенна дискретність дозволяла їм з'являтися в необмеженій кількості, брутально втручаючись у залишки денної свідомості. Країни моїх колишніх снів розсипалися в порох. Моя внутрішня хронометрія набувала тієї граничної точності, ясності, за межею якої зникає сама структура часу. Кожна мить розпадалася на безліч власних складових, але й це могло безмежно тривати доти, доки корпускулярна модель, незважаючи на очевидну абсурдність, ще якось виправдовувала себе. Далі все зникало. Залишалося тільки проміння — тихе проміння пітьми.

Я збагнув тоді: ця пітьма — єдине, що виповнює мене. В середині моїй, як у черва, не залишилося більше нічого — тільки порожня й смердюча пітьма^[13].

Я так і не перестав затримувати подих. Але роблю це тепер з іншої причини — боюся, щоб люди не почули мого духу, мороку й страху.

Знаєш, той пес… Я раптом відчув, що він знає. Він зупинився, дивлячись на мене червоними всевладними очима пияка, — сам-один посеред залі, де вже нікого більше й не могло бути. Такий же порожній і темний.

Я відчув. Я відчув. Раптом. Я раптом відчув. Я-рап-том-від-чув. Ра-птом.

До неможливості чітко, ніби власним язиком відчув рельєф собачого піднебіння, котре своєю архітектонікою нагадує склепіння монастирської келії або ж вокзальний неф, неф незнайомою вокзалу, куди потрапляєш морозяної ночі після виснажливих, але марних намагань повернутися додому. Тобі нікуди йти. Тобі доведеться провести тут ніч, а може й залишитися назавжди. Ти переходиш поміж рядами крісел, на яких, скрутившись, сплять посеред клунків такі ж невдахи, як ти сам. Ти проминаєш приречені гурти солдат у сірих шинелях. Мляво відбиваєшся від настирних циганчат. Довго вивчаєш розклади руху не потрібних тобі поїздів і розглядаєш вітрини кіосків, повні дешевого дрантя. Вбираєш гамір і уривки чужих розмов. Читаєш назви барвистих журналів. Заглядаєш в набиті буфети і нічний кегельбан. А потім виходиш на перон, закурюєш, і — ні на чому особливо не фокусуючи зору, нічого конкретного не маючи на увазі — розумієш, що саме так і виглядає  н і щ о.

Бо все ж повинно було виглядати цілком інакше:

Ми зустрілися (б) на березі, де дві ріки зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеною вогнища гамувала (б) спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Ми (б) відразу впізнали б одне одного, і я (б) насмілився просити, а ти дозволила (б) мені зняти маленького жучка, котрий заплутався в твоєму волоссі. А потім пішов (би) дощ, і я тримав (би) над тобою парасольку, аж поки хтось із самотніх і п'яних не закричав (би): «Подивіться на небо!», — і ми побачили (б), як по той бік ріки на тлі темних хмар народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. 1 я, відкинувши парасольку, взяв (би) тебе на руки, як беруть маленьких дітей.

Ми зустрілися (б) під брамою старого міста. Ти нишпорила (б) по кишенях у пошуках запальнички, і я підніс (би) тобі вогню. І ти підняла (б) очі на незнайомого чоловіка, чого ніколи не робиш, і наші погляди зустрілися (б). І ми сиділи (б) потім в крихітному кафе, не в змозі навіть повірити в те, що насправді зустрілися.

Ми зустрілися (б) спекотного літнього дня на занедбаній автобусній зупинці, де ти втомлено пила (б) воду просто з пляшки, а я несподівано підійшов (би) й поцілував тебе, а ти нітрохи не здивувалася (б) і запропонувала мені ковток води. І я пив (би) цю воду, освячену твоїми устами, а потім ми (б) пішли звідти, не чекаючи жодного автобуса, бо тільки самотні потребують подорожей.

Ми зустрілися (б) просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми побачили (б) одне одного, і все відразу стало (б) зрозумілим. І ти посміхнулась (би) до мене, а я довго не міг (би) перетнути запруджену автомобілями дорогу, щоб подарувати тобі зламану троянду.

Ми зустрілися (б) глухої ночі на залізничному пероні, куди я вийшов (би) покурити, хоча не курю вночі. Ти ішла (б) вздовж сонного поїзда, і я, абсолютно впевнений, що ти сядеш саме у мій вагон, рушив (би) тобі назустріч, аби піднести торбу. І ти справді мала (би) квиток у мій вагон, і (б) навіть в моє купе, хоч ми так і не скористалися (б) цим, простоявши решту ночі в коридорі.

Ми зустрілися (б) у готельному ліфті, куди я (б) не відразу наважився зайти, коли побачив тебе. І двері почали (б) зачинятися, а ти (б) затримала їх, дивуючись, що я все ще вагаюсь, коли от щойно настав час абсолютної впевненості.

Ми зустрілися (б) вранці, на летовищі, в гігантському холі, рожевому, як мармелад. Я допоміг (би) тобі розплутати шалик, який намотався на коліщатко багажного візка, а потім взявся (би) підвезти багаж, і ми (б) поверталися до міста разом, щоби більше не розлучатися.

Без тебе я почав багато чого боятися.

Боюся автомобілів, собак, дітей і каштанів, які падають згори.

Боюся низьких стель.

Боюся бруду, чужих помешкань і деяких комах. Більшості комах, якщо бути відвертим.

Боюся жебраків.

Боюся підходити до відчиненого вікна.

Дуже сильно боюся висоти, але тільки тієї, що пов'язана з відкритим простором, тому не боюся летіти в літаку. Хоча востаннє літав, здасться, років 15 тому.

Боюся хвороб, що, мабуть, не оригінально, і боюся слухати музику, що напевно характерне для небагатьох.

Боюся зустрічатися поглядом із незнайомими людьми, але ще більше боюся зустріти погляд знайомого.

Боюся кроків за спиною.

Боюся, коли в мене просять прикурити, боюся непевних ситуацій і необхідності спілкуватися.

Боюся бути сам.

Іноді дуже боюся ножів, тоді намагаюся їх ховати, аби не потрапляли на очі.

Багатьох речей боюся вночі: кошмарів, злодіїв, прокидатися перед світанком і плавати в морі опівночі.

Боюся безсоння.

Боюся свого кота. Щоправда, дуже рідко.

Боюся постійних думок про алкоголь.

Боюся того, що з роками навіть фізіологічно все більше починаю скидатися на інших людей.

Боюся, що почну розмовляти уві сні.

Боюся, що навіть розкладаючись ще можна прожити дуже довго.

Іноді дуже боюся зливного отвору у ванні, але не того основного, який внизу, а запобіжного верхнього.

Боюся шкла.

Боюся символів і знаків.

Боюся орієнталістики.

Боюся подорожей і поїздів.

Боюся незнайомих міст.

Боюся сусідів.

Боюся будь-яких падінь (кожен може розуміти це по-своєму).

Боюся поліції, байдуже якої— від автоінспекторів аж до податківців включно.

Боюся державних службовців, в'язниць і казарм.

Боюся поступового звиродніння й латентного божевілля.

Боюся евентуальності древніх родових чи етнічних проклять, про які можу й не здогадуватися.

Боюся, що за мої гріхи розплачуватимуться інші люди.

Боюся стати довгожителем, що з огляду на мій спосіб життя мені, мабуть, не загрожує.

Боюся бути засудженим, але не боюся засуджувати сам.

Боюся необхідності бути.

Боюся свого страху.

Боюся майже всього. Не боюся, мабуть, тільки миттєвої смерті.

Ми (не) зустрілися вранці, на летовищі, в гігантському холі жахливого малинового кольору. Він (не) допоміг мені підвезти багаж, і шалик (не) намотався на коліщатко візка, потягнувши за собою пальто, і ми довго усе це (не) розплутували, сидячи навпочіпки коло самого виходу, під шкляними дверима, що безконечно розсувалися, впускаючи й випускаючи заклопотаних людей, до яких нам вже не було жодного діла, а за дверима (не) стояло літо або рання осінь, або осінь пізня, та нічого вже не мало значення, бо ми (не) поверталися до міста разом.

Ми (не) зустрілися у готельному ліфті, і він не впізнав мене, заклопотаний чимось своїм, а я (не) здивувалася, що у нас ще можуть бути якісь окремі клопоти. Тоді я (не) сказала: «Ти не пам'ятаєш мене?», і він здивовано (не) обернувся і в очах його поволі (не) загорівся спогад про те, що (не) повинно було статися одвіку.

Ми (не) зустрілися глухої ночі на порожньому залізничному пероні, звідки (не) вирушав поїзд у нікуди, він (не) допоміг мені донести торбу, і (не) з'ясувалося, що у нас квитки до одного вагона, і навіть місця поруч, але ми так і не скористалися ними, (не) простоявши решту ночі коло вікна у коридорі, а зранку (не) вийшли на першій-ліпшій станції, щоб більше ніколи не повертатися до колишніх місць.

Ми (не) зустрілися просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми (не) побачили одне одного, і все відразу (не) стало зрозумілим. І я (не) посміхнулась до нього, а він довго не міг перетнути запруджену автомобілями дорогу, а коли все ж (не) перейшов, (не) подарував мені троянду, котра відразу (не) зламалася в моїх руках.

Ми (не) зустрілися спекотного літнього дня на занедбаному автовокзалі провінційного містечка. Там навіть рук не було де помити, а я себе не дуже добре (не) почувала після задухи автобуса і мусила (не) взяти велику пляшку мінеральної води, щоб (не) сполокати обличчя, а потім (не) пила просто з пляшки, (не) сидячи на лавці, під якою (не) дрімало викачане в куряві цуценя. Він (не) підійшов і (не) попросив напитися, а потім раптом (не) поцілував мене, і я із здивуванням (не) відчула, що вперше мене не дратує чужий дотик.

Ми (не) зустрілися під брамою старого міста. Я (не) чекала його на розі коло невеличкого готелю, там, де на залишках міського муру (не) розвішують свої страхітливі полотна вуличні художники. Я дуже (не) хвилювалася, і не відразу (не) впізнала його — він (не) був одягнений в якийсь дивний полотняний плащ, але він (не) помахав мені рукою, а згодом ми (не) сиділи в невеличкому кафе не в змозі навіть (не) повірити, що насправді (не) зустрілися.

Ми (не) зустрілися на березі, де дві ріки (не) зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеного вогнища (не) гамувала спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Я (не) відчувала його так сильно, як ніколи раніше, а він, здасться, ще ні про що не здогадувався. Він лише (не) попросив дозволу зняти маленького жучка, що (не) заплутався в моєму волоссі. А потім (не) пішов дощ, і він (не) гримав наді мною парасольку, (не) стоячи так близько, що (не) було моторошно, аж поки хтось із самотніх і п'яних не закричав: «(не) Подивіться на небо!», — і ми (не) побачили, як по той бік ріки на тлі темних хмар (не) народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. І він, (не) відкинувши парасольку, (не) взяв мене на руки, як беруть маленьких дітей.

Дивно тільки, чому Бог, заклавши у світ можливість несамовитої краси, досконалості й гармонії, ніколи не дає їм зреалізуватися до кінця. Дуже дивно.

Може, Він боїться?

Розділ третій. Вінвона

Ти ніколи не замислювався над тим, що сталося?

Ю с т е й н  Ґ о р д е р  «V i t a  B r е v i s»

ВІН      

58596 58597 58598 58599 58600

казино с бесплатным фрибетом Игровой автомат Won Won Rich играть бесплатно ᐈ Игровой Автомат Big Panda Играть Онлайн Бесплатно Amatic™ играть онлайн бесплатно 3 лет Игровой автомат Yamato играть бесплатно рекламе казино vulkan игровые автоматы бесплатно игры онлайн казино на деньги Treasure Island игровой автомат Quickspin казино калигула гта са фото вабанк казино отзывы казино фрэнк синатра slottica казино бездепозитный бонус отзывы мопс казино большое казино монтекарло вкладка с реклама казино вулкан в хроме биткоин казино 999 вулкан россия казино гаминатор игровые автоматы бесплатно лицензионное казино как проверить подлинность CandyLicious игровой автомат Gameplay Interactive Безкоштовний ігровий автомат Just Jewels Deluxe как использовать на 888 poker ставку на казино почему закрывают онлайн казино Игровой автомат Prohibition играть бесплатно