Коні Гральні Автомати Грати Безкоштовно

Джон ле Kappe
Нічний адміністратор

Пам’яті Ґрема Ґудвіна

1

Одного засніженого січневого вечора року англієць Джонатан Пайн, нічний адміністратор цюрихського готелю «Майстер Палас», покинув свій офіс за стійкою рецепції та, сповнений раніше невідомими йому почуттями, пішов у вестибюль: це була підготовка до гостинного прийому одного шанованого пізнього гостя, який мав зупинитися у його готелі. Війна в Перській затоці^[1] щойно розпочалася. Бомбардування союзницьких військ, про які тихцем перешіптувалися працівники готелю, спровокували паніку на цюрих-ській фондовій біржі. Зазвичай у січні готелі і так стояли напівпорожні, але тепер узагалі настала «глуха» пора. Уже вкотре за свою довгу історію Швейцарія опинилася в облозі.

Але «Майстер Палас» не здавався. «Майстерс», як його любовно називали таксисти та завсідники, сам-один панував над Цюрихом — і завдяки розташуванню, і в силу традицій — немов статечний представник едвардіанської епохи, він стояв на вершині схилу і згори споглядав на суєту міського життя. Чим більше у долині все змінювалося, тим більше «Майстерс» залишався самим собою: непорушний у своїх стандартах, готель був справжнім бастіоном цивілізації у світі, що впевнено котився під три чорти.

Джонатан зручно влаштувався між двома елегантними вітринами, в яких красувався жіночий одяг. Адель з Бан-гофштрассе пропонувала соболеве хутряне боа, накинуте на жіночий манекен, чию наготу прикривали лише золотисте бікіні і коралові сережки; інформацію про ціну можна було отримати у консьєржа. Гучні протести проти використання натурального хутра, які вирували всім західним світом, не оминули й Цюриха, проте «Майстер Палас» вони аніскілечки не обходили. Вітрина Сезара, також з Бангофштрассе, була облаштована так, щоб задовольнити смаки любителів арабського стилю: пістряве, оздоблене вишивкою вбрання, чалми, прикрашені діамантами, а також наручні годинники з дорогоцінним камінням вартістю шістдесят тисяч франків за штуку. Закритий з обох боків цими придорожніми обителями розкоші, Джонатан міг безперешкодно спостерігати за парадним входом.

Джонатан — коренастий, але нерішучий чоловік з винуватою усмішкою та надзвичайною здатністю до самозахисту: навіть його англійське походження було суворою таємницею. Він був жвавим чоловіком у розквіті сил. Бувалий мореплавець одразу впізнав би в ньому свого побратима, його видавала скутість рухів і характерна хода, так ніби він постійно простував хиткою невеликою палубою. Доповнювали образ охайно причесане хвилясте волосся і густі брови борця. Але блідість його очей збивала з пантелику. Від такої людини очікуєш більше пристрасті й більш насичених кольорів.

Галантні манери в поєднанні зі спортивною статурою надавали Джонатану привабливої глибини. За весь час перебування у готелі ви нізащо не сплутали б його з кимось іншим: ні з гером Штріпплі, русоволосим менеджером зон обслуговування гостей, ні з кимось із зарозумілих молодих німців, які працювали на repa Майстера і шпацирували готелем немов боги, що прямували деінде у пошуках слави. Джонатан був бездоганним готельєром. Нікому й на думку не спадало поцікавитися, ким були його батьки, чи слухав він музику, чи мав дружину, дітей або собаку. Коли Джонатан дивився на двері, його погляд був непорушний, яку стрільця. На лацкані піджака він носив гвоздику. Вночі він без неї не приходив.

Завірюха була надто грізна навіть для цієї пори року. Непроглядні вали снігу котилися освітленим подвір’ям, немов білі хвилі у бурю. Швейцари, готові приймати важливого гостя, з очікуванням вдивлялися у хуртовину. «Роупер нізащо не приїде, — подумав Джонатан. — Навіть якщо літаку дозволять вилетіти, то він точно не приземлиться у таку негоду. Гер Каспар помилився».

Але гер Каспар, головний консьєрж, ще ніколи в житті не помилявся. Коли по внутрішньому зв’язку пролунали його слова «очікується прибуття», то лише невиправний оптиміст міг би припустити, що рейс клієнта скасують. Крім того, якби грошовитий гість не мав от-от переступити поріг готелю, то чому б тоді гер Каспар був на робочому місці у таку пізню годину? Джонатан чув від фрау Лорінг, що колись гер Каспар був готовий скалічити за два франки і задушити за п’ять. Але старість взяла своє. Тепер лише можливість добряче набити кишені могла відірвати його від насолоди подивитися ввечері телевізор.

«Містере Роупер, дуже шкода, але готель переповнений, — повторював Джонатан у останній відчайдушній спробі запобігти неминучому. — Геру Майстеру дуже шкода. Тимчасовий працівник припустився жахливої помилки. Проте нам вдалося знайти для Вас вільну кімнату у готелі «Бор-о-ляк», і так далі. Але ця наївна ілюзія теж була приречена. Тієї ночі у цілій Європі не було жодного готелю, який міг би похвалитися більше, ніж п’ятдесятьма гостями. Усі найбагатші люди планети мужньо притискались до землі під обстрілами, за єдиним винятком Річарда Онслоу Роупера, торговця з Нассау, Багамські острови.

Джонатанові руки заніміли і він інстинктивно розвів лікті, немов готуючись до бою. «Мерседес», як можна було здогадатися з решітки радіатора, заїхав на подвір’я і сніжинки закружляли у світлі його фар. Джонатан побачив, як гер Каспар підіймає свою величну голову і світло люстри розливається по його блискучій шевелюрі. Але автівка припаркувалася у віддаленому кутку двору — це було лише таксі. Голова repa Каспара, яка виблискувала акриловим світлом, знову схилилася і він продовжив вивчати останні ціни на фондовій біржі. Джонатану відлягло від серця і він дозволив собі хитро посміхнутися — ох уже ця перука, стара добра перука. Ця «корона» коштувала геру Каспару сто сорок тисяч франків, вона була гордістю кожного традиційного консьєржа в Швейцарії. Фрау Лорінг любила повторювати, що та перука як Вільгельм Телль^[2], — наважилася повстати проти тиранки та мільйонерки мадам Арчетті.

Можливо, Джонатан просто хотів сконцентруватися, бо думки його розліталися навсібіч, а можливо, він знайшов у цій історії якийсь прихований зв’язок з його теперішнім скрутним становищем, але він пригадав ту мить, коли фрау Лорінг, головна домоправителька, уперше пригостила Джонатана сирним фондю у себе в мансарді і розповіла ту історію. Фрау Лорінг було сімдесят п’ять років і вона приїхала з Гамбурга. Вона була нянею repa Майстера і, якщо вірити пліткам, коханкою його батька. Фрау Лорінг була храни-телькою легенди про перуку, живим свідком її появи.

— Синку, у ті часи мадам Арчетті була найбагатшою жінкою Європи, — звернулася фрау Лорінг до Джонатана так, ніби вона спала і з його батьком також. — Кожен готель у світі мав би за честь прийняти її у себе. Але «Майстерс» був її улюбленим, аж поки не найшла коса на камінь з Каспаром. Після цього, звісно, вона все ще приїжджала, але лише ненадовго.

Мадам Арчетті розбагатіла, успадкувавши капітал мережі супермаркетів «Арчетті», пояснювала фрау Лорінг. Мадам Арчетті жила з відсотків від відсотків. У свої п’ятдесят з хвостиком років їй найбільше подобалося їздити найкращими готелями Європи у своїй спортивній англійській автівці з відкидним дахом у супроводі мікроавтобуса з персоналом та гардеробом. Вона знала поіменно кожного консьєржа і метрдотеля, починаючи з готелю «Чотири Сезони» у Гамбурзі і закінчуючи готелем «Чіпріані» у Венеції та «Віллою Д’Есте» на озері Комо. Вона призначала їм дієти, виписувала лікування травами і ознайомлювала їх з гороскопами. А чайові вона залишала такі, що годі й уявити, але лише тим, хто заслуговував на її прихильність.

Гер Каспар мав її прихильності досхочу, казала фрау Лорінг. Вона виявлялася у чайових сумою двадцять тисяч швейцарських франків під час щорічного візиту, і це якщо не враховувати псевдоцілющі ліки для росту волосся, магічні камінці, які потрібно класти під подушку і які лікують ішіас, а також півкілограма чорної ікри на Різдво та по церковних святах, які гер Каспар таємно міняв на готівку завдяки особливому порозумінню з продуктовим відділом знаного місцевого універмагу. Усе це лише за декілька квитків у театр та резервування кількох столиків на вечерю, за які він, звісно ж, теж отримував свої відсотки. А також за постійні вияви безумовної відданості, які вимагала мадам Арчетті, щоб грати роль господині у царстві прислуги.

Це тривало до того дня, коли гер Каспар придбав перуку.

Він не купив її згарячу, казала фрау Лорінг. Спершу завдяки одному з клієнтів готелю, який працював у нафтовій індустрії, він придбав землю у Техасі. Інвестиція виявилася дуже вдалою і гер Каспар забрав свої відсотки. Лише тоді він вирішив, що, як і його патронеса, готовий приховати ознаки свого старіння. Після місяців приміряння і сумнівів вона була готова — чудо-перука, диво-симуля-ція. Щоб випробувати перуку, він вирушив у щорічну відпустку на острів Міконос і одного вересневого ранку, у понеділок, з’явився на своєму робочому місці засмаглий і на п’ятнадцять років молодший, щоправда, лише якщо не дивитися на нього згори.

Ніхто й не дивився, додала фрау Лорінг. А навіть якщо й дивився, то не подавав виду. Вражало те, що ніхто про перуку і словом не обмовився. Ні фрау Лорінг, ні Андре — тогочасний піаніст, ні Брандт — попередник маестро Бер-рі у ресторані, ні гер Майстер-старший, який ще ні разу не проґавив змін у зовнішності свого персоналу. Весь готель чемно вирішив розділити радість омолодження з гером Каспаром. Навіть фрау Лорінг наважилася одягнути відкриту літню сукню і панчохи з візерунчастими швами. І все було чудово, аж поки одного вечора не приїхала мадам Арчетті, щоб за старою доброю традицією провести місяць у Цюриху. Усе її готельне сімейство вишикувалося у вестибюлі, щоб зустріти гостю: і фрау Лорінг, і маестро Брандт, і Андре, і гер Майстер-старший, який особисто мав провести мадам Арчетті до її апартаментів у «Вежі».

На своєму робочому місці був і гер Каспар. У перуці.

Для початку, розповідала фрау Лорінг, мадам Арчетті не дозволила собі помітити зміни у зовнішності свого улюбленця. Вона всміхнулася до нього на ходу, але це була немов усмішка принцеси на першому балу — адресована всім і нікому. Беру Майстеру вона підставила для поцілунку обидві щоки, а маестро Брандту — одну. Вона всміхнулася до фрау Лорінг. Її руки легко торкнулися хирлявих плечей піаніста Андре, який замуркав: «Мадам». Лише тоді вона підійшла до repa Каспара.

— Каспаре, що це у вас на голові?

— Волосся, мадам.

— Чиє волосся, Каспаре?

— Моє, — незворушно відповів гер Каспар.

— Зніміть його, — наказала мадам Арчетті. — Інакше ви більше не отримаєте від мене ні пенні.

— Я не можу його зняти, мадам. Моє волосся — це частина моєї особистості. Невід’ємна частина.

— Тоді зробіть його від’ємною частиною, Каспаре. Не у цю хвилину, надто вже зараз обмаль часу, але не пізніше завтрашнього ранку. Інакше — жодних чайових. Що там зараз показують у театрі?

— «Отелло», мадам.

— Я подивлюся на вас завтра вранці. Хто грає його роль?

— Ляйзер, мадам. Наш найкращий мавр.

— Це ми ще побачимо.

Наступного ранку рівно о восьмій гер Каспар розпочав виконання своїх обов’язків. На його лацканах сяяли схрещені ключі, немов чемпіонські медалі, а на голові красувалася перука — символ непокірності. Протягом усього ранку у вестибюлі царювала підозріла тиша. Гості готелю, як ті фрайбурзькі гуси^[3], додала фрау Лорінг, відчували наближення біди, хоч і не знали, звідкіля її чекати. Як завжди опівдні мадам Арчетті вийшла зі своїх апартаментів і спустилася сходами. Її вів під руку відданий шанувальник — ба-гатообіцяючий молодий перукар з Ґраца.

— А де ж сьогодні гер Каспар? — запитала вона, дивлячись туди, де зазвичай стояв консьєрж.

— Мадам, він на своєму робочому місці і до Ваших послуг, як і завжди, — відповів гер Каспар таким голосом, що всі присутні ще довго чули його відлуння як заклик до боротьби за свободу. — У нього є квитки на мавра.

— Я не бачу repa Каспара, — повідомила своєму ескорту мадам Арчетті. — Я бачу волосся. Повідомте йому, будь ласка, що нам його не вистачатиме.

— Тоді для нього залунали сурми^[4], — любила підсумовувати фрау Лорінг. — 3 тієї миті, коли та жінка зайшла у готель, гер Каспар не міг утекти від своєї долі.

«А сьогодні залунають сурми й для мене», — подумав Джонатан, очікуючи на прибуття найгіршої людини на землі.

Джонатана турбували його руки. Вони у нього були бездоганні ще з часів навчання у військовій школі, де чистоту нігтів завжди ретельно перевіряли. Спочатку він тримав руки по лампасах штанів — цю позу йому добре втовкмачили ще на плацу. Але зараз Джонатан мимоволі заклав руки за спину і стискав ними хустинку, щоб хоч трохи приховати свої спітнілі долоні.

Далі об’єктом Джонатанової стурбованості стала його усмішка, і він перевірив її бездоганність у дзеркалах обабіч себе. Це була Усмішка Ґречної Гостинності, яку він відшліфовував протягом багатьох років роботи у готельній сфері: усмішка ця була приязна, але стримана, бо ж він з власного досвіду знав, що гості, а особливо багатії, частенько бували дратівливі після виснажливої подорожі, і останнє, що вони хотіли побачити після прибуття, це нічного адміністратора, що зубоскалить, мов шимпанзе.

Його усмішка, як він переконався, усе ще була при ньому. Нудота її не витіснила. Краватка, яку Джонатан сам і зав’язував, сподіваючись привернути цим увагу кращих з гостей, виглядала чарівно і недбало водночас. Джоната-нове волосся, хоча і не могло зрівнятися з шевелюрою repa Каспара, все-таки було його власне і виглядало як завжди бездоганно.

«Це інший Роупер, — знову промайнуло у його голові. — Це все одне велике непорозуміння. До неї це не має жодного стосунку. Роуперів існує двоє, обидва торговці, обидва живуть у Нассау». Але Джонатан метався усередині цього замкненого кола ще з сімнадцятої тридцять, коли, прибувши в офіс, він знічев’я взяв зі столу repa Штріпплі список гостей, які мають прибути ввечері, і помітив прізвище «Роупер», надруковане великими літерами, — воно просто волало до нього з роздруківки.

«Роупер Р. О., група з шістнадцяти осіб, прибуття з Афін приватним літаком очікується о », а поруч істерична примітка repa Штріпплі: «дуже-дуже важлива персона». Джонатан знайшов файл з інформацією про нього і на екрані з’явився напис: Роупер Р.О., а опісля літери «ООЗ» — це був тутешній код на позначення охоронця, де літера «О» означала офіційний, тобто ліцензований швейцарською федеральною владою на носіння особистої зброї. Роупер, , службова адреса — компанія з видобутку благородних металів «Айронбренд ленд, оре енд прешес метале» у Нассау, домашня адреса — номер поштової скриньки в Нассау, рахунок оплачений цюрихським банком таким-то. Скільки ж у світі існує Роуперів, які мають ініціал «Р» і компанію під назвою «Айронбренд»? Скільки ще збігів Бог притримав у своєму рукаві?

— Що за один цей Роупер Р. О.? — запитав Джонатан repa Штріпплі німецькою, поки той удавав, нібито зайнятий чимось іншим.

— Він британець, як і ви.

У Штріпплі була дурнувата звичка відповідати англійською, хоча німецькою Джонатан розмовляв краще за нього.

— Ми з ним не маємо нічого спільного. Живе у Нассау, продає благородні метали, має рахунки у швейцарських банках. Відколи це все про мене? — Протягом місяців, проведених у замкненому просторі, їхні сварки набули подружньої дріб’язковості.

— Взагалі, містер Роупер дуже важлива персона, — як завжди монотонно відповів Штріпплі, застібаючи шкіряне пальто та готуючись вийти у хурделицю. — У нашому приватному секторі він посідає п’яте місце за витратами, а серед англійців узагалі перше. Коли його люди зупинялися тут минулого разу, це обійшлося Роуперу в середньому у двадцять одну тисячу сімсот швейцарських франків на день, плюс обслуговування.

Джонатан почув мляве деренчання мотоцикла repa Штріпплі, коли той, попри завірюху, спустився з пагорба і поїхав до своєї матері. Джонатан трохи посидів за своїм робочим столом, заховавши голову у маленьких долонях, немов чекаючи на повітряну атаку. «Спокійно, — повторював він собі, — Роупер не діяв поспіхом, і ти не гарячкуй». Тож він знову випростався і з холоднокровним виразом обличчя людини, яка не поспішає, узявся за листи, що лежали на столі. Виробник текстилю зі Штутгарта був незадоволе-ний рахунком, який йому виставили за різдвяну вечірку. Джонатан у відповідь начеркав різкий лист, який мав підписати гер Майстер. PR-компанія з Нігерії цікавилася можливістю провести в них конференцію. Джонатан відповів, що, на жаль, у них немає вільних місць.

Чарівна та зарозуміла француженка на ім’я Сибілла, яка зупинялася у їхньому готелі з матір’ю, уже вкотре скаржилася на його ставлення до неї. «Ви берете мене на морські прогулянки. Ми разом гуляємо у горах. Ми чудово проводимо час разом. Невже ви настільки англієць, що після цього ми не можемо бути більше, ніж просто друзями? Коли ви дивитесь на мене, я бачу, як тінь падає на ваше обличчя — я вам огидна».

Відчувши бажання пройтися, Джонатан вирушив у північне крило, де гер Майстер будував гриль-бар зі старої кедрової сосни, врятованої з даху тутешньої закинутої пам’ятки архітектури. Ніхто і гадки не мав, для чого repy

Майстеру здався той гриль-бар, як і ніхто не міг згадати, коли він за нього взявся. Пронумеровані панелі штабелями лежали, сперті на незакінчену стіну. Джонатан вловив їхній мускусний запах і згадав волосся Софі, і як вона пахла ваніллю тієї ночі, коли прийшла до нього в офіс у каїрському готелі «Цариця Нефертіті».

Незакінчені будівельні роботи repa Майстера були тут ні до чого. Ще відколи Джонатан побачив Роуперове прізвище о пів на шосту того пообіддя, він був думками у Каїрі.

Він частенько споглядав за нею — витонченою темноволосою сорокалітньою красунею, стрункою, елегантною та неприступною, але жодного разу і словом з нею не перекинувся. Він бачив її, коли вона прогулювалася магазинами готелю «Нефертіті» чи коли сідала у темно-червоний «Роллс-ройс», двері якого притримував м’язистий водій. Коли вона проходжалася вестибюлем, водій також виконував обов’язки її особистого охоронця, нависаючи позаду неї зі схрещеними внизу руками, а коли попивала menthe frappe у ресторані «Le Pavillon», піднявши темні окуляри на волосся, немов учасниця автоперегонів, і тримаючи у руці французьку газету, водій попивав содову за сусіднім столиком. Працівники готелю називали її мадам Софі, і мадам Софі належала Фредді Гаміду — наймолодшому з трьох горезвісних братів Гамідів, яким належав мало що не весь Каїр, включно з готелем «Цариця Нефертіті». Найвидатнішим досягненням Фредді у його двадцять п’ять років був програш півмільйона доларів за десять хвилин гри у бакара^[5].

— Ви містер Пайн, — сказала вона з французьким акцентом, умощуючись у крісло, що стояло навпроти його столу.

А потім нахилила голову, глянула на нього скоса і додала, — окраса Англії.

Була третя година ночі. Вона була одягнена у шовковий брючний костюм, а на її шиї красувався амулет з топазу. «Може бути добряче напідпитку, — подумав Джонатан, — поводься обачно».

— Щиро дякую, — ввічливо відповів він. — Давно мені не доводилося чути таких слів. Чим я можу вам допомогти?

Однак коли він потайки вдихнув повітря навколо неї, то відчув лише один запах — запах її волосся. Щось було таємниче у тому, що її чорне, немов вороняче крило, волосся пахло, немов волосся світле: ваніллю і теплом.

— А я мадам Софі з пентхаузу номер три, — провадила далі вона, немов нагадуючи самій собі. — Містере Пайн, я часто вас помічаю. Дуже часто. У вас гострий погляд.

Її пальці прикрашали антикварні персні: цілі грона матових діамантів, оправлених у бліде золото.

— Я вас також часто помічаю, — відповів він, розпливаючись в усмішці, яка в нього завжди була напоготові.

— Ви теж плаваєте на яхті, — сказала вона, немов звинувачуючи його у кумедній дивакуватості. Чому «теж» вона так і не пояснила. — Минулої неділі мій покровитель узяв мене з собою у каїрський яхт-клуб. Ваш вітрильник приплив, коли ми пили коктейлі з шампанським. Фредді впізнав вас і помахав, але ви так захопилися своїм судном, що не звернули на нас уваги.

— Вочевидь, ми боялися врізатися у пірс, — відповів Джонатан, пригадуючи галасливий гурт багатих єгиптян, які попивали шампанське на веранді яхт-клубу.

— Отой симпатичний блакитний кораблик під англійським прапором, він ваш? Виглядав напрочуд по-королівськи.

— О, ну що ви, звісно, ні. Це яхта радника.

— Тобто ви ходите під вітрилами зі своїм помічником?

— Ні, з другою особою у посольстві Великобританії.

— Він виглядає так молодо. Як і ви. Я була вражена. Я чомусь думала, що люди, які працюють ночами, виглядають нездорово. Коли ви спите?

— На тих вихідних я не працював, — сухо відповів Джонатан, оскільки не почувався зобов’язаним на таких ранніх етапах їхньої дружби обговорювати особливості свого режиму дня.

— Ви завжди плаваєте на яхті, коли не працюєте на вихідних?

— Коли мене запрошують.

— Чим ще ви займаєтесь у вільний час?

— Часом граю в теніс. Часом бігаю. Думаю над своєю безсмертною душею.

— А вона безсмертна?

— Сподіваюся.

— Ви у це вірите?

— Коли я щасливий.

— А коли ви нещасний, то ставите це під сумнів. Воно й не дивно, що Бог такий непостійний. Чому Він має бути незмінним, якщо ми не надто віддано віримо?

Вона з докором зиркнула на свої золотисті босоніжки, так нібито вони теж провинилися. Джонатан задумався: можливо, весь цей час вона була твереза і просто дотримувалася дещо іншого ритму, ніж світ навколо неї. Або вона бавиться тими ж наркотиками, які приймає Фредді: подейкували, що Гаміди торгували ліванською гашишною олією.

— Ви їздите верхи? — запитала вона.

— На жаль, ні.

— Фредді має стайню.

— Я чув.

— Арабська порода. Чудові арабські коні. Люди, які розводять цю породу, вважаються міжнародною елітою, ви про це знали?

— Чув про таке.

Вона замовкла і задумалася. Джонатан скористався моментом:

— Мадам Софі, чи можу я якось вам допомогти?

— А цей радник, цей містер

— Оґілві.

— Сер, чи як там його, Оґілві?

— Просто містер.

— Він ваш друг?

— Ми ходимо під вітрилами разом.

— Ви разом ходили до школи?

— Ні, я ніколи не вчився в таких школах.

— Але ви належите до того самого класу, чи як це правильно називається? Може, ви й не розводите арабських коней, але ви обоє — ох, як же ж це правильно сказати? — ви обидва джентльмени?

— Ми з містером Оґілві лише плаваємо разом на яхті, — відповів він з ухильницькою посмішкою.

— У Фредді також є яхта. Бордель на воді. Хіба їх не так називають?

— Упевнений, що ні.

— Впевнена, що так.

Вона знову замовкла, простягнула огорнену шовком руку і взялася вивчати нижню частину браслетів на своєму зап’ясті.

— Містере Пайн, можна мені чашку кави, будь ласка. По-єгипетськи. А опісля я попрошу вас про послугу.

Махмуд, нічний кельнер, приніс каву у мідному кавнику і налив дві чашки, дотримуючись церемонії. Поки на обрії не з’явився Фредді, вона була коханкою багатого вірменина, пригадав Джонатан, а ще перед тим — грека з Олександрії, власника сумнівних торгових точок уздовж Нілу. Фредді взяв її в облогу, закидаючи букетами орхідей у найнеочікуваніші моменти, ночуючи у своєму «Феррарі» біля під’їзду її будинку. Жовта преса друкувала найсміли-віші чутки. Той вірменин поїхав з міста.

Вона намагалася запалити сигарету, але її рука тремтіла. Він підніс їй запальничку. Вона закрила очі і затягнулася сигаретою. Лінії на її шиї нагадували про вік. А Фредді Га-міду лише двадцять п’ять, подумав Джонатан. Він поклав запальничку на стіл.

— Містере Пайн, я також британка, — сказала вона так, ніби це було їхнє спільне прокляття. — Коли я була молода і безпринципна, я вийшла заміж за одного вашого співвітчизника заради його паспорта. Виявилося, він мене щиро кохав. Він був добропорядною людиною. Немає нікого кращого, ніж хороший англієць, і нікого гіршого, ніж англієць поганий. Я за вами спостерігала. Як на мене, ви хороший англієць. Містере Пайн, ви знаєте Річарда Роупера?

— Боюся, що ні.

— Ви мали б його знати. Він відомий. Справжній красень. П’ятдесятилітній Аполлон. Він розводить коней, точнісінько як і Фредді. Вони навіть подумують над тим, щоб разом відкрити кінну ферму. Містер Річард Онслоу Роупер — один з ваших знаних міжнародних підприємців. Ну ж бо, згадуйте.

— Мені прикро, але його ім’я мені ні про що не говорить.

— Але Діккі Роупер веде чималий бізнес у Каїрі! Він англієць, як і ви, дуже привабливий, багатий, ефектний і переконливий. Для нас, простих арабів, аж надто переконливий. Він має дивовижну моторну яхту, вдвічі більшу за яхту

Фредді! Як ви можете його не знати, ви ж також яхтсмен? Ви точно його знаєте. Ви просто вдаєте, ніби не чули про такого, я вас наскрізь бачу.

— Вочевидь, якщо він має дивовижну моторну яхту, то йому не потрібно морочитися з готелями. Я рідко читаю газети. Я не в курсі справ. Мені шкода.

Але мадам Софі не було шкода. Вона лише впевнилася, що він казав правду. Її полегшення було написано на обличчі, яке немов прояснилося, і вона рішуче потягнулася за торбинкою.

— Мені потрібно, щоб ви зробили копії деяких моїх особистих документів, якщо ваша ласка.

— Що ж, мадам Софі, наш офіс для надання адміністративних послуг — одразу навпроти вестибюлю, — сказав Джонатан. — Містер Ахмаді зазвичай на місці у нічну зміну. — Він уже зібрався підняти слухавку, але її голос його зупинив.

— Містере Пайн, ці документи конфіденційні.

— Я не маю сумнівів у тому, що на містера Ахмаді можна покластися.

— Дякую, але гадаю, нам краще скористатися власним обладнанням, — відрубала вона, зиркнувши на копір, що стояв на коліщатках у кутку. Джонатан знав, що вона запримітила машину, коли проходжалася вестибюлем, так само, як і запримітила Джонатана. Софі дістала з сумки стосик білих папірців, скріплених докупи, але не складених удвоє. Вона підсунула їх Джонатану по столу; її пальці, прикрашені перстенями, заклякли.

— Мадам Софі, на жаль, це дуже маленький копір, — попередив її Джонатан, встаючи з місця. — Вам доведеться усе робити вручну. Дозвольте, я покажу вам, як це робиться, а потім залишу вас саму?

— Зробімо все вручну разом, якщо ваша ласка, — сказала вона і в її голосі зазвучало багатозначне напруження.

— Але якщо документи конфіденційні

— Будьте такі ласкаві, допоможіть мені. Усі ці машинерії для мене темний ліс. Я не дам ради.

Вона підняла сигарету з попільнички і затягнулася. Її очі розширилися. Здавалося, вони були шоковані її діями.

— Допоможіть мені, будь ласка, — її слова прозвучали немов наказ.

І він допоміг.

Він увімкнув копіювальну машину, вставив листки паперу — усі вісімнадцять — і переглянув їх, коли вони знову з’явилися. Він ненавмисно читав написане. Як і ненавмисно не стримувався. Відшліфовані військові навики все ще були при ньому.

Від компанії по видобутку благородних металів «Ай-ронбренд ленд, оре енд прешес метале» в Нассау — готельній і торговій компанії «Гамід Інтерараб» в Каїрі, дата отримання — дванадцяте серпня. Відповідь від компанії «Гамід Інтерараб» компанії «Айронбренд» — сторони запевняють в особистій повазі.

Знову від «Айронбренд» на адресу «Гамід Інтерараб»: списки товарів, див. пп. у нашому переліку асортименту, відповідальність за кінцевого користувача на компанії «Гамід Інтерараб», запрошення на вечерю на яхті.

Листи від компанії «Айронбренд» підписані акуратним розчерком, схожим на монограму на кишені сорочки. Листи від «Інтерараб» узагалі не підписані, але під порожнім місцем надміру великими заголовними літерами написано «Сайд Абу Гамід».

Потім Джонатан побачив перелік товарів і кров у його жилах виконала вже відомий йому, проте незбагненний трюк: його спиною немов пробіглися табуни мурашок і він почав хвилюватися, як же зазвучить його голос, коли доведеться говорити. Один звичайнісінький аркуш паперу, без підпису, без посилань на джерело, із заголовком «Товари в наявності станом на і жовтня року». Найменування у списку — диявольський лексикон, відомий Джонатану з його минулого, яке чатувало на нього за кожним рогом.

— Ви впевнені, що однієї копії вистачить? — поцікавився він з тією додатковою легкістю, яка приходила до нього у кризових ситуаціях, немов краща гострота зору під час обстрілу.

Вона курила і спостерігала за ним: в одній руці сигарета, інша підтримує лікоть.

— А ви знавець, — сказала вона. Чого саме, залишалося лише здогадуватися.

— Ну, це не так уже й складно, коли наб’єш руку. Головне, щоб папір не зажувався.

Джонатан поклав оригінали в один стосик, а копії — в інший. Він затамував усі думки в своїй голові. Якби він зараз клав на стіл покійника, то заблокував би свій мозок точнісінько так само. Джонатан обернувся до Софі і аж надто безтурботно сказав: «Усе», хоча не відчував і крихти сміливості, яка звучала в його голосі.

— До хорошого готелю і вимоги високі, — прокоментувала вона. — Ви маєте придатний конверт? Звісно, що маєте.

Конверти лежали у третій шухляді його столу, зліва. Він обрав жовтий конверт, А4-Г0 розміру, і підсунув його до неї, але вона до нього й не торкнулася.

— Будь ласка, покладіть копії у конверт. Опісля надійно заклейте його і заховайте у свій сейф. Можливо, вам буде доцільно скористатися клейкою стрічкою. Так, заклейте його. Чек не потрібен, дякую.

Для відмов Джонатан мав напоготові по-особливому теплу усмішку.

— Мадам Софі, мені дуже прикро, але нам заборонено приймати на збереження пакунки гостей. Навіть ваші. Я можу виділити для вас депозитну скриньку і видати власний ключ. Мені прикро, але це найбільше, що я можу для вас зробити.

Поки він це говорив, вона вже запихала оригінали листів у свою торбинку. Замок клацнув і торбинка повисла на її плечі.

— Містере Пайн, не бавтеся зі мною в бюрократію. Ви бачили вміст конверта. Ви його заклеїли. Напишіть на ньому своє прізвище. Ці листи тепер ваші.

Навіть не здивувавшись власній покірності, Джонатан витягнув червоний фломастер і написав на конверті великими літерами «ПАЙН».

«Це буде на твоїй совісті, — мовчки казав він їй. — Я тебе про це не просив. Я тебе на це не підбивав».

— Мадам Софі, як довго потрібно буде їх тут зберігати? — поцікавився він.

— Можливо, цілу вічність, можливо, одну ніч. Важко сказати щось напевно. Це як любовний роман. — Її тон змінився з кокетливого на прохальний. — Але це лише між нами. Добре? Це само собою зрозуміло, правда?

Він сказав «так». Він сказав «звичайно». Він усміхнувся так, нібито її питання його навіть здивувало.

— Містере Пайн?

— Так, мадам Софі.

— Щодо вашої безсмертної душі.

— Так, слухаю.

— Ми всі безсмертні, це зрозуміло. Але якщо раптом виявиться, що я не безсмертна, передайте, будь ласка, ці документи вашому другу, містеру Оґілві. Можна вам довірити це завдання?

— Звісно, якщо ви цього хочете.

Вона все ще усміхалася, досі якимось дивом перебуваючи в іншому ритмі, ніж він.

— Містере Пайн, ви постійний нічний адміністратор? Завжди? Щоночі?

— Це моя робота.

— Ви її обрали?

— Звісно.

— Самі?

— А хто ж ще?

— Але ви так гарно виглядаєте у денному світлі.

— Дякую.

— Я час від часу вам телефонуватиму.

— Мені буде за честь.

— Як і вам, мені іноді набридає спати. Не проводжайте мене, будь ласка.

Коли він відкрив їй двері, знову повіяв запах ванілі, і його переповнило надсильне бажання піти слідом за нею до ліжка.

Джонатан стояв у напівтемряві вічно недобудованого гриль-бару repa Майстера, тримаючи руки по швах, і ніби бачив себе збоку: німий персонаж на сцені власного переповненого таємного театру, він методично працює над документами мадам Софі. Добре вишколеного солдата не здивуєш несподіваною потребою знову заступити на пост, скільки часу не минуло би від його муштри. Є лише доведені до автоматизму дії.

Пайн стоїть у дверях свого офісу у готелі «Цариця Ні-фертіті» і дивиться крізь порожній мармуровий коридор, як одна за одною засвічуються яскраві цифри над ліфтом, вказуючи на рух угору до пентхаузів.

Порожній ліфт повертається на перший поверх.

Пайн відчуває легкість у тілі. Його долоні пашать і поколюють.

Пайн ще раз відкриває сейф. Комбінація цифр складається з дати народження Фредді Гаміда, її придумав лестивий генеральний менеджер готелю.

Пайн дістає копії, складає жовтий конверт у декілька разів і ховає його у внутрішню кишеню піджака, щоб потім знищити.

Копір усе ще теплий.

Пайн робить копії з копій, спершу встановивши яскравість друку на один тон вище, для кращої якості. Назви ракет. Назви навідних систем. Технічна термінологія, в якій Пайн нічого не тямив. Назви хімічних речовин, які Пайн не може вимовити, але знає, для чого їх використовують. Інші назви, такі ж смертоносні, але простіші для вимови, на кшталт зарину, зоману і табуну^[6].

Пайн кладе нові копії всередину сьогоднішнього меню на вечерю і, склавши його вздовж, ховає в іншу внутрішню кишеню. Всередині меню копії все ще теплі.

Пайн кладе старі копії у новий конверт, як дві краплі води подібний на попередній. Він виводить «ПАЙН» на новому конверті і кладе його на те саме місце на тій самій полиці, тією ж стороною догори.

Пайн ще раз закриває дверцята сейфа і зачиняє їх на ключ. Статус-кво відновлено.

Вісім годин опісля Пайн, уже в зовсім іншій ролі, сидить пліч-о-пліч з Марком Оґілві в тісній каюті яхти радника, поки місіс Оґілві на камбузі, одягнена в дизайнерські джинси, нашвидкуруч готує сендвічі з копченим лососем.

— Фредді Гамід купує небезпечні іграшки у Діккі Онслоу Роупера? — з недовірою повторює Оґілві, вдруге гортаючи документи. — Це що в біса таке? Краще б тому малому підсвинку бавитися лише у бакара. Посол неабияк розлютиться. Люба, ти тільки послухай

Але місіс Оґілві вже все чула. Подружжя Оґівлі — справжня команда. Хтось заводить дітей, а їм більше до душі шпигувати.

Я кохав тебе, — промайнуло Джонатану в голові. — Але назад уже нічого не повернеш.

Я кохав тебе, але натомість видав тебе пихатому британському шпигуну, який мені навіть не подобався.

Я просто був у його маленькому списку людей, які завжди прийдуть на допомогу, якщо буде потрібно.

Тому що я Один з Нас. Ми — це англійці, нескінченно віддані та розсудливі. Ми — Хороші Хлопці.

Я кохав тебе, але так і не зміг тоді тобі цього сказати.

Йому знову згадався лист Сибілли: «Я бачу, як тінь падає на ваше обличчя. Я вам огидна».

«Ні, Сибілло, ні, ти мені зовсім не огидна, — поспішив запевнити свою непрохану кореспондентку готельєр. — Просто байдужа. Огиду я відчуваю лише до себе».

2

Гер Каспар знову підняв свою знамениту голову. Крізь завивання вітру став вчуватися шум потужного двигуна. Каспар скрутив у рулон бюлетені цюрихської фондової біржі, яка явно переживала не найкращі часи, і натягнув на нього гумку. Поклавши рулон у шухляду для важливих паперів і закривши її на ключ, він кивнув Маріо, старшому лакею. Потому Каспар дістав з задньої кишені гребінець і пройшовся ним по перуці. Маріо з-під лоба зиркнув на Пабло, а той криво посміхнувся Беніто — красеню-стажеру з Луґано, якому, вочевидь, припали до душі вони обоє. Всі троє ховалися від негоди у вестибюлі, але тепер з романським молодецтвом, застебнувшись під саму шию, кинулися зі своїми парасолями та візочками назовні, де їх проковтнула снігова буря.

«Це не він, — подумав Джонатан, пильнуючи за кожним знаком наближення автівки. — Це лише хурделиця, що розгулялась на подвір’ї. Це лише сон».

Але Джонатан не спав. Лімузин був справжнісінький, хоча й плив у білій порожнечі. Подовжений лімузин, навіть довший ніж готель, ставав на якір біля центрального входу немов чорний лайнер, що пришвартовується до пристані. Тим часом Маріо та Беніто у своїх кашкетах металися туди-сюди і один лише зухвалець Пабло, до якого раптом прийшло натхнення поприбирати, схопив щітку і взявся зчищати сніжинки з червоної доріжки. Щоправда, на ще одну блаженну мить реальність таки видалася сном, бо сніжний вихор закрив собою все навкруги, і Джонатан зміг уявити, як величезна хвиля відносить лайнер назад у відкрите море, де він розбивається об скелі, якими цілком могли виявитися навколишні пагорби, і містер Річард Онслоу Роупер у своєму приватному «Титаніку», разом зі своїми ліцензованими охоронцями і рештою поважного товариства з шістнадцяти осіб, іде на дно під час того пам’ятного Великого Шторму в січні року, царство їм небесне.

Але лімузин знову вигулькнув. З шикарного салону лімузина почали з’являтися хутра, ставні чоловіки і чарівна довгонога молода жінка, а ще діаманти та золоті браслети, і гори однакових чорних валіз — усе це виглядало мов награбоване добро. Далі під’їхав другий лімузин, а потім і третій — ціла процесія лімузинів. Гер Каспар відкривав двері з такою ж блискавичною швидкістю, з якою з’являлися новоприбулі гості. Спочатку з’явилися обриси неохайного коричневого пальта з верблюжої шерсті, а згодом стало помітно, що з коміра звисає пошарпане шовкове кашне. Вогка сигарета, порожній погляд, мішки під очима — явно нащадок вищих шарів англійського суспільства. Нікудишній з нього п’ятдесятилітній Аполлон.

Після верблюжого пальта зайшов молодик у темно-синьому піджаку з одним рядом ґудзиків, щоб зручно було вихопити пістолет. На вигляд хлопцю було двадцять з хвостиком, а очі у нього були такі порожні, немов намальовані. «Перший ООЗ пішов, — подумав Джонатан, намагаючись не піддаватися на його злісний погляд. — Ще має бути другий охоронець, а може, й третій — якщо Роупер справді боїться».

У чарівної жінки було каштанове волосся, її пістряве стьобане пальто сягало майже до щиколоток, та попри це їй вдавалося виглядати дещо недбало. Як і Софі, вона мала глузливий гострий погляд, а її волосся обрамляло обличчя, як і у Софі. Вона чиясь дружина? Коханка? Чия? Уперше за останніх півроку Джонатан відчув спустошливий та ірраціональний вплив жінки, яку він умить зажадав. Як і Софі, вона виглядала блискуче, уся прикрашена коштовностями, і так само випромінювала оту одягнену наготу. Дві низки чудових перлин прикрашали її шию. Браслети з діамантами виглядали з-під рукавів її пальта. Проте ледь вловима аура хаосу, втомлена посмішка і оця її розкутість миттєво видавали в ній жительку Раю. Двері знову відчинилися навстіж, вивергаючи рештки цієї елітної англійської делегації. Вони всі стояли під канделябром, настільки елегантно причесані, настільки казково багаті, що складалося враження, ніби вони мали свою корпоративну етику, яка ставила поза законом хвороби, бідність, блідолицість, старість і фізичну працю. Лише тип у верблюжому пальті з його ганебними поношеними замшевими черевиками був добровільним вигнанцем з їхніх лав.

І в самому центрі, але тримаючись подалі від усіх, стояв Він, той, кого так яро описувала Софі. Високий, стрункий і шляхетний з першого погляду. Його сивувате русе волосся було зачесане назад і закручувалося у маленькі ріжки над вухами. Обличчя гідного супротивника у грі в карти, якому не соромно програти. Постава, що надзвичайно личить гордовитим англійцям: одна нога призігнута в коліні, одна рука за спиною, таке собі відмежування від простолюду. «Фредді такий слабак, — пояснювала Софі. — А Роупер — такий англієць».

Як і всі вправні чоловіки, Роупер робив кілька справ одночасно: тиснув руку Каспару і тією ж рукою поплескував

його по плечі, а потім нею ж надіслав повітряний поцілунок фрейлейн Ебергардт, яка одразу ж зашарілася і помахала йому, немов клімактерична фанатка. А потім нарешті перевів свій власницький погляд на Джонатана, який, вочевидь, наближався до нього, хоча й робив це цілком мимоволі, помічаючи лише, як замість манекена Адель з’явився спочатку газетний кіоск, а потім розпашіле обличчя фрейлейн Ебергардт біля стійки рецепції, а зараз і Він власною персоною. «У нього немає і натяку на совість, — казала Софі. — Він найгірша людина на землі».

«Впізнав мене, — подумав Джонатан, очікуючи, що його от-от викриють. — Бачив мою фотографію, знає мене з описів. Ще мить і він уже не посміхатиметься».

— Діккі Роупер, — почувся лінивий голос торговця і водночас він затиснув руку Джонатана у своїй та на мить заволодів нею. — Мої люди забронювали у вас кілька номерів. Ч’мало номерів. Добрий вечір. — Він ковтав звуки, це була типова говірка Белгравію^[7], показовий акцент багатіїв. Вони порушили особистий простір один одного.

— Містере Роупер, дуже радий нашій зустрічі, — приглушено мовив Джонатан, англійським тоном відповідаючи на англійський тон. — Сер, раді знову вас вітати у нашому готелі. Ну і погодка, непроста вам випала подорож. Те, що ви ризикнули летіти у таку негоду, — справжнє геройство! Мушу відзначити, що ніхто, крім вас, на таке не наважився. Я Пайн, нічний адміністратор.

«Він уже про мене чув, — думав Джонатан, чекаючи на відповідь. — Фредді Гамід сказав йому моє ім’я».

— Як тепер поживає старий добрий Майстер? — Запитав Роупер, переводячи погляд на чарівну жінку. Вона стояла біля газетного кіоску, роздивляючись журнали мод. Браслети на одній руці безперестанку спадали на зап’ястя, а іншою рукою вона постійно відкидала назад волосся. — Заліг під ковдрою зі склянкою шоколадного молока і книжкою, еге ж? Сподіваюся, що з книжкою. Джедс, люба, як ти там? Жити без них не може, справжня журналозалежна. Я ж їх ненавиджу всіма фібрами душі.

Джонатан не відразу зметикував, що Джедс — це ім’я тієї жінки. Не Джед, а Джедс — і це була розкішна жінка, з тисячами відтінків. Вона обернула голову достатньо, щоб вони встигли побачити її усмішку — добродушну і грайливу.

— Все чудово, любий, — сміливо озвалася вона, немов щойно відійшла від удару.

— Боюся, сер, що гер Майстер сьогодні направду дуже заклопотаний, — сказав Джонатан, — але він з превеликим задоволенням зустрінеться з вами зранку, коли ви добре відпочинете.

— Пайне, ви англієць? По розмові чути.

— Цілком і повністю, сер.

— Молодець. — Його блідий погляд знову поплив деінде і цього разу зупинився на стійці рецепції, де чоловік у пальті з верблюжої шерсті заповнював анкету для фрейлейн Ебергардт. — Коркі, ти що, зібрався одружуватися з цією юною леді? — Запитав Роупер. — Швидше рак на горі свисне, — тихо прокоментував він, дивлячись на Джонатана, а потім довірливо і з натяком додав, — майор Коркоран, мій помічник.

— Уже майже закінчив, шефе, — протяжно відповів Коркі, піднімаючи руку. Він випрямив ноги і виставив зад, так ніби от-от зібрався грати в крокет, а в його стегнах проглядався майже жіночий вигин — чи-то природний, чи-то навмисний. Купка паспортів лежала біля його ліктя.

— Ну Корке, це ж не контракт на п’ятдесят сторінок! Всього лиш потрібно переписати кілька прізвищ, що ти тягнеш кота за хвіст?

— На жаль, це все нові правила безпеки, сер, — пояснив Джонатан. — Нові вимоги швейцарської поліції. Ми тут безсилі.

Прекрасна Джедс вибрала три журнали, але їй все мало. Вона припідняла трішки потертий носок чобота, впираючись об підлогу високим каблуком. Софі робила так само, їй десь двадцять п’ять, прикинув Джонатан. І вона завжди виглядатиме саме на цей вік.

— Пайне, давно вже ви тут працюєте? Здається, Фріскі, його не було минулого разу, коли ми тут зупинялися? Ми помітили б молодого британця у чужих краях.

— Не було, — відповів хлопець у піджаку, розглядаючи Джонатана крізь уявний приціл. Деформована вушна раковина, помітив Джонатан, як у боксерів. Біляве попелясте волосся. Руки немов леза сокири.

— Півроку, містере Роупер, майже рівно шість місяців.

— А де ви працювали перед цим?

— У Каїрі, — на одному диханні відповів Джонатан. — У готелі «Цариця Нефертіті».

Хвилини спливають, немов перед вибухом. Але гравіровані дзеркала не розсипаються на друзки при згадуванні назви готелю, пілястри та канделябри теж непорушно стоять.

— Подобалося? У Каїрі?

— Дуже.

— Що ж змусило вас поїхати, якщо вам там було так добре?

«Ви і змусили», — подумав Джонатан. Але натомість сказав:

— Бажання подорожувати, сер. Ви знаєте, як воно буває. Жити, мов перекотиполе, це одна з переваг моєї професії.

Несподівано все зарухалося. Коркоран відірвався від стійки рецепції і з сигаретою у простягнутій руці швидко покрокував до них. Та жінка, Джедс, обрала журнали і чекала, точінісінько як Софі, щоб хтось за них заплатив.

— Включіть у загальний рахунок, дорогенький, — сказав Коркоран.

Гер Каспар вивантажував гори кореспонденції на руки другого хлопця у піджаку, і той напоказ промацував товстіші конверти.

— Корке, чорт забирай, ну нарешті! Що в біса трапилося з твоєю правою рукою?

— Багато дрочив, шефе, пішли спазми, — сказав майор Коркоран. — А може, я гей, — додав він, по-особливому всміхнувшись до Джонатана.

— Ах, Корке, — захихотіла Джедс.

Краєм ока Джонатан помітив Маріо, головного портьє, коли той віз гори валіз до вантажного ліфта. Він ішов, немов плив, — такою ходою швейцари часто намагаються закарбуватися у короткій пам’яті клієнтів. Потім він побачив у дзеркалі своє фрагментарне відображення, що пропливало повз нього, а поруч — Коркорана, з сигаретою в одній руці і журналами в іншій. На хвилю його переповнила нав’язлива паніка — куди ж зникла Джедс? Він озирнувся і знову побачив її. Джонатан зловив її погляд і дівчина усміхнулася. Це було саме те, чого він прагнув зараз, коли в ньому знову розгорілося бажання. Він також зловив Роуперовий погляд, тому що вона спиралася на його передпліччя, тримаючись за нього двома довгими руками і майже наступаючи йому на ноги. Охоронці і поважне товариство пленталися слідом за ними. Джонатан помітив красеня-блондина з зібраним на потилиці волоссям і його простацьку дружину, яка йшла поруч з ним і з-під лоба розглядалася навсібіч.

— Пілоти будуть пізніше, — на ходу говорив Коркоран. — Щось з тим триклятим компасом. У нас як не з компасом щось не те, то з нужником. Любий, ви тут постійно працюєте, чи так, на одну ніч?

Від його подиху віяло всіма приємними моментами цього дня: мартіні перед обідом, вино за обідом і бренді опісля, а поверх усього — запашок поганих французьких сигарет.

— Настільки постійно, наскільки це можливо у моїй професії, майоре, — відповів Джонатан, дещо змінюючи інтонацію, бо ж розмовляв з клієнтом уже нижчого рангу.

— Це всіх нас стосується, любий, повірте, — емоційно відповів майор. — Усі ми постійно тимчасові, прости Господи.

Наступний кадр: вони крокують коридором під звуки «Коли сиплю я цукор у чай»^[8], яку піаніст Максі грає двом старшим пані у сірих шовках. Роупер і та жінка все ще нерозлийвода. «Ви тільки недавно познайомилися, — з гіркотою подумки сказав їм Джонатан, краєм ока позираючи на пару. — Або ж ви миритеся після сварки». «Джедс», — подумки повторив він. Йому захотілося опинитися у безпеці свого односпального ліжка.

Новий кадр: усі вони стоять перед оздобленими дверима нового ліфта repa Майстера, який мав підняти їх до апартаментів «Вежі». Позаду гомонить поважне товариство.

— Пайне, що в біса трапилося зі старим ліфтом? — Вимогливо запитав Роупер. — Я думав, Майстер ще той любитель всіляких старих прибамбасів. Трикляті швейцарці модернізували б і Стоунгендж, якби мали таку можливість. Правда, Джедс?

— Роупер, ти ж не робитимеш сцени через якийсь ліфт, — з трепетом сказала вона.

— А хто мене зупинить?

Джонатан чує, як десь здалеку долинає голос, схожий на його власний. Голос цей перераховує усі переваги нового ліфта: безпечність, містере Роупер, а також нова цікава деталь, додана минулої осені, — усе для зручності наших гостей, які зупиняються в апартаментах «Вежі» Поки Джонатан говорить, він вертить у руках золотий ключ, прикрашений золотистою китичкою і увінчаний кумедною короною — витвір фантазії repa Майстера.

— Хіба ж він не нагадує вам фараона? Мабуть, тут ми трохи перебрали міру, але наші менш вишукані гості просто в захваті від нього, — сказав він з довірливою манірною посмішкою, якою він ще ніколи нікого не удостоював.

— Ну і я від нього в захваті, — з-за кадру звучить голос майора. — А я достобіса вишуканий.

Роупер зважує ключ у долоні, немов хоче визначити вагу сплаву. Він роздивляється обидві сторони, потім корону, далі китичку.

— Тайвань! — Вигукує він і, на Джонатанове здивування, жбурляє ключ у бік білявого охоронця з деформованими вушними раковинами, а той, крикнувши: «Мій!» — рвучко ловить його лівою рукою над самою підлогою.

«Беретта, 9-міліметрова, автоматична, стоїть на запобіжнику, — подумки перелічує Джонатан. — Руків’я з чорного дерева, носить у кобурі під правою пахвою. Охоронець — лівша. Запасний магазин — у поясі-сумці».

— Фріскі, дорогенький, нічого собі! Оце реакція, — процідив крізь зуби Коркоран і товариство на задньому плані полегшено розсміялося, а найголосніше — вона, стискаючи Роуперову руку і примовляючи: «Любий, ну припини», що прозвучало у Джонатанових затуманених вухах як «Любий, не перегравай».

Тепер усе відбувається немов при сповільненій зйомці, немов під водою. Ліфт вміщає п’ятеро осіб, решта мусить почекати. Роупер рушає вперед і тягне за собою жінку. «Роудін^[9] і школа моделей, — подумав Джонатан. — І ще спеціальні курси, на які також ходила Софі, де вчать отак вихиляти стегнами під час ходьби». Потім заходить Фріс-кі, потім майор Коркоран, уже без сигарети, і врешті Джонатан. Її волосся не лише каштанове, а й м’яке. А ще вона напівгола. Тобто вона вислизнула зі свого пальта і перекинула його через руку, немов шинель. На ній чоловіча біла сорочка з мішкуватими рукавами, закоченими до ліктів, як у Софі. Джонатан натискає потрібну кнопку і ліфт їде. Коркоран несхвально дивиться вгору, так нібито справляє нужду. Дівчина без зайвої думки торкається стегном Джонатана, немовбито вони старі друзі. «Відсунься, — роздратовано думає він. — Якщо ти фліртуєш, перестань. Якщо не фліртуєш, тримай свої стегна при собі». Вона пахне не ваніллю, а білими гвоздиками у День пам’яті у школі кадетів. Роупер стоїть позаду неї, по-власницьки поклавши свої широкі долоні на її плечі. Фріскі безсоромно глипає вниз: на блідий слід від укусу на її шиї, на її груди, прикриті лише тієї дорогою сорочкою. Джонатан, як і, поза всіляким сумнівом, Фріскі, відчуває сороміцьке бажання залізти їй під сорочку.

— Дозвольте показати вам усі новинки, які завдяки repy Майстеру з’явилися тут від часу вашого останнього візиту, — запропонував Джонатан.

«Можливо, настав час тобі перестати так беззастережно дотримуватися хороших манер», — казала йому Софі, коли йшла поруч з ним на світанку.

Він ішов попереду і перелічував безцінні переваги апартаментів: неймовірна нижня педалька для змивання води тисячолітній фрукт убиральні з найновішим обладнанням, яке робить все за вас, хіба що зуби за вас не чистить Він ретельно підбирав доречні своєрідні дотепи спеціально для делегації містера Онслоу Роупера і його стрункої, кумедної, непростимо привабливої жінки. Як вона сміє бути настільки прекрасною у такі часи?

Легендарна «Вежа» Майстера вивищується над казковими шпилями і верхівками едвардіанського даху готелю, немов надувний голубник. Всередині «Вежі» розташовані розкішні двоповерхові апартаменти з трьома спальнями. Ці пастельні номери-люкс Джонатан подумки називав «скринями швейцарських франків». Багаж принесли, посильні отримали свої щедрі чайові, Джедс пішла у головну спальню, звідки згодом долинув жіночий спів і хлюпання проточної води. Слова пісні було важко розібрати, але вони видавалися провокуючими, чи то пак навіть непристойними. Фріскі, охоронець у піджаку, влаштувався біля телефону на сходовому майданчику і презирливо віддавав комусь накази приглушеним голосом. Майор Коркоран, озброєний свіжою сигаретою, але вже без верблюжого пальта, сидів у їдальні і повільно розмовляв з кимось французькою іншою телефонною лінією. Його співрозмовник, вочевидь, не надто добре розумів французьку.

Майор мав дитинні щоки, червонуваті вже майже під очима. Безсумнівно, французькою він розмовляв як істинний француз. Він перейшов на неї настільки природно, ніби це була його рідна мова, ймовірно, так і було — все в цьому чоловікові промовляло про те, що його походження зовсім не просте.

У всіх кутках номеру-люкс вирує життя і точаться розмови. Високого чоловіка з хвостиком, як виявилося, звуть Сенді, і Сенді розмовляє англійською телефоном з кимось у Празі на ім’я Ґреґорі, а тим часом місіс Сенді сидить у кріслі, не знімаючи пальта, і сердито дивиться на стіну. Але Джонатан намагається їх не помічати, другорядні персонажі його не цікавлять. Вони існують, вони всі не менш елегантні, вони крутяться десь на периферії навколо центрального світила — містера Річарда Онслоу Роупера з Нассау, столиці Багамських островів. Отже, вони лише фон. Джонатан завершує свою екскурсію визначними місцями «Вежі». Йому час вже йти. Ґречний помах руки, люб’язне побажання: «насолоджуйтеся кожною хвилиною, проведеною у нас», і за звичайних умов він преспокійно спустився б на перший поверх, залишаючи своїх підопічних наодинці, щоб вони могли сповна насолоджуватися життям за п’ятнадцять тисяч франків за ніч, включно з податками, обслуговуванням і континентальним сніданком.

Але сьогодні все було по-іншому. Це була ніч Роупера, ніч Софі, і якимось дивним чином роль Софі сьогодні грає Роуперова жінка, чиє ім’я, як виявилося, було Джед, лише Роупер називав її Джедс — містер Онслоу Роупер любив примножувати свої статки. Сніг усе ще падає і найгіршу людину на землі неабияк тягне до вікна, немов у танці сніжинок він розглядає своє дитинство. Роупер стоїть у центрі кімнати, під захистом своєї армії, обличчям до високих вікон і засніженого балкону. В одній руці він тримає розгорнутий зелений каталог «Сотбі» так, ніби це збірник церковних пісень, які він от-от почне виконувати, а іншу руку тримає припіднятою — немов хоче подати сигнал якомусь інструменту в глибині оркестру, щоб той нарешті озвався. На ньому окуляри для читання, які надають йому вченого вигляду.

— Солдат Борис зі своїм братчиком дали добро на зустріч в обід у понеділок, — вигукує Коркоран з їдальні. — То як, понеділок підходить?

— Хай буде, — відповідає Роупер, одночасно перегортаючи сторінку каталогу і дивлячись на сніг поверх окулярів. — Лишень подивіться. Проблиски вічності.

— Я в захваті щоразу, коли сніжить, — щиро зізнався Джонатан.

— Ваш друг з Маямі, Апетит, пропонує перенести все в Кроненгаллє — там смачніше годують, — знову озвався Коркоран.

— Надто людно. Пообідаємо тут або хай приносить з собою канапки. Сенді, у скільки тепер обійдеться добротна конячка Стаббса^[10]?

З-за дверей вигулькнула голова симпатичного чоловіка з хвостиком.

— Розмір?

— Тридцять на сорок дюймів.

Гарненьке обличчя насупилося.

— На аукціоні «Сотбі» минулого червня був непоганий варіант — «Заступник на фоні пейзажу», підписаний і датований роком. Першосортна штука.

— Quanta costa?^[11]

— Ви сидите?

— Ой, Сендс, я тебе прошу!

— Мільйон дві. Плюс комісійні.

— Фунтів чи баксів?

— Баксів.

З дверей навпроти чути ниття майора Коркорана.

— Шефе, ті брюссельські парубчиська хочуть половину готівкою. По-моєму, взагалі страх втратили.

— Скажи їм, хай забудуть, — відрубав Роупер. Вочевидь, він таким тоном тримає Коркорана на відстані. — Пайне, що там, готель?

Роуперів погляд усе ще прикований до темних вікон, за якими продовжували кружляти сніжинки.

— Світловий маяк, містере Роупер. Щось на кшталт навігаційного приладу, наскільки мені відомо.

Бронзовий позолочений годинник repa Майстера пробиває годину, але Джонатан, незважаючи на свою звичну спритність, не може ступити і кроку у напрямку до свого порятунку. Його лаковані черевики застигли у м’якому килимі вітальні, немов у цементі. Він не може відірвати свого м’якого погляду, який зовсім не пасував до його боксерських брів, від Роуперової спини. Але Джонатан його майже не бачить. Він зараз не в апартаментах «Вежі», а в пентха-узі Софі, на верхньому поверсі каїрського готелю «Цариця Нефертіті».

Софі також стоїть спиною до нього, і спина її така ж гарна, якою він завжди її уявляв, — сніжно-біла на фоні білизни її вечірньої сукні. Вона дивиться у вікно, але не на сніг, а на великі вологі зорі каїрської ночі, на щербатий місяць, що висить над безмовним містом. Двері в сад на даху прочинені, вона там вирощує лише білі квіти — олеандри, буген-віллеї, агапантус. Аромат арабського жасмину пролітає повз неї і наповнює кімнату. На столі біля неї стоїть пляшка горілки, і вона явно напівпорожня, а не напівповна.

— Ви дзвонили, — нагадав їй Джонатан з усмішкою в голосі, граючись у покірного слугу. «Можливо, це буде наша ніч», — думав він.

— Так, я дзвонила. І ви відповіли. Ви люб’язний. Упевнена, ви повсякчас такий.

Він відразу ж зрозумів, що ця ніч не стане їхньою.

— Мені потрібно поставити вам запитання, — сказала вона. — Ви зможете дати мені чесну відповідь?

— Якщо зможу. Звісно.

— Ви маєте на увазі, що можуть бути обставини, які не дадуть вам це зробити?

— Я маю на увазі, що можу не знати відповіді.

— Ох, ви знатимете відповідь. Де ті документи, які я вам довірила?

— У сейфі. У конверті, на якому написане моє прізвище.

— Хтось, окрім мене, їх бачив?

— Сейф використовують декілька працівників, зазвичай для збереження готівки до її відправки в банк. Наскільки мені відомо, конверт досі запечатаний.

Вона нетерпляче шарпнула плечима, але не повернула голову.

— Ви ще комусь їх показували? Будь ласка, просто скажіть «так» чи «ні». Я вас не засуджуватиму. Прийти до вас було імпульсивним рішенням. Якщо я і зробила помилку, то це не ваша вина. У мене склалося сентиментальне враження, нібито ви бездоганний англієць.

«У мене теж», — подумав Джонатан. Попри це, йому здалося, що вибору у нього не було. У світі, що якимось незрозумілим чином присвоїв його відданість, була тільки одна відповідь на це питання.

— Ні, — відповів він. А потім повторив: — Ні, нікому.

— Якщо ви стверджуєте, що це правда, то я не маю підстав вам не вірити. Мені дуже хочеться вірити, що на світі залишився хоч один справжній джентльмен.

— Це правда. Слово честі. Нікому.

Здавалося, вона не повірила його запевнянням або вирішила, що вони передчасні.

— Фредді наполягає, що це я його зрадила. Він довірив мені документи. Він не хотів тримати їх в офісі або вдома. Діккі Роупер робить усе, щоб Фредді запідозрив мене.

— Для чого йому це?

— Роупер — одна зі сторін листування. До сьогодні Роупер і Фредді планували співпрацювати. Я була присутньою під час деяких їхніх розмов на Роуперовій яхті. Роупер був не в захваті від мене як свідка, але оскільки Фредді хотів мною похизуватися, то у нього не було виходу.

Вона нібито чекала, що він заговорить, але Джонатан не зронив ні слова.

— Фредді приходив до мене сьогодні ввечері. Пізніше, ніж він зазвичай приходить. Коли він у місті, його стара добра традиція — навідуватися до мене перед вечерею. З поваги до дружини він використовує ліфт біля стоянки, проводить у мене дві години, а потім вертається на вечерю у лоно сім’ї. Звучить жалюгідно, але я пишаюсь, що допомогла йому зберегти шлюб. Сьогодні він прийшов пізніше. І розмовляв телефоном. Схоже, Роупер отримав попередження.

— Попередження від кого?

— Від добрих друзів у Лондоні. — Вона з гіркотою додала: — Добрих для Роупера, звісно.

— І що вони сказали?

— Сказали, що влада дізналася про його бізнес-домов-леності з Фредді. Роупер дуже стримано говорив телефоном, сказав лише, що розраховує на обачність Фредді. Брати Фредді ж слів не підбирали. Фредді не сказав їм про угоду. Він хотів самоутвердитися в їхніх очах. Він зайшов так далеко, що під якимось приводом зумів знайти доступ до частини парку їхніх вантажівок, щоб провести товар через Йорданію. Це братам особливо не сподобалося. Фредді перелякався і все їм розповів. Він також лютує через те, що може втратити довіру свого дорогоцінного містера Роупера. То як, нікому? — Повторила вона, все ще дивлячись у ніч. — Точно нікому. Містер Пайн не має жодного поняття, як ця інформація дійшла до Лондона чи як потрапила до друзів містера Роупера. Сейф, документи — він не має найменшого поняття.

— Ні, не має. Вибачте.

Доти вона не дивилася на нього. Тепер урешті вона озирнулася і дозволила йому глянути на її обличчя. Одне око взагалі не відкривалося. Обличчя було спотворено до не-впізнання.

— Містере Пайн, будьте такі ласкаві, проїдьтеся зі мною. Від Фредді всього можна чекати, коли під загрозою його гордість.

Час немов застиг. Роупер усе ще читає каталог «Сотбі». Ніхто не стовк його обличчя в яєчню. Позолочений мідний годинник продовжує вибивати удари. Джонатан чомусь звіряє його зі своїм наручним годинником і, відчувши, що врешті знову може рухатися, відкриває скляні дверцята і рухає велику стрілку, поки вона не показує такий же час, як і його годинник. «Біжи в укриття, — каже він собі. — Зникни з очей». З невидимого радіо звучить Моцарт у виконанні Альфреда Бренделя. За кадром знову чути Корко-ранів голос, цього разу він розмовляє італійською, але вже не так упевнено, як французькою.

Але Джонатан не може бігти в укриття. Оздобленими сходами спускається жінка, він якої голова йде обертом. Він не одразу почув її кроки, тому що вона йшла боса, одягнена лише у готельний халат, а коли почув, то ледве міг звести на неї очі. Після гарячої ванни її довгі ноги стали рожевуватими, наче в немовляти, а її каштанове волосся було старанно розчесане і спадало на плечі, як у зразкової дівчинки. Аромат mousse de bain витіснив запах гвоздик у День пам’яті. Джонатану аж в голові паморочиться від бажання.

— Якщо захочете випити, раджу вам заглянути у міні-бар, — говорить Джонатан Роуперовій спині. — Шотландське солодове віскі, відібране особисто гером Майстером, горілка з шести країн. — Що ще я забув? — О, і цілодобове обслуговування в номері для вас і всього вашого товариства, певна річ.

— Чудово, я голодна як вовк, — сказала дівчина, нагадуючи про себе.

Джонатан відповів із своєю байдужою посмішкою го-тельєра.

— Будьте певні, ви можете замовити все, що вам заманеться. Меню — це лише вказівник, вони там обожнюють, коли є можливість попрацювати. — Він повертається до Роупера і тут немов диявол тягне його за язик: — По телевізору можна подивитись новини англійською мовою, якщо вас цікавить війна в затоці. Лише натисніть зелену кнопку на маленькій коробочці, а потім дев’ять.

— Я там бував і бачив це кіно на власні очі, дякую. Ви в скульптурі тямите?

— Не дуже.

— Я теж. Ласкаво просимо у клуб. О, привіт, люба. Як там ванна?

— Чудово.

Перетнувши кімнату до низького м’якого крісла, Джед вмощується у ньому і бере до рук меню, а потім напинає абсолютно круглі, малесенькі і, як сердито підмітив Джонатан, цілком не потрібні окуляри для читання у золотій оправі. Софі носила б їх у волоссі. Ідеальний потік мелодії Бренделя досяг кульмінації. По захованому квадрафоніч-ному радіо оголошують, що Фішер-Діскау виконає вибрані пісні Шуберта. Роупер торкається його плечем. Немов у тумані, Джед схрещує рожевуваті ніжки, мимоволі натягнувши на них поли халату, і продовжує вивчати меню. «Шльондра! — чує Джонатан голос у своїй голові. — Хвойда! Ангел! Чому я так повівся на неї?» Роупер мізинцем вказує на ілюстрацію.

«Лот , Венера і Адоніс, мармур, висота — сімдесят дюймів без підставки. Венера любовно торкається Адо-нісового обличчя. Сучасна копія скульптури Канови^[12], без підпису. Оригінал — у Женеві, Вілла ля Ґранж. Приблизна ціна — бо-юо тисяч фунтів».

П’ятдесятилітній Аполлон хоче придбати Венеру і Адоніса.

— Гмм, а що таке рості? — питає Джед.

— Ви, мабуть, маєте на увазі «рьошті», — відповідає Джонатан тоном неабияк обізнаної людини. — Це вишукана швейцарська страва з картоплі. Щось схоже на запіканку. Картопля смажена на великій кількості масла. Дуже смачно, особливо, якщо ви добряче зголодніли. І у нас її готують пречудово.

— Як вони вам? — запитав Роупер. — Подобаються? Ні? Ну, що за млявість? Що, нікому не подобається? Люба, це як деруни, ми їх їли в Маямі. Містере Пайн, що думаєте?

— Я вважаю, усе залежить від того, де вони будуть жити, — обачно відповів Джонатан.

— Укінці заквітчаної алеї. Альтанка на вершині пагорба, з виглядом на море. На західній стороні, щоб було видно захід сонця.

— Найкрасивіше місце на землі, — додала Джед.

Джонатан немов зірвався з прив’язі. Чому б тобі не стулити пельку? Чому твій усюдисущий голос звучить просто над вухом, хоч і сидиш ти з протилежної сторони кімнати? Чому вона постійно вставляє свої п’ять копійок? Нехай би й далі читала своє трикляте меню.

— Сонячне сяйво гарантоване? — питає Джонатан, розпливаючись у доброзичливій усмішці.

— Триста шістдесят днів у році, — гордо каже Джед.

— Продовжуйте, — заохочує його Роупер. — Мене таким не зачепиш. Ну, то який ваш вердикт?

— На жаль, вони мені зовсім не до смаку, — напружено відповідає Джонатан, добре не обдумавши.

Чому в біса він так сказав? Це все Джед винна. Джонатан — останній, до кого варто з таким звертатися. Він нічогісінько не тямить у статуях: він ніколи їх не купував, ніколи не продавав, майже ніколи не зупинявся, щоб їх по-роздивлятися, якщо не враховувати його військову юність і ту жахливу бронзову статую графа Гейґа, який розглядав через бінокль Бога, стоячи на краю плацу. Він усього лиш намагався показати Джед, що краще їй триматися від нього подалі.

Роуперове обличчя залишилося абсолютно непорушним і на хвильку Джонатану здалося, що він таки куленепробивний.

— Джемаймо, ти що, смієшся з мене? — питає він, приязно усміхаючись.

Меню опускається і пустотливе, абсолютно бездоганне обличчя кумедно показується над ним.

— Чому б мені раптом з тебе сміятися?

— Наскільки я пам’ятаю, ти теж не горіла до них симпатією, коли я показував тобі їх у літаку.

Вона кладе меню собі на коліна і обома руками знімає ті непотрібні окуляри. Тим часом готельний халат трохи спадає і Джонатанові перехоплює дух, бо перед його очима відкриваються її чудові круглясті перса зі злегка припід-нятими сосками. Верхню частину грудей заливає золотаве світло лампи, яка світиться над нею.

— Любий, — приязно каже вона, — це абсолютна, повна, чистої води фігня. Я лише сказала, що у неї завелика дупа. Якщо тобі подобаються великі дупи, то вперед. Твої гроші — твоя дупа.

Роупер посміхається, простягає руку і хапає за горло пляшку «Дом Периньона» — подарунок, люб’язно залишений гером Майстером, — і відкорковує її.

— Коркі!

— Тут, шефе!

Хвилинний сумнів. І вже правильним тоном:

— Гукни-но Денбі і Макартура. Бахнемо шампусику.

— Слухаюсь, шефе.

— Сенді! Керолайн! Шампанське! Де їх в біса носить? Знову гарикаються. От зануди. Як на мене, то вже краще геї, — прокоментував він, обернувшись до Джонатана. — Пайне, не йдіть, вечірка лише набирає обертів. Коркі, замов ще декілька пляшок!

Але Джонатан іде. Якимось дивом він витягує з себе чемне перепрошення і йде до сходів, а коли озирається, Джед грайливо махає йому рукою над своїм келихом шампанського. Він відповідає найхолоднішою зі своїх посмішок.

— Добраніч, солоденький, — шепоче Коркоран, коли вони проходять один повз одного, йдучи кожен у своєму напрямку. — Дякуємо за увагу і турботу.

— На добраніч, майоре.

Фріскі, ООЗ з попелястим волоссям, усівся в оббите декоративною тканиною крісло-трон біля ліфта і вивчав кишенькове видання, присвячене еротиці у Вікторіанську епоху.

— Граєш у гольф, дорогенький? — спитав він, коли Джонатан проходив повз.

— Ні.

— Я теж.

«Я підстрелив бекаса, — співає Фішер-Діскау. — Я підстрелив бекаса».

Півдесятка гостей вечеряли у ресторані, схиливши голови над столиками з запаленими свічками, немов парафіяни у церкві. Джонатан сидів поміж ними, насолоджуючись непорушною ейфорією. «Це те, заради чого я живу, — казав він собі. — Заради півпляшки вина «Поммар», заради foie de veauglace^[13] з овочами трьох кольорів, заради готельного старовинного столового срібла, яке сяє до мене зі скатертини з дамаського полотна».

Вечеря на самоті завжди приносила йому особливе задоволення, а сьогодні метр Беррі, скориставшись напівпорожнім через війну рестораном, пересадив його зі столика для одного біля службових дверей за столик на підвищенні біля вікна. Дивлячись вниз на засніжені поля для гольфу і вуличні ліхтарі, розкидані над озером, Джонатан привітав себе з тим, що досі його життя складалося цілком добре. Неприємні спогади він вирішив витіснити з пам’яті.

«Джонатане, хлопчику мій, з тим несосвітенним Роупером нелегко було справитися, — схвально говорив своєму найкращому кадетові сивочолий комендант військової школи. — А той майор Коркоран — ще та штучка. Як і та дівчина, я вважаю. Але ти не зважай. Ти вистояв, не піддався. Молодець». І Джонатану вдалося обдарувати своє відображення в освітленому свічками вікні переможною усмішкою, поки він згадував кожну свою лестиву фразу і хтиву думку у порядку їхньої безсоромної появи.

Раптом foie de veau перетворилося в його роті на попіл, а вино стало на смак, немов гарматний метал. Живіт скрутило, перед очима все попливло. Різко встаючи з-за столу, він промимрив метру Беррі щось про справу, яку він забув залагодити, і саме вчасно добіг до чоловічого туалету.

3

Джонатан Пайн, єдиний син німецької красуні та британського сержанта-піхотинця: вона померла від раку, він загинув в одній з багатьох постколоніальних воєн, які вела його країна, Джонатан, сирота, який виріс серед дощових архіпелагів притулків, дитячих будинків, прийомних сімей, кадетських шкіл і військових таборів, Джонатан, дитина армії, колишній член підрозділу спецпризначення у ще більш дощовій Північній Ірландії, Джонатан, постачальник провізії, шеф-кухар, мандрівний готельєр, вічний утікач від емоційної прив’язаності, волонтер, збирач мов людей довкола, добровільний в’язень ночі і моряк без пункту призначення — сидів у своєму бездоганно чистому швейцарському офісі позаду стійки рецепції і викурював уже третю сигарету та обдумував мудрі слова легендарного засновника готелю, які висіли у рамці поруч з імпозантною світлиною кольору сепії — фотопортретом repa Майстера.

Уже вкотре за останні кілька місяців Джонатан брався за ручку і намагався звільнити мудрі слова великої людини з її головоломного німецького синтаксису, але його зусилля завжди розбивалися об якесь непіддатливе підрядне речення. «Справжня гостинність дає життю те, що справжня кулінарія дає трапезі, — почав він, на мить повіривши, що цього разу все вийде. — Це вияв нашої поваги до засадничої цінності кожного індивідуального гостя, який довірив нам попіклуватися про нього на певному етапі його життя, незважаючи на його становище, вияв взаємної відповідальності у дусі гуманності, що полягає у» Тут він знову здався, як і зазвичай. Є речі, які краще залишити в оригіналі.

Його погляд повернувся до телеприймача repa Штріпплі, який був подібний на чоловічу сумку. Ось уже п’ятнадцять хвилин у ньому блимала так ж сама електронна гра. Приціли повітряного бомбардувальника наводяться на сіру плямку будівель з самого низу. Камера наближається до об’єкта. Ракета летить до мішені, влучає і розсікає кілька поверхів будівлі. Фундамент будівлі вибухає, наче паперовий пакет, на радість ведучого новин. Пряме попадання. Ще два постріли, без доплати. Ніхто не говорить про жертви. З такої висоти вони просто непомітні. Ірак це не Белфаст.

Картинка змінюється. Софі і Джонатан їдуть разом у машині.

Джонатан за кермом. Шарф і затемнені окуляри наполовину приховують знівечене обличчя Софі. Каїр усе ще спить. На сході сірого неба проступають червонясті фарби. Для того, щоб таємно вивести її з готелю і посадити в свою машину, бувалий солдат ужив усіх запобіжних заходів. Він вирушив у напрямку до пірамід, навіть не здогадуючись, що у неї на думці був зовсім інший сценарій.

— Ні, — сказала вона. — їдьте туди.

Над напівзруйнованими гробницями каїрського міського кладовища стояв усепроникний сморід. На фоні місячного ландшафту, поміж тліючого вугільного сміття та гір пластикових пакетів і консервних банок, знедолені світу цього, згорбатившись немов різнобарвні стерв’ятники, порпалися у смітті. Джонатан припаркував машину на піщаному узбіччі. Вантажівки мчали повз них, курсуючи від і до сміттєзвалища, та залишали по собі хвилі смороду.

— Саме сюди я його привезла, — сказала Софі. Її рот з однієї сторони напух до невпізнаності. Вона розмовляла крізь кутик рота з іншої сторони.

— Чому? — питає Джонатан, маючи на увазі, «чому ти зараз привезла мене сюди?»

— «Глянь на цих людей, Фредді,- сказала я йому. — Щоразу, коли хтось продає зброю черговому дрібному продажному арабському тирану, ці люди стають ще біднішими. А ти знаєш, чому? Послухай мене, Фредді. Тому що веселіше мати гарненьку армію, аніж нагодувати голодних. Фредді, ти — араб. Не зважай, що інколи ми, єгиптяни, стверджуємо, нібито ми не араби. Ми араби. Хіба це правильно, що твої арабські брати мають стати плоттю, якою ти заплатиш за свої мрії?»

— Розумію, — сказав Джонатан, відчувши сором, притаманний усім англійцям, коли йдеться про вияв емоцій до політики.

— «Нам не потрібні лідери, — сказала я. — Наступним великим арабом стане скромний ремісник. Він усе налагодить і дасть людям гідність замість війни. Він буде управителем, а не воїном. Він буде таким як ти, Фредді, таким, яким ти міг би стати, якби подорослішав».

— Що на це відповів Фредді? — спитав Джонатан. Він відчував свою вину щоразу, коли дивився на її понівечене обличчя. Синці під її очима ставали синьо-жовтими.

— Сказав, що це не мого носа діло. — Він уловив лють у її голосі і його серце стиснулося ще більше. — Я сказала йому, що це якраз і є моє діло! Життя і смерть — це моє діло! Араби — моє діло! І він — також!

«І ти попередила його, — з огидою подумав Джонатан. — Ти дала йому зрозуміти, що ти та сила, з якою варто рахуватися, а не слабка жінка, якої можна позбутися при першій можливості. Ти дозволила йому здогадатися, що також маєш таємну зброю, і ти погрожувала зробити те, що я зробив, навіть не знаючи, що справу вже зроблено».

— Єгипетська влада його і пальцем не зачепить, — сказала вона. — Він підкуповує їх і вони тримаються від нього подалі.

— їдьте з міста, — сказав їй Джонатан. — Ви знаєте, на що здатні Гаміди. Втікайте звідси.

— Гамідам немає різниці, де мене знайдуть вбитою, у Парижі чи в Каїрі.

— Скажіть Фредді, що він мусить вам допомогти. Нехай він захистить вас від своїх братів.

— Фредді мене боїться. Коли він не грається у сміливця, він боягуз. Чому ви дивитесь на дорогу?

«А куди мені ще дивитися? — подумав Джонатан. — Хіба що на тебе і на знедолених світу цього».

Але вона не чекала на відповідь. Можливо, десь глибоко в душі ця жінка, яка роками вивчала чоловічу слабкість, розуміла його сором.

— Можна мені чашку кави, будь ласка. По-єгипетськи. — Ці слова, сказані з такою сміливою посмішкою, завдали йому більшого болю, ніж будь-які звинувачення у світі.

Він замовив їй каву на одному з вуличних ринків і повіз назад до стоянки готелю. Потім подзвонив Оґілві на домашній номер, але слухавку підняла служниця. «Він не тут», — прокричала та. «А місіс Оґілві?», — запитав Джонатан. «Він нема».

Джонатан зателефонував у посольство. «Він нема і тут». Він поїхав в Олександрію на регату.

Він подзвонив у яхт-клуб, щоб залишити повідомлення. Обкурений чоловічий голос сказав, що сьогодні регати немає. Джонатан подзвонив у Луксор своєму американському другу на ім’я Ларрі Кермоді: «Ларрі, а та ваша гостьова квартира вільна?»

Він подзвонив Софі.

— У мого друга з Луксора, археолога, пустує квартира, — каже він. — Вона в особняку під назвою Чикаго-гауз. Ви можете пожити там тиждень-другий. — Виникла пауза і він спробував заповнити її жартом. — Це щось на кшталт чернечої келії для прийому заїжджих академіків, вона розташована у задній частині будинку, з виходом на дах. Ніхто не дізнається, що ви там.

— Містере Пайн, а ви поїдете зі мною?

Джонатан ні на мить не засумнівався.

— А ви можете звільнити свого охоронця?

— Він уже сам звільнився. Вочевидь, Фредді вирішив, що я не варта того, щоб мене захищали.

Він подзвонив Стеллі, турменеджерці, яка співпрацювала з їхнім готелем. Вона була з Англії і мала пропитий голос.

— Стелло, послухай. Дві дуже важливі персони хочуть сьогодні вилетіти до Луксора інкогніто, ціна не має значення. Я знаю, що все зачинене. Я знаю, що немає рейсів. Що ти можеш придумати?

Довга пауза. Стелла екстрасенс. Стелла надто давно в Каїрі.

— Ну, я знаю, що ти — дуже важлива персона, але що за дівчина летить з тобою? — Вона видає відразливий хриплий смішок, який ще довго шумить і свистить у Джоната-нових вухах.

Джонатан і Софі сидять пліч-о-пліч на пласкому даху Чи-каго-гауза, попиваючи горілку і дивлячись на зорі. Під час перельоту вони заледве перекинулися кількома словами. Він запропонував їй їжу, але вона відмовилася. Він укутав їй плечі.

— Роупер — найгірша людина на землі, — раптом сказала вона.

Джонатан не надто добре розбирався у негідниках світу цього. Він інстинктивно завжди звинувачував у першу чергу себе, а вже потім інших.

— Мабуть, у його бізнесі нема незаплямованих людей, — відповів він.

— Його неможливо виправдати, — різко заперечила Софі — на неї не справила враження його стриманість. — Він здоровий. Він білий. Він багатий. Він з доброї сім’ї, отримав хорошу освіту. Він елегантний. — Чим більше його чеснот перелічувала Софі, тим мерзотнішим здавався Роупер. — Він на «ти» зі світом. Він цікавий співрозмовник. Упевнений у собі. Але тим не менше, знищує світ. Чого йому бракує? — Вона чекає, що він щось відповість, але даремно. — Як він до такого скотився? Він ж не виростав десь на темних вулицях? Йому пощастило. Може, ви знаєте відповідь? Ви чоловік.

Але Джонатан уже більше нічого не знав. Він дивився на контури її спотвореного лиця на фоні нічного неба. «Що ти робитимеш? — подумки питав її він. — А що робитиму я?»

Він вимкнув телеприймач repa Штріпплі. Війна закінчилася. «Я кохав тебе. Я кохав тебе і твоє спотворене обличчя, коли ми прогулювалися серед храмів Карнака. «Містере Пайн, — казала ти, — пора зробити так, щоб ріки потекли вгору».

Була друга година ночі — час, коли Джонатан, виконуючи вказівку repa Майстера, зазвичай робив нічний обхід. Він розпочав з вестибюлю, як і завжди. Джонатан стояв по центру килима, де раніше стояв Роупер, і вслухався у невтомні нічні звуки готелю, які зазвичай губилися у денному гаморі: стукіт обігрівача, шум пилососа, дзенькіт тарілок на кухні для обслуговування номерів, кроки офіціанта на задніх сходах. Він стояв там же, де і щоночі, уявляючи, як вона виходить з ліфта — обличчя її загоїлося, затемнені окуляри підняті на її темне волосся — проходить вестибюлем і стає перед ним, глузливо оглядаючи його у пошуку недоліків. «Ви містере Пайн, окраса Англії. І ви мене зрадили». Старий Горвіц, нічний консьєрж, дрімав за своєю стійкою. Він сперся стриженою головою на руку. «Горвіц, ти все ще біженець, — подумав Джонатан. — Перепочив — і знов у дорогу. Передрімав — і вперед». Він відставив його чашку з-під кави на безпечну відстань.

За стійкою рецепції фрейлейн Ебергардт змінила фрейлейн Віпп — сивочола послужлива пані з кривою посмішкою.

— Фрейлейн Віпп, якщо ваша ласка, покажіть мені список сьогоднішніх гостей.

Вона подала йому анкети гостей, які зупинилися в апартаментах «Вежі». Александр, лорд Ленгборн — це, вочевидь, Сенді. Адреса: Тортола, Британські Віргінські острови. Професія, як зазначив Коркоран, пер Королівства. У супроводі дружини Керолайн. Жодної згадки про довге волосся, зв’язане у хвостик, чи про те, чим ще може займатися пер Королівства, коли не периться. Онслоу Роупер, Річард, професія — директор компанії. Джонатан нашвидкуруч переглянув решту анкет. Фробішер, Сайріл, пілот. Макартур, хтось-там, і Денбі, ще там хтось — працівники компанії. Й інші асистенти, інші пілоти, охоронці. Інґліс, Франсіс, з Перту, Австралія — це, мабуть, Фріскі — фітнес-інструктор. Джонс, Тобіас, з Південної Африки — це Таббі — спортсмен.

Він навмисно залишив її на кінець, немов єдину вдалу фотографію серед багатьох невдалих. Маршалл, Джемайма В., адреса, як і Роупера, номер абонентської скриньки в Нассау. Британка. Професія — виведена особливим розчерком майора — наїзниця.

— Фрейлейн Віпп, зробіть мені копії, будь ласка. Ми готуємо звіт про гостей, які зупиняються у «Вежі».

— Звісно, містере Пайн, — відповіла фрейлейн Віпп і понесла анкети в офіс за стійкою.

— Дякую, фрейлейн Віпп, — сказав Джонатан.

Але його уява змальовує іншу картину: він, Джонатан, трудиться над копіювальною машиною у готелі «Цариця Нефертіті», поки Софі курить і спостерігає за ним: «А ви знавець», — сказала вона. «Так, я знавець. Я шпигую. Я зраджую. Я люблю, коли вже надто пізно любити».

Фрау Мертан, телефоністка, ще один солдат, який був на посту тієї ночі, її вартовою позицією була задушлива кабінка поруч зі стійкою рецепції.

— Guten Abend^[14], фрау Мертан.

— Доброго ранку, містере Джонатан.

Вони завжди так жартували.

— Війна в затоці йде як по маслу? — Джонатан кинув погляд на інформаційний бюлетень, що звисав з принтера. — Бомбардування продовжуються з такою ж інтенсивністю. Тисяча літаків-бомбардувальників уже зробили свою справу. Як-то кажуть, разом і батька легше бити.

— Викидають стільки грошей і все на одного араба, — несхвально сказала фрау Мертан.

Джонатан почав наводити лад в документах — інстинктивна звичка, яка була його постійною супутницею ще з тих часів, коли йому вперше довелося жити в гуртожитку. Йому на очі потрапили факси — вхідні на одній глянцевій таці, їх потрібно було роздати вранці; вихідні — на іншій, їх потрібно було повернути відправникам.

— Телефони не вмовкають, фрау Мертан? Паніка сіється всім світом? Ви, мабуть, почуваєтеся у центрі подій.

— Принцеса Дю Фор часто телефонує своєму кузену у Владивосток. Тепер, коли в Росії все пішло на краще, вона дзвонить йому щоночі і вони розмовляють цілу годину. Щоночі дзвінок обривається і їх потрібно знову з’єднувати. Я думаю, вона шукає свого принца.

— А принци з «Вежі»? — спитав він. — Мені здалося, що вони не злазять з телефону від моменту приїзду.

Фрау Мертан вдарила по клавішах і глянула крізь свої біфокальні окуляри на екран.

— Белград, Панама, Брюссель, Найробі, Нассау, Прага, Лондон, Париж, Тортола, десь в Англії, знову Прага, ще раз Нассау. Всюди прямий зв’язок. Скоро всюди буде прямий зв’язок і я залишуся без роботи.

— Одного прекрасного дня нас усіх замінять роботи, — запевнив її Джонатан. Немов мимоволі перехилившись через стійку фрау Мертан, він випромінював звичайнісіньку цікавість.

— А цей ваш екран показує номер, за яким вони телефонують? — спитав він.

— Звісно, інакше гості одразу ж почнуть скаржитися. Так зазвичай і відбувається.

— Покажіть мені.

Вона йому показала. «Роупер знається з поганцями по всьому світу», — казала Софі.

У їдальні Боббі, різноробочий, намагався втримати рівновагу на алюмінієвій драбині, витираючи пил з крапельок на канделябрі шваброю, якою він зазвичай змітав павутиння. Джонатан пройшов повз нього навшпиньках, щоб не відволікти від роботи. У барі юні племінниці repa Каспара у сорочках та потертих джинсах поливали вазони. Старша з них підбігла до нього і розтиснула кулак у рукавиці: на долоні лежала гора недопалків.

— Чоловіки у себе вдома теж так роблять? — Вона вимагала відповіді, безцеремонно напираючи на нього грудьми. — Теж кидають свої недопалки у вазони?

— Мабуть так, Ренато. Не встигнеш і оком моргнути, як чоловік уже утне якусь дурницю. — Спитай Оґілві, подумав він. Її зухвальство чомусь його неабияк роздратувало. — На вашому місці я обережніше поводився б з фортепіано. Гер Майстер приб’є вас, якщо побачить хоч одну подряпину.

У кухнях нічна зміна кухарів готувала вечерю у номер для молодят з Німеччини, які зупинилися у Бель Етаж: стейк з соусом тартар для нього, копчений лосось для неї і плящина «Мерсо», щоб ніч була палкіша. Джонатан дивився, як австрієць Альфред, нічний офіціант, тоненькими пальцями легко поправляв складки на серветках, а для більшої романтики ще й вирішив доставити вазочку з ромашками. Альфред був танцівником-невдахою, який мріяв про балет; у своїх документах він так і писав — митець.

— Бомбардують Багдад, — задоволено повідомив він, працюючи. — Це їх провчить.

— Гості з «Вежі» вже вечеряли?

Альфред глибоко вдихнув і взявся перелічувати. Його усмішка ставала дедалі молодшою і вже не пасувала до його віку.

— Три порції копченого лосося, одна порція риби зі смаженою картоплею по-англійськи, чотири порції стейка середньої просмажки з подвійною порцією морквяного пирога і кремом, який ви чомусь називаєте вершками. Морквяний пиріг у Його Величності замість Бога. Він сам мені сказав. А від repa майора, за вказівкою Його Величності, п’ятдесят франків чайових. Ви, англійці, завжди лишаєте чайові, коли закохані.

— Та ну? — здивувався Джонатан. — Треба запам’ятати. — Він пішов масивними сходами угору. Роупер не закоханий, у нього просто сезон парування. Мабуть, найняв її через якусь агенцію, стільки-то за ніч. Він підійшов до подвійних дверей, які вели до основної кімнати-люкс. Новоспе-чені молодята і взуття мали нове, помітив Джонатан: фірмові чорні черевики з пряжками і золоті босоніжки були недбало розкидані. Привчений до порядку, Джонатан нагнувся і поскладав їх.

Піднявшись на мансарду, Джонатан притулив вухо до дверей Фрау Лорінг — з телевізора лунав голос якогось премудрого британського військового експерта. Він постукав. Фрау Лорінг була в халаті свого покійного чоловіка, який вона накинула поверх нічної сорочки. На плиті кипіла кава. Шістдесят років, проведених у Швейцарії, не змогли змінити її зразкову німецьку жодним проривним приголосним звуком.

— Вони ще зовсім діти. Але вони воюють, тому вважають себе чоловіками, — сказала вона з ідеальною вимовою своєї матері, подаючи йому чашку.

Британський військовий експерт з фанатичним завзяттям пересував іграшкових солдатиків навколо пісочниці.

— Хто там сьогодні заселився в апартаменти «Вежі»? — запитала фрау Лорінг, яка знала все.

— Ах, якийсь англійський магнат і його свита. Роупер. Містер Роупер і його товариство. І ще одна пані, вдвічі молодша за нього.

— Працівники кажуть, чарівна жінка.

— Я не звернув уваги.

— І незіпсована. Природна.

— Ну, їм видніше.

Вона вивчала його так, як і завжди це робила, коли він намагався випромінювати байдужість. Інколи здавалося, що вона знає його краще, ніж він сам.

— Ви сяєте сьогодні. Вами можна місто підсвічувати. Що відбувається у вас всередині?

— Це все через сніг.

— Як добре, що росіяни врешті стали на наш бік, правда?

— Це велике досягнення дипломатії.

— Це чудо, — виправила його фрау Лорінг. — І як це буває з більшістю чудес, у нього ніхто не вірить.

Вона подала йому каву і запропонувала сісти у його звичне крісло.

Її телевізор був величезний, більший, ніж війна. Військові весело махають з бронетранспортерів. Ще більше ракет летить прямісінько в ціль. Гудять гусениці танків. Захоплена публіка не хоче відпускати містера Буша.

— Знаєте, що я відчуваю, коли дивлюся на війну? — спитала фрау Лорінг.

— Ще ні, — ніжно сказав він. Але вона немовби забула, що хотіла сказати.

Або, може, Джонатан просто не почув її слів, тому що її влучні судження мимоволі нагадували йому про Софі. Радісна насолода від його кохання до неї давно розвіялася. Як і розвіялися спогади про Луксор. Він знову у Каїрі. Жахлива фінальна сцена.

Він стоїть у пентхаузі Софі, одягнений — яка до дідька різниця, у що я одягнений? — одягнений у цей самісінький смокінг, єгипетський інспектор поліції в уніформі і двоє його асистентів у цивільному дивляться на нього з такою непорушною пильністю, якій би позаздрили й мертві. Всюди кров — на стінах, на стелі, на дивані — від неї відгонить старим залізом.

Туалетний столик залитий кров’ю, немов червоним вином. Одяг, годинники, декоративні оббивки, книжки французькою, арабською, англійською, дзеркала в позолочених оправах, парфуми і косметика — усе немов розтрощила якась гігантська дитина в пориві істерики. Саму Софі було важко помітити серед усієї цієї руїни. Вона немов намагалася доповзти до відкритих засклених дверей, які вели на дах, де білими квітами цвів сад — в армійському посібнику з надання першої допомоги така поза називається рятувальною: голова лежить на витягнутій руці, нижня частина тіла накрита стьобаною ковдрою, а на верхній частині — рештки чи то блузки, чи то нічної сорочки, колір якої навряд чи коли-небудь вдасться дізнатися. Решта поліціянтів були зайняті іншими справами, але всі вони виглядали байдужими. Один нахиляється через поруччя балкону, вочевидь, у пошуках злочинця. Інший займається дверцятами вмонтованого в стіну сейфа Софі: він відкриває їх туди-сюди і розтрощені завіси щоразу потріскують. «Чому у них всіх чорні кобури? — дивується Джонатан. — Вони що, теж нічні пташки?»

З кухні долинає чоловічий голос — там хтось розмовляє телефоном по-арабськи. Ще двоє поліціянтів стережуть вхідні двері, які ведуть на сходовий майданчик, де стоять одягнені у шовкові халати та намащені кремами люди з вищого світу й обурено дивляться на своїх захисників. Молодий хлопець в уніформі з блокнотом бере показання. Якийсь француз каже, що викличе свого адвоката.

— Наші гості з кімнат поверхом нижче скаржаться на шум, — каже Джонатан інспектору. І усвідомлює, що допустився тактичної помилки. Пояснювати чиюсь присутність у місці, де щойно відбулося безжальне вбивство, недоречно і неввічливо.

— Ви з ця жінка бути друзями? — питає інспектор. З його вуст звисає сигарета.

Невже він знає про Луксор?

І Гамід також?

Найправдоподібніша брехня — та, яку кажеш просто в обличчя, з ноткою зарозумілості:

— Вона користувалася послугами готелю, — відповів Джонатан, щосили намагаючись звучати природно. — Хто все це накоїв? Що тут сталося?

Інспектор повільно і байдуже знизує плечима. «Влада Єгипту зазвичай не завдає Фредді жодних клопотів. Він підкуповує їх і вони тримаються від нього подалі».

— Ви займатися сексом з ця жінка? — питає інспектор.

Невже вони бачили, як ми сідали у літак?

Стежили за нами аж до Чикаго-гаузу?

Прослуховували квартиру?

Джонатан врешті опанував себе. У нього все вийде. Чим гірша ситуація, тим більше він може покладатися на свою холоднокровність. Він удав роздратування:

— Ну, якщо попити разом кави — це вже секс, то так. У неї був особистий охоронець. Його найняв містер Гамід. Де він? Він що, зник? Можливо, це все його рук справа.

Інспектор не виглядає надто враженим.

— Гамід? Що таке Гамід? Поясніть.

— Фредді Гамід. Наймолодший серед братів Гамідів.

Інспектор невдоволено насупився, так ніби це ім’я йому неприємне, або не стосується справи, або ні про що йому не говорить. Один з помічників інспектора лисий, а інший — рудоволосий. Вони одягнені в джинси і шкірянки. Обидва неголені. Обидва уважно слухають.

— Про що ви розмовляли з ця жінка? Про політику?

— Гомоніли про те, про се.

— Гомоніли?

— Обговорювали ресторани, останні плітки, моду. Містер Гамід інколи брав її з собою у яхт-клуб — тутешній або в Олександрії. Ми обмінювалися усмішками. Віталися, махали рукою.

— Ви вбити цю жінку?

«Так, — подумки відповідає він. — Не в тому сенсі, як ви думаєте, але так, убив її я».

— Ні, — каже Джонатан.

Інспектор хапається обома великими пальцями за свій чорний ремінь. Його штани також чорні, а ґудзики і відзнаки — золотисті. Він обожнює свою уніформу. Помічник щось намагається йому сказати, але той не звертає на нього жодної уваги.

— Вона колись казати вам, що хтось хоче її вбивати? — запитав Джонатана інспектор.

— Ні, звичайно.

— А чому?

— Якби вона сказала мені щось подібне, я одразу повідомив би поліцію.

— Окей. Можете йти.

— Ви зв’язалися з містером Гамідом? Що ви збираєтеся робити?

Інспектор хапається за козирок свого кашкета, немов хоче, щоб його теорія прозвучала якомога авторитетніше.

— Це злодій. Божевільний злодій вбити жінку. Може, наркоман.

Прибувають сонні медики у зелених комбінезонах і кросівках, вони приносять ноші і пакет для тіла. Головний серед них не знімає затемнених окулярів. Інспектор втоптує недопалок своєї сигарети у килим і закурює нову. Чоловік у гумових рукавичках клацає фотоапаратом. Складається враження, що всі порилися у готельних комодах, щоб одягнути щось химерне. Вони кладуть тіло Софі на ноші, і коли перевертають його, то з-під порваного одягу показується одна з її білих грудей, значно менша, ніж зазвичай. Джонатан звертає увагу на її лице. Риси обличчя майже стерті, можливо, кулаками, а може, прикладом пістолета.

— У неї був собака, — каже він. — Пекінес.

Ще навіть не договоривши, він помічає його крізь прочинені двері на кухню. Собака неприродно рівно лежить на кахельній підлозі. Різана рана, схожа на замок-блискав-ку, йшла від задніх ніг через живіт і до горла. «Двоє чоловіків, — притуплено думає Джонатан, — один тримає, інший ріже; один тримає, інший б’є».

— Вона була підданою Об’єднаного королівства, — каже Джонатан, використовуючи минулий час, щоб покарати себе. — Я б вам дуже радив зателефонувати в посольство.

Але інспектор уже його не слухає. Лисий помічник бере Джонатана попід руку і починає вести до дверей. На якусь мить, яка триває вічно, Джонатан відчуває, як бойовий жар струмом пронизує спочатку його плечі, а потім руки аж до кінчиків пальців. Помічник теж це відчуває і робить крок у бік, немов його вдарило током. А потім він двозначно всміхається, немов відчувши брата по духу. І поки він це робить, Джонатан відчуває, як його починає охоплювати паніка. Не через страх, а через невідворотну і безутішну втрату. «Я кохав тебе. Але так і не зізнався в цьому, ні тобі, ні собі».

Фрау Мертан дрімала біля комутатора. Інколи, пізно вночі, вона телефонувала своїй дівчині і шепотіла їй свої еротичні фантазії, але не сьогодні. Шість факсів, адресованих гостям з «Вежі», лежали, чекаючи ранку, а поруч з ними — оригінали надісланих факсів. Джонатан кинув на них поглядом, але не торкнувся їх. Він прислухався до дихання фрау Мертан. Потім нерішуче провів рукою над її закритими очима. Вона хропнула, немов порося. Ніби вправна дитина, яка краде щось з маминої торбинки, він схопив факси з таці. Копір усе ще буде теплий? Порожній ліфт уже приїхав з верхнього поверху? «Ви вбити її?» Він натиснув на одну з клавіш комп’ютера фрау Мертан, потім на ще одну, і ще. «А ви знавець». Комп’ютер пікнув і перед його очима знову з’явився образ Роуперової жінки, яка спускається сходами «Вежі». Хто такі ці брюссельські парубчиська? А Апетит з Маямі? Хто цей солдат Борис? Фрау Мертан повернула голову і засопіла. А Джонатан узявся записувати номери телефонів, поки вона продовжувала хропіти.

Колишній молодший командир Джонатан Пайн, син сержанта, привчений битися у будь-яких погодних умовах, йшов, порипуючи черевиками, засніженою стежиною вздовж клекітливого гірського струмка, який з шумом протікав через ліс. На ньому був анорак, одягнений поверх смокінга, і легкі гірські чоботи, взуті на темно-сині шкарпетки. Лівою рукою він тримав поліетиленовий пакет, у якому лежали його лаковані шкіряні черевики. Навсібіч — у деревах, у садах, уздовж берега — під ідеально блакитним небом переливалися сніжні візерунки. Але вперше в житті Джонатану було байдуже до навколишньої краси. Він ішов у напрямку до своєї службової квартири на Кльосбахштрассе, був ранок, годинник показував вісім двадцять. Треба ситно поснідати, вирішив він: варені яйця, тост, кава. Інколи готувати собі самому було надзвичайно приємно. Можливо, спершу варто прийняти ванну, щоб відновити сили. І за сніданком, якщо йому вдасться зібратися з думками, він і прийме рішення. Джонатан запхнув руку всередину анорака. Конверт був на місці. Куди я йду? Лише дурнів життєвий досвід нічого не навчає. Але чому я почуваюся таким бадьорим, немов перед боєм?

Дійшовши до будинку, де була його квартира, Джонатан помітив, що він крокує у ритмі маршу. Замість того, щоб сповільнитися, він подався до Рьомергофу, де на нього вже чекав трамвай зі зловісно відкритими дверима. Не усвідомлюючи, що з ним відбувається, він сів у трамвай і поїхав. Коричневий конверт втискався йому в груди. Зійшовши на головному залізничному вокзалі, він так само пасивно подався у напрямку аскетичної будівлі на Бляйхервеґ, у якій розташовувалися консульські і комерційні представництва кількох країн, у тому числі і Великобританії.

— Мені потрібно поговорити з підполковником авіації Квейлом, якщо ваша ласка, — сказав Джонатан англійці з великою щелепою, яка сиділа у віконечку за куленепробивним склом. Він дістав конверт і просунув його під склом.

— Це особисте питання. Скажіть йому, будь ласка, що я друг Марка Оґілві з Каїра. Ми разом ходили під вітрилами.

Можливо, не останню роль у тому, що Джонатан вирішив дозволити своїм ногам прийняти рішення, зіграв винний погріб repa Майстера. Незадовго до Роуперового прибуття Джонатану довелося просидіти в ньому цілих шістнадцять годин! Воно й не дивно, що він вважає цей випадок підготовкою до своєї смерті.

Серед додаткових обов’язків, які гер Майстер доручив Джонатанові, була також щомісячна інвентаризація потреба марочних вин, який розташовувався глибоко у синіх скелях під найстарішою частиною готелю. Як правило, Джонатан спускався туди у перший понеділок кожного місяця, перш ніж почнеться його шестиденна відпустка, на яку він мав право згідно з умовами контракту, оскільки працював на вихідних. У той злощасний понеділок він не порушив усталеної традиції.

Страхова вартість марочних вин нещодавно була встановлена на рівні шести з половиною мільйонів швейцарських франків. Складність захисних пристроїв погреба відповідає вартості його вмісту. Щоб добратися до пружинного замка, потрібно було набрати комбінацію з кількох цифр і відкрити два інерційних замки. Погрозлива відеокамера фіксувала кожен крок відвідувачів. Успішно впоравшись з замками, Джонатан взявся за свої звичні підрахунки: почав він з «Шато Петрю» року, вартість якого цього року оцінили у чотири тисячі п’ятсот франків за пляшку, потім перейшов до «Мутон-Ротшільд» року і вартістю десять тисяч франків. Він саме був зайнятий підрахунками, коли вимкнулося світло.

Отоді Джонатан зненавидів темряву. Чому взагалі люди добровільно вирішують працювати ночами? Ще хлопчиком він читав Едгара Аллана По і розділяв з героєм оповідання «Барильце амонтильядо» кожне коло пекла, яке тому доводилося проходити. Жодна аварія на шахті, жоден засипаний тунель, жодна історія про альпіністів, які застрягли в розколинах, не проходили повз його увагу, вони всі закарбовувалися в пам’яті назавжди.

Джонатан застиг на місці — він перестав орієнтуватися на місцевості. Може, його перевернуло догори ногами? У нього стався серцевий напад? Він що, підірвався? Альпініст у ньому згрупувався, немов перед падінням. Засліплений моряк намертво вчепився в уламки корабля. Вишколений солдат рвався до невидимого ворога, хоч і не відчував при собі зброї. Немов пірнаючи у глибокі води, Джонатан почав наосліп пробиратися вздовж стелажів з пляшками у пошуках перемикача. «Телефон, — подумав він. — У погребі був телефон?» Цього разу Джонатанова спостережливість лише ще більше збила його з пантелику. В його пам’яті зринало надто багато картинок. Двері! На дверях з внутрішнього боку була клямка? Завдяки надлюдським розумовим зусиллям йому вдалося пригадати, що там є дзвінок. Але для того, щоб він спрацював, потрібна електрика.

Джонатан повністю перестав орієнтуватися у географії погреба і почав кружляти навколо стелажів, немов муха всередині темної лампи. Військовий вишкіл готував його до різних ситуацій, але посеред цього жаху все виявилося марним. Ні марш-кидки на розвиток витривалості, ні рукопашний бій, ні стійкість до нестачі їжі та сну — нічогісінько не допомагало. Йому згадалося, що золоті рибки — так він вичитав у якійсь книжці — мають таку коротку пам’ять, що кожне коло по акваріуму здається їм захопливою подорожжю новими, ніколи раніше не баченими, місцями. З його обличчя котився піт, а може, навіть і сльози. Кілька разів він кричав: «Рятуйте! Це Пайн!» Нічого, лише німота стін навколо. «Пляшки! — подумав він. — Пляшки мене врятують!» Він намірився кидати їх у темряву — а раптом почують? Але його самодисципліна врешті взяла гору над хвилинним безумством й він так і не дозволив собі такої безвідповідальної поведінки — кидатися пляшками «Шато Петрю» по чотири з половиною тисячі за штуку.

Хто міг би помітити його відсутність? Його співробітники думали, що він уже покинув готель для чергової шестиденної відпустки. Власне, він займався інвентаризацією у вільний від роботи час — невигідна угода, погодитись на яку його змусили лестощі repa Майстера. Господиня квартири, в якій він жив, просто вирішить, що він залишився ночувати в готелі, як бувало не раз, коли в готелі були вільні кімнати. Навіть якщо якийсь заїжджий мільйонер і прийде йому на допомогу, замовивши плящину марочного вина, Джонатан буде мертвий ще до того, як хтось помітить його відсутність. Але навіть мільйонери — і ті сидять вдома через війну.

Силою волі Джонатан таки зміг опанувати себе і сів на, як йому здавалося, картонну коробку, випрямивши спину, немов на шикуванні. Джонатан хотів востаннє дати лад думкам і з усіх сил намагався сконцентруватися і пригадати все, з чого складалося його життя до цього моменту, — усі пам’ятні миті, усі життєві уроки, усі перемоги над своїм характером, усіх коханих жінок. Нічого з цього не було. Ні митей, ні уроків, ні жінок. Нічого. Нічого, лише Софі, і та була мертвою. Як би він не намагався проаналізувати своє життя, він бачив лише недоведені до кінця справи і недостойні вчинки, а Софі була вінцем усіх його поразок. У дитинстві він старався з усіх сил, щоб бути не таким дорослим, як усі. Як спецпризначенець він ховав своє істинне обличчя за маскою сліпої готовності виконувати накази і, якщо не враховувати одиничних зривів, то це йому вдалося. Як коханець, чоловік і зрадник він теж не мав чим похвалитися: одна-друга хвилинна насолода, наслідок яких — роки образ і малодушних вибачень.

Поступово його осяяло, якщо осяяння може настати у повній темряві, що досі все його життя складалося з цілої низки репетицій п’єси, в якій він так і не взяв участь. І в найближчому майбутньому, якщо це майбутнє для нього настане, йому потрібно відмовитися від патологічного пошуку порядку у всьому і дозволити собі трохи хаосу, пояснивши це тим, що хоча порядок і не заміняє щастя, але хаос може відкрити до нього шлях.

Він звільниться з готелю.

Він купить човен, невеличкий, щоб з ним легко можна було впоратись самотужки.

Він знайде дівчину, оту єдину, яку він любитиме і про яку дбатиме, не відкладаючи цього на завтра, другу Софі, але цього разу без зрад.

Він знайде друзів.

Він знайде дім. І, оскільки він завжди хотів мати батьків, сам стане батьком.

Він піде на все, абсолютно все, тільки б не догоджати більше у темряві улесливих словесних викрутасів, серед яких, як йому зараз здавалося, він змарнував своє життя. І життя Софі.

Його рятівницею стала фрау Лорінг. Коли він ішов у погріб, то не зміг уникнути її пильного ока — вона побачила його через тюлі на вікнах і з часом усвідомила, що він так і не повернувся. Коли прибув рятувальний загін у складі фрау Лорінг, яка гукала: «Гер Пайн! Гер Джонатан!», і repa Майстера, на голові якого все ще була сіточка для волосся, а сам він озброївся дванадцятиватним автомобільним ліхтариком, Джонатан, на загальне здивування, не виглядав напівприсмерті зі страху. Навпаки, він виглядав як ніколи спокійним.

Лише англійці, запевняли вони одне одного, виводячи Джонатана з темного підземелля, здатні на такий самоконтроль.

4

Леонард Берр, колишній офіцер розвідки, вирішив завербувати Джонатана Пайна, колишнього солдата-спецпризна-ченця, щойно той представився командиру авіації Квейлу. Щоправда, реалізувати це вдалося лише після напружених тижнів суперечок і чвар усередині Вайтголлу^[15], навіть попри ремствування, яке все голосніше долинало з Вашингтона, і постійне бажання Вайтголлу заслужити прихильність мінливих конгресменів.

Джонатанова частина операції спочатку називалася «Троян», а потім її швиденько перейменували на «П’явку», а все з однієї простої причини: деякі члени об’єднаної команди могли й не знати, що там Гомер писав про дерев’яного коня, але вони точно знали, що «Троян» — це дуже популярні американські презервативи. З «П’явкою» все було зрозуміло. Бо п’явка як присмокчеться, уже нізащо від неї не позбудешся.

Джонатан, і Берр розумів це краще за всіх, був справжнім подарунком долі. Ще з тієї миті, коли перші рапорти з Маямі впали йому на стіл, Берр шукав якийсь спосіб, будь-який спосіб, заслати свою людину у лігво Роупера. Але як? Більше того: коли він спробував уперше з’ясувати, наскільки реально реалізувати цей план, виявилося, що навіть дозвіл діяти висів на волосинці:

— Леонарде, якщо вже зовсім чесно, то мій покровитель просто поводиться дуже обачно, — боязко повідомив Берру високопоставлений чиновник Ґудгью надійно захищеною телефонною лінією. — Вчора він переймався ціною операції, сьогодні він уже не хоче ускладнювати і без того непросту ситуацію у колишній колонії.

Недільні газети якось назвали Рекса Ґудгью «не кульгавим Талейраном^[16] Вайтголлу». Але вони, як завжди, помилилися. Тому що Ґудгью був зовсім не таким, яким здавався. Якщо щось і робило його особливим, то це не його підступність, а його доброчесність. Він носив кашкет і їздив на велосипеді, а за його втомленою усмішкою ховався не якийсь монстр, а благородний англіканець з неабияким ентузіазмом до роботи. А якщо б вам пощастило вникнути в його особисте життя, то ви здивовано побачили б там красиву дружину і кмітливих дітей, які обожнюють батька.

— Рексе, непроста ситуація — це коли доводиться штани через голову вдягати, — не стримався Берр. — Багами — найпростіша країна на півкулі. Там не знайдеться жодного великого цабе, який не сидить по вуха в наркоті. На тому одному нещасному острові більше гнилих політиків і темних торговців зброєю, ніж

— Леонарде, не пори гарячку, — попередив його з іншого кутка кімнати Рук. Роб Рук, сивочолий п’ятдесятилітній солдат у відставці з загрубілим, обвітреним обличчям завжди слідкував за тим, щоб Берр не пускався берега. Але Берр був не в настрої з ним рахуватися.

— Щодо вашої доповіді, Леонарде, — безстрашно провадив далі Ґудгью, — на мою думку, ви презентували її просто блискуче, попри те, що ви таки дещо переборщили з епітетами, аж мій покровитель назвав це «ворожінням на чайних листках, що для повноти картини прикрашене упередженим висвітленням питання».

Ґудгью мав на увазі свого міністра, улесливого політика, якому ще не було й сорока.

— На чайних листках? — перепитав спантеличений і розлючений Берр. — Що він хоче сказати цим своїм порівнян-нячком? Це першокласна доповідь, що ґрунтується на стовідсотково перевірених даних від інформатора, який займає високу посаду в американських правоохоронних органах. Просто диво, що Стрельскі нам його показав! Де тут ворожіння на чайних листках ?

Уже не вперше Ґудгью терпляче чекав, поки Берр закінчить свою тираду.

— Щодо наступного питання — знову ж таки, це не я його ставлю, а мій покровитель, тому не зганяйте злість на мені! Коли ви плануєте повідомити наших друзів по той берег ріки?

Цього разу він мав на увазі колишніх колег по службі, а тепер суперників Берра, які працювали у відділі чистої розвідки, що розташовувався у похмурій адміністративній будівлі на Південному березі.

— Ніколи, — агресивно відрубав Берр.

— Думаю, вам доведеться це зробити.

— Чому?

— Мій покровитель вважає ваших колишніх колег реалістами. Невеличкі, новоспечені і, як він каже, ідеалістичні нові агентства, на кшталт вашого, мають ризиковану тенденцію не заглядати далі свого носа. Він почувався б упев-неніше, якби хлопці з тамтого берега були з вами заодно.

Берру остаточно увірвався терпець.

— Тобто ваш начальник хоче, щоб когось іншого забили кийками до смерті у якійсь Богом забутій квартирі в Каїрі?

Рук скочив на ноги і підняв праву руку, немов поліці-янт, який перекриває рух посередині вулиці. Голос Ґудгью на іншому кінці телефонного проводу став уже не такий люб’язний.

— Леонарде, ви що пропонуєте? Хоча ні, краще не пояснюйте.

— Я нічого не пропоную. Я просто вам кажу. Рексе, мені вже доводилося працювати з реалістами вашого шефа. Я зживався з ними. Я брехав разом з ними. Я їх знаю. Я знаю Джеффрі Морока. І я знаю його групу з вивчення постачання, з їхніми будинками в Марбельї, запасними «Порше» в гаражах і їхньою безмежною відданістю вільній ринковій економіці, але лише за умови, що вона передбачає їхню волю, але чиюсь економіку. Бо я вже це проходиві

— Леонарде, я не хочу цього чути і ви це прекрасно знаєте.

— І я знаю, що це ще далеко не всі махінації. Буде ще не одна погана обіцянка, якої потрібно буде дотримуватися, не один обід з ворогами, і не один мисливець, який виявиться браконьєром. Це все не піде на користь ні моїй операції, ні моєму агентству!

— Зупинись, — тихо сказав Рук.

Берр так сильно кинув слухавку, що рама підйомного вікна злетіла зі своїх старезних засувок і гепнула вниз, як гільйотина. Рук терпляче склав використаний коричневий конверт, підняв раму і зафіксував її у попередньому положенні.

Берр сидів, заховавши обличчя в долонях, і говорив крізь розчепірені пальці.

— Робе, що в біса він від мене хоче? То я маю викривати Джеффрі Морока і всі його брудні махінації, то мені наказують з ним співпрацювати. Що в біса він від мене хоче?

— Він хоче, щоб ти йому перетелефонував, — терпляче відповів Рук.

— Але Морок — однозначно брудний тип. Ти це знаєш, я це знаю. Врешті-решт, і Реке Ґудгью це знає. То чому тоді ми всі маємо вилазити зі шкіри, вдаючи, нібито Морок — реаліст?

Тим не менше, Берр таки перетелефонував Ґудгью. У нього не було іншого виходу, бо, як не втомлювався йому нагадувати Рук, Ґудгью — найкращий і єдиний оборонець, якого він мав.

Важко було знайти двох людей, більше не схожих між собою ззовні, ніж Рук і Берр: Рук виглядав немов кінь на військовому параді, завжди одягнений у майже нові костюми; Берр був такий же неохайний у побуті, як і у розмові. Щось у ньому було кельтське, богемно-бунтарське — циганське, казав Ґудгью. Коли він завдавав собі клопоту одягнути щось пристойне, то виглядав ще більш недбало, ніж якби й зовсім не старався. Берр, як він сам би вам і сказав, належав до іншого типу вихідців з Йоркширу. Його предки були не шахтарями, а ткачами на ручних верстатах, а це означало, що вони були самі собі господарями, а не рабами колективної праці. Село, в якому виріс Берр, стояло на південному схилі пагорба, і вікна кожного будинку з почорнілого піщаника виходили на сонячний бік, тому промені сонця щедро заливали світлом кожну мансарду. Чоловіки зазвичай цілими днями ткали на самоті у верхній частині будинку, а жінки сиділи внизу, пряли і розмовляли. Чоловіки жили монотонним життям, спілкуючись лише з небом. І поки їхні руки механічно виконували щоденну роботу, їхні думки блукали неймовірними місцями. У тому маленькому містечку виросло стільки поетів, шахістів і математиків, чий непересічний розум сформувався у їхніх високих, залитих сонцем, гніздах, що не вистачило б і цілої книги, щоб розповісти про них усіх. Берр успадкував працьовитість, доброчесність і містичність цих людей, а потім проніс усі ці якості через Оксфорд і далі по життю.

Тому якимось дивним чином було записано на небесах, що Берр, відколи Ґудгью витягнув його з Рівер-гаузу^[17] і дав можливість заснувати власне недофінансоване і не надто бажане агентство, вибрав Річарда Онслоу Роупера як свого власного антихриста.

Проте Роупер був далеко не першим. У самому кінці Холодної війни, коли Ґудгью ще навіть не думав про заснування нового агентства, а Берр уже мріяв про посттетчерівський Єрусалим, і навіть найдостойніші його колеги з департаменту чистої розвідки вже підшукували собі інших ворогів і місце роботи, майже всі «свої» пам’ятали про вендети Берра відомим нелегалам вісімдесятих, таким як, наприклад, «продавець металобрухту» і заодно мільярдер Тайлер, який часто у своєму сірому костюмі літав з підсадками, чи «бух-галтер-мовчун» Лорімер, який здійснював усі свої дзвінки лише з громадських таксофонів, чи одіозний сер Енто-ні Джойстон Бредшоу, джентльмен і нерегулярний сатрап так званої групи з вивчення постачання під керівництвом Морока, і за сумісництвом власник шикарного маєтку на околиці Ньюбері, де він любив полювати з гончаками, сидячи верхи поруч зі своїм дворецьким, який тримав напоготові відхожу чарку і бутерброди з фуагрою.

Але Річард Онслоу Роупер, казали дозорці Берра, був таким противником, про якого Леонард завжди мріяв. Усе, за чим гнався Леонард, щоб заспокоїти свою совість фабіанця^[18], Діккі Роупер мав із надлишком. За спиною у Роупера не було ні боротьби з труднощами, ні долання перешкод. Приналежність до вищого класу, привілейованість — усе, до чого Берр відчував відразу, дісталися Роуперу з молоком матері. Берр навіть міняв інтонацію, посилюючи при цьому свій йоркширський акцент, коли говорив про нього: «наш Діккі» або для різноманіття: «цей Роупер».

— Він випробовує долю, наш Діккі. Йому обов’язково треба мати вдвічі більше, ніж є у самого Господа Бога, — це його й погубить.

Така одержимість не завжди сприяла врівноваженості Берра. Перебуваючи у постійній бойовій готовності у своєму малесенькому агентстві, Берр усюди вбачав змову. Якщо раптом десь губилося досьє, чи дозвіл на проведення операції затримувався нагорі, йому відразу ж ввижалася довга рука людей Морока.

— Робе, кажу тобі, якщо Роупер вирішить вчинити озброєний грабіж посеред білого дня просто на очах у лорда — головного судді Англії

— То лорд — головний суддя позичить йому свій злодійський лом, — закінчив речення Рук. — А Морок купить йому той лом. Пішли. Час обідати.

У своєму темному офісі на Вікторія-стріт двоє чоловіків часто затримувалися допізна, крокуючи туди-сюди і обмірковуючи різні схеми. Справа Роупера вже складалася з одинадцяти томів і півдесятка таємних додатків з примітками і перехресними посиланнями. Вона документувала його поступовий перехід від сірої, напівтерпимої торгівлі зброєю і аж до, як називав їх Берр, «чорних, як ніч» махінацій.

Але на Роупера були й інші досьє: у міністерствах оборони і закордонних справ, у Національному банку, у міністерстві фінансів, у відділі закордонного розвитку і департаменті фінансового управління. Пошук шляхів доступу до цих досьє, не привертаючи уваги у колах, де Морок міг мати союзників, вимагав неабияких хитрощів і удачі, та й Реке Ґудгью мав час від часу закривати на це очі. Потрібно було вигадувати приводи, давати запити на непотрібні документи — словом, робити все, щоб замести сліди.

Тим не менше, архів поступово поповнювався. Рано-вранці Перл, донька поліціянта, заштовхувала металевий візок, у якому лежали, немов жертви війни, привласнені досьє, полатані і перев’язані, і тоді за роботу бралася маленька команда відданих помічників Берра. Пізно ввечері Перл відвозила досьє назад. Одне колесо візка розхиталося, тому щоразу, коли він зі свистом котився коридором, усі чули його наближення. Візок охрестили «катафалком Роупера».

Але навіть у таку гарячу пору Берр ні на хвильку не забував про Джонатана.

— Реджі, не дозволяй йому більше так ризикувати, — попереджав він Квейла захищеною телефонною лінією, поки нетерпляче чекав на «вирок» керівництва, який Ґудгью саркастично описував як «офіційне остаточне можливо». — Він не повинен більше красти факси і підслуховувати біля дверних щілин. Він повинен бути обережним і поводитися природно. Він ще сердиться на нас через те, що сталося в Каїрі? Я не заграватиму з ним аж поки не впевнюсь, що він наш. Я вже через таке проходив. — І, звертаючись до Рука, додав: — Робе, я не скажу ні одній живій душі. Для них усіх він усього лиш містер Браун. Завдяки Мороку і його дружку Оґілві я засвоїв свій урок і тепер його повік не забуду.

У якості останнього відчайдушного запобіжного заходу Берр вирішив завести на Джонатана фальшиву папку: він дав їй фіктивне ім’я, прикрасив її кожною деталькою фіктивного агента, і створив навколо неї таку атмосферу змовництва і таємності, яка, він сподівався, не могла б не привернути увагу агента з ворожого табору. На думку Рука, це вже пахло параноєю. Але Берр присягався, що це лише раціональний запобіжний захід. Він знав, як далеко ладен зайти Морок, щоб звести зусилля суперника нанівець, навіть коли йдеться про такий дріб’язок, як конторка Берра.

Тим часом Берр вів і справжнє Джонатанове досьє, де акуратним почерком списував сторінку за сторінкою. Досьє наповнювалося інформацією шаленими темпами і Берр тримав його у непідписаній папці в найвіддаленішому кутку реєстратури. Через посередників Руку вдалося дістати армійські документи Джонатанового батька. Сину ще навіть не виповнилося шести років, коли сержант Пітер Пайн був посмертно нагороджений Військовою медаллю в Адені «за мужність, виявлену при сутичці з ворогом». На вицві-лій фотографії з газетної вирізки було видно, як біля воріт палацу маленький хлопчик чіпляє батькову медаль на свій синій макінтош. Поруч з ним стояла заплакана тітка. Його мати не могла бути присутньою через стан здоров’я. Роком пізніше вона також померла.

— Такі хлопці зазвичай люблять армію найдужче, — як завжди простодушно прокоментував Рук. — Не уявляю, чому він вирішив покинути військову справу.

Пітер Пайн прожив лише тридцять три роки, але за своє коротке життя він встиг повоювати з мау-мау в Кенії, влаштувати погоню за Грівасом на Кіпрі і боротися з партизанами в Малайї і Північній Ірландії. Про нього завжди говорили тільки хороше.

— Сержант і джентльмен, — з іронією сказав Ґудгью Берр, бо сам був антиколоніалістом.

Повернувшись до сина, Берр переглядав звіти про успішність Джонатана у військових притулках для сиріт та цивільних дитячих будинках, а потім у військовій школі імені Герцога Йоркського у Дуврі. Суперечливість характеристик швидко збила його з пантелику. На одній сторінці було написано «боязкий», а на іншій — «відважний»; потім він натрапив на характеристику «самітник», далі — на «душа компанії», а ще в іншому місці його описували як «одинака»; «товариський», «природжений лідер», «недостатньо харизматичний» — характеристики хлопця часто були діаметрально протилежними. Одного разу трапилося «дуже захоплюється іноземними мовами», так ніби це симптом якоїсь хвороби, яку краще обходити стороною. Але саме слово «непримиренний» вивело Берра з себе.

— Кому це раптом спало на думку, — обурювався він, — що шістнадцятилітній хлопець без постійного даху над головою, який так ніколи і не відчув батьківської любові, має бути «примиренний»?

Рук витягнув люльку з рота і насупив брови — далі цього він зазвичай не заходив, коли йшлося про встрягання в абстрактну дискусію.

— Що означає «таксист»? — запитав Берр, не підводячи голови.

— Пристосований до вуличного життя, крім усього іншого. Настирний.

Берр одразу ж роздратувався.

— Джонатан взагалі не пристосований до вуличного життя. І ніякий він не настирний, він піддатливий. Що таке передислокація?

— П’ятимісячний строк служби деінде, — терпляче відповів Рук.

Берру потрапив під руку документ, в якому йшлося про перебування Джонатана в Ірландії: коли він пройшов цикл підготовки для спецпризначенців, на який сам і зголосився, його відправили виконувати ближнє спостереження за ворогом у бандитську Південну Ар му.

— Що це була за операція — «Нічна Сова»?

— Не маю найменшого поняття.

— Ну ж бо, Робе, залучи знайомих. Ти ж у нас солдат у сім’ї.

Рук подзвонив у міністерство оборони, де йому повідомили, що документи по «Нічній сові» мають гриф «цілком таємно» і тому не можуть бути переданими агентству без патенту.

— Без патенту? — Руку таки ввірвався терпець і його обличчя стало ще темніше за вуса. — Ким в біса вони нас уявляють? Якоюсь брокерською конторкою, яка займається махінаціями у Вайтголлі? Щоб їм добра не було!

Але Берр був надто зайнятим, щоб сповна насолодитися цим рідкісним видовищем — розлюченим Руком. Він не міг відвести погляду від фотографії, на якій блідий хлопчина — вочевидь, на прохання фотографів — причепив собі на одяг батькову медаль. У його голові вже визрівав образ Джонатана. Пайн — саме той, хто їм потрібен, у цьому він не сумнівався. Жодні Рукові застереження не могли переконати його у протилежному.

— Коли Бог закінчив ліпити Діккі Роупера, — серйозно сказав він Руку за вечерею у п’ятницю, — він глибоко вдихнув і аж трохи здригнувся, а потім швиденько зліпив нашого Джонатана, щоб відновити екологічний баланс.

Звістка, якою так марив Берр, прийшла рівно через тиждень. Вони лишилися в офісі, чекаючи на неї. Ґудгью їх попередив.

— Леонарде?

— Так, Рексе.

— Домовмося одразу: цієї розмови ніколи не було. Принаймні до засідання Об’єднаного координаційного комітету в понеділок увечері.

— Як скажете.

— Це висновок, до якого ми дійшли. Нам довелося закинути їм кілька приманок, інакше вони не пішли б нам назустріч. Ви прекрасно знаєте, як воно — мати справу з міністерством фінансів. — Ні, Берр не мав жодного поняття. — По-перше, це справа для правоохоронних органів, сто відсотків. Відповідальність за планування і проведення — виключно ваша. Рі-вер-гауз може допомогти при потребі, але не ставлячи додаткових питань. Не чую радісних криків. У чому справа?

— Наскільки наші «виключні» обов’язки виключають усіх інших? — у Леонардові озвався підозріливий йоркширець.

— Якщо вам потрібно буде скористатися зовнішніми ресурсами, тут уже як вийде. Не можна, наприклад, очікувати, що хлопці з Рівер-гауза прослухають телефонний дзвінок, але навіть і оком не кинуть на текст, перш ніж заклеїти конверт. Правда?

— Думаю, не можна. А як щодо наших доблесних американських кузенів?

— Ленлі Вірджинія^[19], як і їхні колеги по той бік Темзи, залишаться поза зачарованим колом. Усі на рівних умовах. Слово честі Рекса Ґудгью. Якщо департамент чистої розвідки має триматися подалі від справ у Лондоні, то їхні колеги з Ленлі повинні вчинити так само. Такі аргументи я наводив своєму покровителю і він мене почув. Леонарде..? Леонарде, ви що, заснули?

— Хай мене грім поб’є! Ґудгью, ви просто геній.

— По-третє, чи це вже по-четверте? Мій покровитель, при своїх міністерських повноваженнях, номінально триматиме вашу маленьку руку, але лише у «найтовстіших рукавичках», тому що його нова фобія — це скандал. — Жартівливість Ґудгью миттю вивітрилася і натомість у його голосі зазвучали серйозні ноти проконсула: — Тому прошу вас, Леонарде, нічого не передавати йому прямо. До мого покровителя є лише один шлях — через мене. На кону моя репутація — тому, будь ласка, без вибриків. Згода?

— А як там мій кошторис?

— Що ви маєте на увазі?

— Його схвалили?

У Ґудгью знову заговорив іронічний англієць:

— О, свята простота! Певна річ — ні! Кошторис не схвалили. З ним змирилися, зціпивши зуби. Мені довелося вибивати схвалення від трьох міністрів і ще й випросити решту в своєї тітоньки. І оскільки я особисто вестиму чорну бухгалтерію, будь ласка, звітуйте виключно мені як про свої витрати, так і про свої гріхи.

Берр був надто схвильований, щоб перейматися умовами співпраці.

— То ви даєте нам зелене світло? — спитав він, але більше для того, щоб почув Рук.

— З добрячим відтінком жовтого, майте на увазі, — відрізав Ґудгью. — Зарубайте собі на носі: більше ніяких ущипливих слів на адресу Морока і його людей, чи безглуздої балаканини про таємних агентів, які нібито в’ють собі тепленькі гнізда. З вашими американськими колегами ви будете дуже ввічливими, тут без варіантів, і у жодному випадку не позбавите мого покровителя ні його нагрітого крісла, ні його блискучої автівки. Як ви хочете звітувати? Щогодинно? Тричі на день перед їжею? Пам’ятайте: ми з вами ні про що не говорили і ви про все дізнались аж після понеділкового мученицького розгляду цього питання, що на даному етапі є лише формальністю.

І все ж допоки команда правоохоронців США не ступила на лондонську землю, Берр не дозволяв собі радіти перемозі. Американські полісмени привезли з собою ауру енергійної діяльності, в якій повністю розчинилися всі суперечки між департаментами. Берру вони сподобалися з першого погляду і він сподобався їм, чого не скажеш про Рука — він неприступно тримався ще з першої зустрічі. їм була до душі відвертість Берра і його нетерпимість до всілякої бюрократичної писанини. Вони полюбили його ще дужче, коли зрозуміли, що Леонард проміняв комфортну обачність «чистої розвідки» на можливість знищити ворога за будь-яку ціну. Для них департамент чистої розвідки не означав нічого хорошого, де б не була його штаб-квартира — в Ленлі чи в Рівер-гаузі. Цей департамент означав, що треба закривати очі на справи деяких найгірших ділків півкулі заради сумнівної вигоди деінде. Він означав припинення операцій на півдорозі з невідомих нікому причин і скасовані кимось згори накази. Він означав купку наївних випускників Єлю у застебнутих наглухо сорочках, яким ще й молоко на губах не висохло, а вони вже були переконані, що зможуть перехитрити найгірших головорізів Латинської Америки; більше того — вони ще й завжди знаходили шість беззаперечних аргументів на підтримку правильності своїх хибних дій.

Першим прибув знаменитий Джозеф Стрельскі з Маямі, американець слов’янського походження, який звик тримати язика за зубами. На ньому були кросівки і шкіряна куртка. П’ять років тому, коли Берр уперше почув його ім’я, Стрельскі очолював якусь непевну кампанію Вашингтона проти нелегальних торговців зброєю, які були запеклими ворогами Берра. У боротьбі проти них Стрельскі зіткнувся лобом в лоб з тими людьми, які мали б бути його союзниками. Швидко отримавши нові обов’язки, Стрельскі добровільно пішов на війну з кокаїновими картелями з Південної Америки і їхніми помічниками в Штатах: нечесними юристами, які нагрівають руки на відсотках, гуртовиками в шовкових сорочках, дистанційними транспортними синдикатами і відмивачами грошей, а також «сліпуватими», як він їх називав, політиками і управлінцями, які створювали всі необхідні умови для оборудок і брали за це свою частку.

Тепер Стрельскі був одержимий боротьбою з наркомафі-єю. «Леонарде, Америка витрачає більше грошей на наркоту, ніж на їжу! — обурювався він у таксі чи йдучи коридором, чи попиваючи содову — Уявіть собі, Робе, щороку виходить сума, еквівалентна всім нашим витратам на війну у В’єтнамі, — і ніхто з неї не платить податків!» Опісля він видавав інформацію про актуальні ціни на наркотики з таким же ентузіазмом, з яким «залежники» дещо іншого ґатунку цитують дані промислового індексу Доу-Джонса: сирі листки коки у Болівії ціняться по долару за кілограм, далі вартість готової сировини у Колумбії піднімається до двох тисяч за кілограм, далі підскакує до двадцяти тисяч за кілограм, якщо брати гуртом у Маямі, і з рук продається уже за двісті тисяч доларів за кілограм. Потім, немов усвідомивши, що від його цифр уже всім стало нудно, він скупо посміхався і казав, що хай йому грець, якщо зрозуміє, як можна втриматися від спокуси заробити сто доларів, вклавши лише один. Але посмішка не змогла погасити холодного блиску в його очах.

Здавалося, що ця постійна лють, яка вирувала всередині Стрельскі, змушувала його ненавидіти самого себе. Щодня, рано-вранці та ввечері, за будь-якої погоди, він ішов на пробіжку в парк. Берр удавав, ніби його проймає жах:

— Джо, ради Бога, з’їжте шматок сливового пудингу і всядьтесь на трохи, — з позірною строгістю сказав йому Берр. — Нам усім стає погано від однієї лише думки про вашу біганину.

Всі розсміялися. У їхній команді ніхто не добирав слова. Лише напіввенесуелець-напівамериканець Амато, ліва рука Стрельскі, не усміхнувся. На всіх їхніх нарадах він сидів, міцно стиснувши губи і спрямувавши погляд чорних очей вдалечінь. Але у четвер несподівано він увесь сяяв від радості. Його дружина народила донечку.

Правою рукою Стрельскі несподівано виявився огрядний ірландець з м’ясистим обличчям на ім’я Пат Флінн з митниці США: він належав до того типу поліціянтів, із задоволенням розповідав Ґудгью Берр, які друкують доповіді, не знімаючи капелюха. Про Фліна ходили легенди, і не безпідставно. Подейкували, що саме Пат Флінн винайшов перший фотоапарат з точковим отвором об’єктива: цей фотоапарат легко замасковувався під щит живлення, і його за лічені секунди можна було прикріпити до будь-якого вуличного телеграфного стовпа або пілона. Саме Пат Флінн першим опанував мистецтво прослуховування невеликих суден з-під води.

— Пат Флінн має ще багато навиків, — довірливо сказав Стрельскі Берру, коли одного надвечір’я чоловіки разом прогулювалися парком: Стрельскі — у спортивній формі, Берр — у зім’ятому костюмі. — Пат така людина, яка знає когось, хто знає когось, хто знає когось. Без нього ми ніколи не вийшли б на Брата Майкла.

Стрельскі говорив про свого найціннішого і найделікат-нішого інформатора, і ця тема була — святая святих. Берр не ризикував у неї втручатися без запрошення Стрельскі.

Хоча члени команди Берра товаришували з кожним днем все більше і більше, шпигунократи з «чистої розвідки» ніяк не хотіли змиритися зі своєю роллю другого плану. Перша гаряча перепалка відбулася, коли Стрельскі прохопився щодо намірів свого агентства посадити Роупера за ґрати. «Я вже навіть знаю відповідну для нього в’язницю», — радісно повідомив він товариству.

— Точно знаю, сер. Є така місцина в Іллінойсі, Маріон називається. Двадцять три з половиною години на добу в одиночній камері, жодних контактів із зовнішнім світом, прогулянка в наручниках, їжа подається на таці крізь невеликий отвір у дверях. Перший поверх найгірший, там ні віконця. На верхніх поверхах краще, але сморід стоїть немилосердний.

Реакцією на таку відвертість стала крижана мовчанка, яку порушив уїдливий голос юрисконсульта з Секретаріату кабінету міністрів.

— Містере Стрельскі, ви впевнені, що саме це нам варто обговорювати? — його питання прозвучало зухвало, немов його поставили у суді. — Як на мене, ідентифікований злочинець може принести більше користі суспільству, залишившись на волі. Тому що поки він продовжує займатися своїми брудними справами, з ним можна робити що заманеться: виявити його співучасників, співучасників їхніх співучасників, слухати, спостерігати. Варто вам посадити його за ґрати, і доведеться починати все спочатку з кимось новим. Хіба що ви вважаєте, що в силах повністю викоренити цю проблему. Але ж ніхто так не думає, правда? Принаймні у цій кімнаті.

— Сер, на мою думку, є два шляхи виходу з ситуації, — відповів Стрельскі з чемною усмішкою уважного учня. — Можна експлуатувати злочинця і можна його знешкодити. Коли йдеться про експлуатацію, то тут операції може не бути кінця-краю: використовуєте одного ворога, щоб вийти на іншого. Потім використовуєте отого іншого, щоб вийти на ще одного, ad infinitum. Знешкодити — ось що ми плануємо зробити з містером Роупером. Цього втікача від правосуддя, у моєму розумінні, потрібно затримати, винести йому обвинувачення згідно з законодавством щодо міжнародної торгівлі зброєю і кинути його за ґрати. Бо якщо обрати шлях експлуатації, то врешті-решт доведеться себе запитати, хто ж власне експлуатується: злочинець, громадськість чи правосуддя.

— Стрельскі вільнодумець, — не без задоволення зізнався Ґудгью Берру, коли вони стояли під парасольками на бруківці. — Ви з ним два чоботи пара. Воно й не дивно, що ви викликаєте побоювання в офіційних осіб.

— Я вас прошу, це вони у мене викликають побоювання.

Ґудгью зміряв поглядом вимиту дощем вулицю. У нього був чудовий настрій: учора його донька отримала стипендію на навчання у школі Сауз-Гемпстед, а сина Джуліана прийняли до Клер-коледжу в Кембриджі.

— Леонарде, після спілкування з певними людьми у мого покровителя почалися нові припадки. Тепер він уже боїться не так скандалу, як виглядати задиракою. Йому не подобається, що він виступає у ролі ініціатора широкомасштабної змови урядів двох впливових країн проти од-ного-однісінького британського торговця, який просто змушений боротися проти економічного спаду. Його відчуття справедливості підказує йому, що ви перегинаєте палку.

— Виглядати задиракою, — тихо повторив Берр, згадуючи одинадцять томів справи на Роупера і гори далеко непростої зброї, спрямованої проти простого народу. — Це ще хто задирака? Боже правий.

— Не втручайте сюди Бога, якщо ваша ласка. Мені потрібні контраргументи. Рано-вранці у понеділок. Достатньо коротко, щоб помістилося на листівці, і ніяких прикметників. І передайте вашому чудовому Стрельскі, що я в захваті від його арії. Ох, ми врятовані. Ось і автобус.

Вайтголл — це джунглі, і як у кожних джунглях, там є такі місця біля водопою, де тварини, які за інших обставин давно вже розірвали би один одного на шматки, збираються під час заходу сонця, щоб досхочу напитися у небезпечному товаристві. Таким місцем був клуб «Фіддлерс», розташований на верхньому поверсі однієї з будівель на набережній Темзи — свою назву клуб успадкував від пабу під назвою «Фіддлерс Елбоу», який колись розташовувався по сусідству.

— Я думаю, що Реке проплачений якоюсь іноземною країною. Джеффрі, вам так не здається? — запитав Морока отой юрисконсульт з Секретаріату кабінету міністрів, поки вони наповнювали свої келихи з барильця, яке стояло в кутку, і розраховувалися. — Не здається? Я думаю, він бере золото від жабоїдів за те, що підриває ефективність британського уряду. Будьмо!

Морок, як і багато сильних світу цього, був щуплий, мав запалі щоки і глибоко посаджені, спокійні очі. Він носив елегантні сині костюми і сорочки з найрізноманітнішими манжетами. Цього вечора він також взув замшеві коричневі черевики, тому виглядав немов любитель кінних перегонів з лихою посмішкою.

— О, Роджере, і як ви здогадались? — відповів Ґудгью з позірною радістю, підігруючи співрозмовнику. — Мене вже давним-давно завербували, правда, Гаррі? — переадресував він питання Гаррі Полфрі. — Як інакше я міг би собі дозволити новенький велосипед?

Морок продовжував посміхатися. І оскільки у нього взагалі не було почуття гумору, то посмішка його була дещо зловісна, навіть божевільна. Вісім чоловіків, плюс Ґудгью, сиділи за довгим бенкетним столом: чиновник високого рангу з міністерства закордонних справ, магнат з міністерства фінансів, юрисконсульт з мекретаріату кабінету міністрів, двоє огрядних простих смертних з консервативної партії і троє шпигунократів, з яких найбільшим цабе був Морок, а найбільшим відщепенцем — Гаррі Полфрі. Кімната була задушлива і заповнена димом. Клуб не був особливим, лише мав вигідне розташування і для Вайтголлу, і для Палати громад, і для Морокового бетонного царства по той бік Темзи.

— Роджере, якщо ви хочете знати мою думку, то Реке діє за принципом «розділяй і володарюй», — сказав один з двох простаків з консервативної партії, який проводив стільки часу, протираючи штани на таємних засіданнях, що його часто помилково приймали за державного чиновника. — Жага влади під соусом конституційності. Він навмисно руйнує фортецю зсередини, еге ж, Рексе? Визнайте це.

— Красненько дякую, але це повна нісенітниця, — спокійно відповів Ґудгью. — Мій покровитель всього-на-всього хоче підняти службу розвідки на новий щабель і допомогти їй позбутися старих тягарів. Ви маєте бути йому вдячні.

— Я не думаю, що у Рекса взагалі є покровитель, — заперечив чиновник з Міністерства іноземних справ, викликавши вибух сміху. — Хтось колись бачив цього бідолаху? Як на мене, Реке його просто вигадав.

— Чому ми взагалі носимося з тими наркотиками, як дурень з писаною торбою? — поскаржився працівник Міністерства фінансів, склавши кінчики своїх тонких пальців так, що вийшло щось на кшталт бамбукового місточка. — Це просто частина сфери обслуговування. Добровільні продавці, добровільні покупці. Шалені прибутки йдуть країнам третього світу, частина цих грошей витрачається на потрібні справи, мабуть. Ми дивимось крізь пальці на тютюн, алкоголь, забруднення довкілля, сифіліс. Чому тоді ми бавимося у святенництво, коли йдеться про наркотики? Я сам не відмовився би від парочки мільярдів фунтів в обмін на зброю, навіть якби купюри були трошки присипані кокаїном, чесне слово!

Загальні веселощі порушив голос Гаррі Полфрі, юриста з Рівер-гаузу, який тепер на постійній основі був прикріплений до Морокової групи з вивчення постачання.

— Берр справжній, — хрипко сказав він, хоча його ніхто і не просив. Він пив віскі і це вже була явно не перша його велика чарка. — Берр дотримується свого слова.

— Боже милостивий, — ужахнувся чиновник з Міністерства закордонних справ. — Тоді нас усіх треба гнати з роботи у три шиї. Правда, Джеффрі? Правда?

Але Джеффрі Морок, здавалося, пропускав його слова повз вуха і лише посміхався своєю безрадісною посмішкою.

І все ж з усіх присутніх того вечора у клубі «Фіддлерс» лише юрист-відщепенець Гаррі Полфрі мав хоч якесь уявлення про масштаби кампанії Рекса Ґудгью. Полфрі був виродком. У кожній британській установі є людина, життя якої навдивовижу вправно котиться під три чорти. У цьому розумінні Гаррі Полфрі був чемпіоном серед працівників Рівер-гаузу. Все, чого йому вдалося досягнути у першій половині життя, він систематично руйнував у другій його половині: чи то свою юридичну практику, чи шлюб, чи збереження власної гідності, ганебні залишки якої затрималися у його примирливій усмішці. Нікого не дивувало те, чому Морок, як і попередні роботодавці Гаррі, тримали його на роботі: Полфрі був невдахою, на фоні якого всі жили мов у Бога за пазухою. Його нічого не осоромлювало, ніщо не здавалося йому принизливим. Якщо назрівав якийсь скандал, Полфрі добровільно ставав цапом-відбу-вайлом. Якщо потрібно було когось убити, Полфрі завжди був напоготові, тримаючи в руці відро і ганчірку, щоб витерти опісля кров, і ще й знайти трьох свідків, які присяг-нуться, що вас там і близько не було. А Полфрі, з мудрістю продажної людини, знав історію Рекса Ґудгью так добре, ніби вона була його власною, як це частково і було, оскільки вже давним-давно у нього склалося таке саме враження, як і у Ґудгью, хоч він так ніколи і не наважився зробити такі ж висновки.

Історія була така, що пропрацювавши у Вайтголлі двадцять п’ять років, щось усередині Ґудгью тихенько зламалося. Можливо, причиною цього було закінчення Холодної війни. Ґудгью був достатньо стриманий, щоб у це не вникати.

Історія була така, що одного понеділкового ранку Ґудгью прокинувся як зазвичай і без ретельного обдумування вирішив, що вже надто довго, нібито в ім’я свободи, якою так зловживали, він приносив у жертву великому богу вигоди свою совість і свої принципи і що відмовки, чому він не міг чинити інакше, більше не існувало.

Він страждав від усіх поганих звичок Холодної війни, але тепер їм не було виправдання. Йому потрібно було стати на шлях істинний, інакше він погубить свою душу. Тому що загроза ззовні зникла. Згорнула табір. Щезла.

Але звідки почати? Відповідь прийшла під час небезпечної поїздки на велосипеді. Того ж самого дощового лютневого ранку — було вісімнадцяте число, Реке Ґудгью ніколи не забував дат — він їхав на велосипеді з Кентіш-тауна, де він мешкав, до Вайтголлу, звично маневруючи між скупченнями автівок, аж раптом на нього зійшло прозріння. Він відріже щупальця таємному восьминогу. Він розділить владу цього восьминога між окремими, меншими агентствами, кожне з яких буде окремо підзвітним. Він деконструює, децентралізує, гуманізує. І почне з найгіршого — з грішного шлюбу між «чистою розвідкою», Вестмінстером, і таємною торгівлею зброєю, яку очолює Джеффрі Морок з Рівер-гаузу.

Звідки Гаррі Полфрі все це знав? З християнського милосердя Ґудгью запрошував Полфрі літніми вихідними днями до Кентіш-тауну посидіти в саду і перехилити склянку коктейлю чи пограти з дітьми в крикет, прекрасно усвідомлюючи, що Полфрі намагався заховати за втомленою посмішкою те, що однією ногою він уже був над прірвою. А після вечері Ґудгью залишав його наодинці зі своєю дружиною, щоб він міг вилити їй душу, бо немає для безпутного чоловіка нічого кращого, ніж покаятися в усіх гріхах доброчесній жінці.

І після однієї з таких багатослівних сповідей Гаррі Полфрі з жалюгідним ентузіазмом запропонував Ґудгью інформувати його про закулісні махінації деяких неслухняних магнатів з Рівер-гаузу.

5

Цюрих зіщулився біля озера, тремтячи під важкою крижаною хмарою.

— Мене звуть Леонард, — представився Берр, піднімаючись з крісла у кабінеті Квейла так рвучко, ніби він от-от збирався втрутитися у бійку. — Я займаюсь негідниками. Сигарету? Прошу, отруюйтесь на здоров’я.

У його голосі так радісно звучали змовницькі нотки, що Джонатан, який лише зрідка курив і завжди шкодував про це, слухняно взяв сигарету. Берр дістав з кишені запальничку і чиркнув нею біля Джонатанового обличчя.

— Ви, мабуть, думаєте, що ми вас підставили, еге ж? — сказав він, вирішивши почати з найнеприємнішого. — У вас з Оґілві були дещо напружені стосунки до вашого переїзду з Каїра, якщо я не помиляюся.

«Я думаю, що ви підставили її», — мало не відповів Джонатан. Але обережність узяла гору, тому на його обличчі з’явилася усмішка готельєра і він відповів:

— Я певен, що не сталося нічого непоправного.

Берр детально продумав цю розмову і вирішив, що атака — найкращий захист. Байдуже, що він затаїв найгірші підозри про роль Оґілві у цій справі, зараз був не час створювати враження, що тут думки спецслужб розходяться.

— Джонатане, нам не платять, щоб ми були глядачами. Діккі Роупер збував Багдадському злодієві дуже високотехнічні іграшки, включно з кілограмом урану збройної чистоти, який випав з російської вантажівки. Фредді Га-мід уже наготував караван вантажівок, щоб перевезти цю контрабанду через Йорданію. Що нам залишалося робити? Підшити справу і забути про неї? — Берр із задоволенням помітив, як Джонатанове обличчя набуває виразу бунтарської покірності, що нагадало йому його самого. — Ця історія могла спливти на поверхню у тисячу різних способів, і ніхто навіть не подумав би показати пальцем на вашу Софі. Якби вона сама не прохопилася Фредді, була б живою дотепер і горя не знала.

— Вона не була «моя Софі», — надто швидко виправив Джонатан.

Берр вдав, що не почув.

— Питання ось у чому: як нам упіймати нашого дорогого друга? У мене є кілька ідей щодо цього, якщо вам цікаво послухати. — Він приязно усміхнувся. — Саме так і є. Ви вже здогадалися, як я бачу. Я звичайнісінький йоркши-рець. А наш друзяка, містер Річард Онслоу Роупер, птах високого польоту. Ну що ж, це його й занапастить.

Джонатан чемно засміявся, і Берр був вдячний, що вийшов сухим з води, зачепивши тему вбивства Софі.

— Джонатане, ходімо, я пригощу вас обідом. Реджі, ми не надто вам заважаємо? Часу у нас обмаль, самі розумієте. Ви добре себе показали. Я замовлю за вас слівце.

У поспіху Берр не помітив, що залишив у попільничці Квейла запалену сигарету. Джонатан згасив недопалок і вибачився, що мусить так скоро прощатися. Квейл був грубувато-доброзичливим, непосидющим чоловіком, який мав звичку витирати рот носовичком, його він по-шпигунськи діставав з рукава, або ж знічев’я пригощати всіх печивом з картатої бляшанки, придбаної у крамниці «tax-free». За тижні очікування Джонатан встиг звикнути до їхніх чудернацьких розмов ні про що. Реджі Квейл також звик, як з’ясувалося, коли Джонатан уже поїхав.

— Реджі, дякую, — сказав він. — Дякую за все.

— Дорогий друже, мені було дуже приємно! Сер, щасливої дороги! Нехай щастить!

— Дякую, взаємно.

— З транспортом усе окей? Маєте машину? Може, свиснути таксисту? От і славно. Добре закутайтесь. Зустрінемось біля Філіп.

— Ви завжди дякуєте людям за те, що вони роблять свою роботу, еге ж? — запитав Берр, коли вони вийшли на вулицю. — Професійна звичка?

— О, мені просто подобається бути ввічливим, — відповів Джонатан. — Якщо ви це маєте на увазі.

Як завжди, коли йшлося про робочі зустрічі, Берр був надзвичайно педантичним. Він заздалегідь обрав ресторан, де вони обідатимуть, перевірив його напередодні ввечері: це була заміська тратторія на березі озера, там мешканців «Майстерса» зазвичай не зустрінеш. Він вибрав столик у кутку і за десять обачних йоркширських франків, які він дав старшому офіціанту, зарезервував його на один зі своїх службових псевдонімів, Бентон. Він не хотів гратися з вогнем.

— Джонатане, якщо ми наткнемося на когось, кого ви знаєте, а я ні, чого, вочевидь, не уникнути у нашій ситуації, бо таким є закон підлості, то не представляйте мене. Якщо ж вас заженуть у глухий кут, то скажете, що ми з вами колись жили в одній казармі в Шорнкліффі, а потім хутенько переходьте до розмов про погоду, — сказав Берр, уже вдруге демонструючи, немов між іншим, як добре він обізнаний з Джонатановою біографією. — Бували днями в горах?

— Трошки.

— Де саме?

— Переважно у Бернських Альпах.

— І як там?

— Веттергорн гарно виглядає у холодну пору року, якщо вам подобається лід. А чому ви цікавитесь? Ви альпініст?

Навіть якщо Берр і відчув легке кепкування у Джона-тановому голосі, він вирішив не звертати на нього уваги.

— Я? Я з тих, хто навіть на другий поверх їде ліфтом. А як ваше плавання під вітрилами? — Берр визирнув у вікно, де, мов тліюче болото, простягалось сіре озеро.

— Та з тутешніми калюжками не розженешся, — сказав Джонатан. — Тут непогане озеро. Щоправда холодне.

— Ви ще малюєте? Здебільшого аквареллю, так? Досі ця-паєте пензликом?

— Нечасто.

— Але час від часу. Як ваші успіхи у тенісі?

— Так собі.

— Та я серйозно.

— Мабуть, посередній клубний рівень.

— Я думав, ви виграли якийсь турнір у Каїрі.

Джонатан сором’язливо почервонів.

— Ох, це була аматорська забава для таких вигнанців, як я.

— Візьмімося спершу до важчої роботи, гаразд? — запропонував Берр. Він мав на увазі: «зробімо спершу замовлення, щоб далі спокійно говорити». — Ви теж трохи готуєте, правда? — поцікавився він, коли їхні обличчя заховалися за гігантськими меню. — Ви багатогранна людина. Я такими захоплююсь. Тепер не так часто зустрінеш людину, обізнану в багатьох сферах. Навколо лише спеціалісти вузького профілю.

Джонатан гортав меню — м’ясні страви, рибні, десерт — але думав не про їжу, а про Софі. Ось він стоїть перед Марком Оґілві у його розкішному особняку дипломата в зеленому передмісті Каїра, навколо нього меблі, стилізовані під вісімнадцяте століття — справа рук міністерства праці, і репродукції Робера^[20] — справа рук дружини Оґілві. Джонатан був одягнений у смокінг і, в його уяві, він усе ще був поплямлений кров’ю Софі. Він щось кричав, але голос його звучав немов під водою.

Джонатан кляв Оґілві на чім світ стоїть і відчував, як рукавами стікав піт. На Оґілві був сіро-коричневий халат з обшарпаною золотистою обшивкою на рукавах, немов у тамбурмажора^[21]. Місіс Оґілві робила чай, щоб теж бути свідком розмови.

— Підбирай слова, друзяко, — сказав Оґілві, вказуючи на канделябр і тим самим нагадуючи, що їх можуть підслуховувати.

— До біса підбирання! Ви вбили її, чуєш мене? Ви зобов’язані захищати своїх інформаторів, а не забивати їх до смерті!

Оґілві шукав порятунку в єдиному в його професії завжди дієвому засобі. Схопивши зі срібної таці кришталевий графин, він рвучким відпрацьованим рухом витягнув корок.

— Друзяко, випий пару грамів. Боюся, ти не на того всіх собак вішаєш. Ми тут ні до чого. Як і ти. Чому ти вирішив, що Софі все розповіла лише тобі? Вона, мабуть, вилила душу ще п’ятнадцятьом найкращим друзям. Знаєш, як кажуть: таємниця двох може залишитися таємницею лише якщо один з них мертвий. Це Каїр. Місто, де всі знають про все. Крім тебе.

Місіс Оґілві вирішила, що настав слушний момент і принесла чайничок з чаєм.

— Можливо, йому все-таки краще зараз випити чаю, любий, — сказала вона з виразними нотками розсудливості. — Коли людина на нервах, бренді не завжди доречне.

— Друже, всі дії мають наслідки, — сказав Оґілві, подаючи йому склянку. — Це найперший життєвий урок.

Якийсь каліка шкутильгав між столиками у ресторані, намагаючись дійти до туалету. Він спирався на дві палички і йому допомагала молода жінка. Гості ресторану знітились через його появу і не могли й шматка до рота покласти, аж поки він не зник з поля зору.

— То ви майже не бачили нашого аміго, окрім тієї ночі, коли він приїхав? — спитав Берр, змінюючи тему розмови на Ро-уперове перебування в «Майстерсі».

— Так, в інші дні ми лише побіжно віталися. Квейл сказав, щоб я не випробовував долю, і я прислухався.

— Але вам усе-таки вдалося ще раз з ним поговорити перед його від’їздом?

— Роупер запитав мене, чи я катаюсь на лижах. Я сказав, що так. Він запитав де. Я сказав, Мюррен. Він запитав мене, як цього року сніг. Я сказав, добре. Він сказав: «Шкода, що ми не маємо часу зазирнути туди на кілька днів, моя дама мріє спробувати свої сили». Кінець розмови.

— Вона була присутня при розмові — його дівчина, як її, Джемайма? Джед?

Джонатан удав, що пригадує, а тим часом знову і знову таємно радів тому, як вона тоді на нього подивилася. «Містере Пайн, а ви вельми вправний лижник?»

— Наскільки я пригадую, він називав їіДжедс. У множині.

— Він усім вигадує імена. Він таким чином їх підкуповує.

«Там, напевно, неймовірно красиво», — казала вона з такою усмішкою, від якої міг би розтопитись Айгер.

— Подейкують, вона справжня красуня, — сказав Берр.

— Якщо вам до смаку такий типаж.

— Мені подобаються всі типажі. А який її типаж?

Джонатан почав її описувати, намагаючись створити враження, що вона йому зовсім не цікава.

— Та навіть не знаю Вона звичайнісінька носила крисаті чорні капелюхи мала погляд супутниці мільйонера Хто вона взагалі така?

Берр вдав, що не знає або йому просто байдуже.

— Якась гейша з вищих шарів суспільства, католицька жіноча школа, верхова їзда з гончаками. У кожному разі, ви знайшли з ним спільну мову. Він вас не забуде.

— Він нікого не забуває. Він пам’ятав імена всіх офіціантів.

— Але він не питає кожного зустрічного, що той думає про італійську скульптуру, еге ж? Це обнадійливо. — Кого і чому це обнадіювало Берр не пояснив, і Джонатан вирішив не питати. — Він усе-таки купив її. Не народилася ще на землі людина, яка могла б відмовити Роупера купити те, на що він поклав око. — Берр розрадив себе, запихаючи до рота великий шматок телятини. — А, і дякую вам, — продовжував він. — Дякую за вашу важку працю. У ваших доповідях Квей-лу є такі спостереження, які мені ще ніколи не доводилося бачити. Ваш охоронець-лівша, з годинником на правій руці, той, що міняє місцями виделку і ніж щоразу, коли завзято щось наминає. Це просто класика!

— Франсіс Інґліс, — продекламував Джонатан. — Фітнес-інструктор з Перту, Австралія.

— Його звуть не Інґліс, і він не з Перту. Він колишній британський найманий убивця, той Фріскі, і за його огидну голову пропонують непогані гроші. Це він навчив людей їді Аміна, як отримувати добровільні зізнання з допомогою електрошокера. Наш друзяка полюбляє англійців, особливо з темним минулим. Він не в захваті від людей, над якими не має влади, — додав Берр, обережно розрізаючи булочку і намащуючи її маслом. — Так от, — продовжував він, проштрикуючи повітря ножем у бік Джонатана, — як вам узагалі вдалося дістати список Роуперових відвідувачів, якщо ви працюєте лише вночі?

— Тепер будь-хто, хто зупиняється в апартаментах «Вежі», мусить заповнити реєстраційну форму.

— А як щодо того, що ви тиняєтеся ночами у вестибюлі?

— Гер Майстер вважає це моїм обов’язком. Я вештаюсь вестибюлем і питаю про що завгодно. Я завжди повинен бути на видноті, така моя робота.

— Тоді розкажіть мені про цих його відвідувачів, — сказав Берр. — Там був якийсь, як ви його називаєте, австрієць. Три окремих візити у «Вежу».

— Доктор Кіппель, з Відня, був одягнений у зелене на-півприталене вовняне пальто.

— Він не австрієць, і прізвище його не Кіппель. Він скромний поляк, якщо поляки бувають скромними. Подейкують, що він один з нових королів польського злочинного світу.

— Який стосунок може мати Роупер до польської злочинності?

Берр засмучено посміхнувся. Його метою було роздражнити Джонатана, а не просвітити його.

— А як щодо того присадкуватого броватого чоловіка у блискучому сірому костюмі? Називав себе Ларсен. Швед.

— Я просто повірив, що так воно і є — він звичайний швед на ім’я Ларсен.

— Він росіянин. Три роки тому він був великим цабе у радянському міністерстві оборони. Тепер він керівник надзвичайно успішного агентства з підбору кадрів — продає фізиків та інженерів з країн східного блоку західним країнам. Двадцять тисяч доларів на місяць, дехто на таке клює. Ваш містер Ларсен забирає свою частку від обох сторін. На дозвіллі він також продає військову техніку. Якщо вам раптом потрібно придбати у росіян з-під поли кілька сотень танків Т чи декілька ракет типу «Скад», то містер Ларсен до ваших послуг. Біологічні боєголовки доступні за додаткову плату. А що скажете про тих двох британців, схожих на військових?

Джонатан пригадав двох чоловіків з хиткою ходою у британських блейзерах.

— А що про них казати?

— Самі вони з Лондона, це правда, але їх звуть не Форбс і Лаббак. їхня штаб-квартира розташована у Бельгії, вони постачають військових інструкторів найбільшим безумцям світу цього.

«Брюссельські парубчиська», Джонатан відчув, що починає уловлювати нитки, якими Берр навмисно його дражнив. «Солдат Борис». Хто наступний?

— А цього не пригадуєте? Ви його не описали, принаймні не надто детально, але, по-моєму, він був серед тих чоловіків, яких наш дружбан приймав на першому поверсі в конференц-залі.

Говорячи це, Берр дістав з гаманця невелику фотографію і передав її Джонатану через стіл. На ній був чоловік з вузькими губами і сумними порожніми очима, волосся його було неприродно хвилястим, а на його адамовому яблуку висів недоладний золотий хрестик. На вигляд йому було сорок з хвостиком. Фотографія була зроблена у яскравому денному світлі і, судячи з тіней, сонце світило прямо над головою чоловіка.

— Так, — сказав Джонатан.

— Що «так»?

— Він був удвічі менший за них усіх, але вони рахувалися з ним. Він мав чорну ручну валізку, що була надто великою для його зросту. Був узутий у черевики на платформі.

— Швед? Британець? Як думаєте?

— Радше виходець з Латинської Америки. — Джонатан віддав фотографію. — Але варіантів багато. Він може бути й арабом.

— Його звуть Апостол, хочете вірте, хочете ні, його скорочене прізвисько Апо. — «А не скорочене — Апетит», — подумав Джонатан, знову згадуючи ремарки майора Коркорана у розмові із шефом. — Грек, американець у першому поколінні, здобув ступінь доктора права у Мічиганському університеті, magna cum laude^[22], той ще пройдисвіт. Має офіси у таких містах як Новий Орлеан, Маямі, Панама — це все бездоганно респектабельні місцини, про які ви, безсумнівно, знаєте. Пам’ятаєте лорда Ленгборна? Сенді?

— Звісно, — відповів Джонатан, пригадуючи бентежно красивого чоловіка з хвостиком і його вічно незадоволену дружину.

— Ще один триклятий юрист. Адвокат Роупера, до речі. Апо і Сенді Ленгборн ведуть разом справи. Дуже вигідні справи.

— Зрозуміло.

— Та нічого вам ще не зрозуміло, але ви вже уявляєте загальну картину. До речі, як ваша іспанська?

— Непогано.

— Мало б бути краще, ніж непогано, еге ж? Вісімнадцять місяців у «Ріці» в Мадриді, ще й з вашими задатками, ви мали б уже достобіса добре розмовляти.

— Я останнім часом трохи закинув іспанську, от і все.

Виникла коротка пауза: Берр відкинувся на спинку крісла, щоб офіціант міг прибрати тарілки зі столу. Джонатан, на своє здивування, відчув, як його проймає трепет: так ніби він от-от добереться до таємної серцевини. Вперше за довгий час він відчув непереборне бажання діяти.

— Ви ж не з тих, хто не їсть десертів, правда? — агресивно запитав Берр, коли офіціант подав йому ламінований аркуш з переліком солодкого.

— Точно не з тих.

Вони обрали каштанове пюре зі збитими вершками.

— А, і Коркі, майор Коркі, ваш колишній колега, його поплічник, — сказав Берр тоном людини, яка залишила найкраще на десерт. — Що ви можете сказати про нього? Чому ви смієтесь?

— Він кумедний.

— Як би ви його ще описали?

— Він поплічник, як ви й сказали. Мажордом. Усе підписує.

Берр ухопився за останню фразу так, ніби протягом цілого обіду чекав почути саме її.

— Що він підписує?

— Реєстраційні форми. Рахунки.

— Рахунки, листи, контракти, документи про відмову, гарантії, рахунки компанії, коносаменти^[23], чеки, — радісно випалив Берр. — Товарно-транспортні накладні, фрахтові відомості і ще дуже багато документів, які засвідчують, що всі діяння його роботодавця насправді справа рук його вірного слуги майора Коркорана, а Річард Онслоу Роупер — не причетний. Дуже багата людина, той майор Коркоран. На його ім’я записані сотні мільйонів, от тільки заповів він їх усі містерові Роуперу. За Роупером не зафіксовано жодної оборудки, бо всюди стоїть підпис Коркі. «Корке, підійди-но сюди! Коркі, друже, можеш навіть не читати, просто підпиши. От молодець, ти щойно заробив собі ще десять років у в’язниці Сінг-Сінг».

Пристрасть, з якою Берр виголосив цю промову, у поєднанні з різкою зміною тону, коли він імітував Роуперів голос, дали новий поштовх їхній плавній розмові.

— За документами він мало що не святенький, — зізнався Берр, наблизивши своє бліде обличчя до Джонатана. — Як глибоко не копай, навіть якщо взяти останні двадцять років, Роуперове ім’я можна знайти хіба що у списку жертводавців на храм. Гаразд, визнаю, я його ненавиджу. Ви теж мали б його ненавидіти. Особливо після всього, що він зробив із Софі.

— О, мене це аніскілечки не обходить.

— Справді? Ви його не?

— Ні, не ненавиджу.

— Що ж, продовжуйте у тому ж дусі. Я зараз прийду. Зачекайте хвильку.

Застебнувши пояс на штанах, Берр пішов у туалет, а Джонатан відчув якесь дивне піднесення. Ненавидіти його? Йому ще не доводилося відчувати насолоду ненависті. Він міг злитися, міг глибоко сумувати. Але ненависть, як і пристрасть, якщо вони не виникають у благородному контексті, здавалися йому надто прозаїчними. А Роупер з його каталогом «Сотбі» і його чарівною коханкою не відповідали потрібним вимогам. Тим не менше, сама думка про ненависть, возвеличена вбивством Софі, або радше думка про ненависть, яка переростає у помсту, почала імпонувати Джонатанові. Це було схоже на обіцянку великого кохання у далекому майбутньому, а Берр призначив себе на роль головного звідника.

— І все-таки чому? — продовжував Берр, умощуючись назад у крісло. — Я не перестаю ставити собі це питання. Чому він це робить? Чому Джонатан Пайн, респектабельний го-тельєр, ризикує своєю кар’єрою, крадучи факси і доносячи на вигідного клієнта? Спочатку в Каїрі, а тепер знову у Цюриху. Особливо після того, як ви на нас розсердились. І правильно вчинили. Я теж на нас розсердився.

Джонатан удав, нібито він вперше думає над відповіддю на це запитання.

— Таке просто береш і робиш, — сказав він.

— Ні, не все так просто. Ви ж не тварина, щоб керуватися інстинктами. Ви вирішуєте так учинити. Що вас спонукало?

— Мабуть, щось підштовхнуло.

— Що підштовхнуло? Чому перестало підштовхувати? Що може підштовхнути вас знову?

Джонатан глибоко зітхнув, але не мовив ні слова. Він усвідомив, що злиться, але не розумів чому.

— Якщо хтось хоче продати цілий арсенал зброї одному єгипетському негіднику — і він англієць — і ти англієць — і назріває війна — і Англія буде воювати на іншому боці —

— І ти й сам був солдатом

— просто береш і робиш, — повторив Джонатан, і ці слова клубком підступили до його горла.

Берр відсунув свою порожню тарілку в бік і нахилився через стіл.

— Підгодовувати пацюка, хіба нема такого виразу серед альпіністів? Пацюка, який сидить всередині нас і каже нам іти на ризик? Пацюк той величенький, принаймні ваш точно, мені так здається, бо ж ви хочете бути гідним свого батька. Він також працював під прикриттям, правда? Ви і самі про це знаєте.

— Ні, я не знав, — чемно відповів Джонатан, відчувши спазми в животі.

— Вони були змушені одягнути його назад у форму після того, як його застрелили. Вам про це не розповідали?

Джонатановим обличчям майнула незламна посмішка готельєра. Голос його звучав на позір спокійно — ще одна професійна навичка.

— Ні. Не розповідали. Справді ні. Дивно. Мали б розповісти, правда?

Берр похитав головою, мовляв, несповідимі шляхи державних службовців.

— Як на мене, ви досить рано вирішили перейти в запас, — розсудливо провадив далі Берр. — Не кожен у двадцять п’ять років відмовиться від багатообіцяючої військової кар’єри заради того, щоб стати нічним різноробочим. Навіть заради того, щоб ходити під вітрилами, ходити у гори і постійно подорожувати. Чому вам стрелило в голову обрати саме готельний бізнес? Чому ви обрали саме цей з усіх можливих варіантів?

«Щоб підкоритися», — подумав Джонатан.

«Щоб зректися».

«Щоб прихилити голову».

«Не пхай свого собачого носа в чужі справи».

— О, навіть не знаю, — зізнався він з посмішкою, яка заперечувала його слова. — Мабуть, захотілося спокійного життя. Якщо вже зовсім чесно, то в душі я сибарит.

— Та ну, Джонатане, я в це не вірю. Я дуже уважно стежив за вами протягом останніх тижнів і багато про вас думав. Поговорімо ще трохи про армію, гаразд? У вашій військовій кар’єрі було багато такого, що мене вразило.

«Чудово, — подумав Джонатан, голова його запрацювала, як годинник. — Ми говоримо про Софі, отже про ненависть. Ми говоримо про ненависть, отже, про готельний бізнес. Ми говоримо про готельний бізнес, отже, про армію. Дуже логічно. Дуже раціонально».

Все-таки він не міг розгледіти Беррові хиби. Берр був щирим, і це його рятувало. Він кмітливий. Він опанував мистецтво інтриги, він умів розгледіти сильні і слабкі сторони людини. Але за цим усім стояло добре серце, це чудово знав Ґудгью і це відчував Джонатан, саме тому він і дозволив Берру вторгнутися у царство його особистого життя, і тому Беррова відданість операції почала стукати у Джона-танових вухах, немов барабан війни.

6

Це була мить розслаблення. Мить довіри. Вони зійшлися на тому, що каву найкраще запити скляночкою сливовиці.

— У мене теж колись була своя Софі, — згадував Берр, будучи не до кінця чесним. — Коли думаю про неї, то дивуюся, чому не одружився. Я ж зазвичай так роблю. Мою теперішню звуть Мері, але це вже не те. Тим не менше ми вже разом аж п’ять років. До речі, вона лікарка. Сімейна лікарка, це майже як парафіяльний священик, лише зі стетоскопом. У неї явно загострене почуття громадської свідомості. Наразі все ніби складається добре.

— Довгих і щасливих вам років разом, — галантно сказав Джонатан.

— Майте на увазі, Мері не перша моя дружина. Якщо чесно, то і не друга. Щось у мене з жінками не так. Я вже цілився і вгору, і вниз, і в бік, але все мимо. Я часто себе питаю: це вони винні чи я?

— Я вас чудово розумію, — сказав Джонатан, але в душі насторожився. У нього не виходило природно розмовляти про жінок. Вони були немов заклеєні конверти у його столі. Вони були подругами і сестрами юності, якої у нього так і не було, вони були матір’ю, якої він ніколи не знав, жінкою, з якою йому не варто було одружуватися, і жінкою, яку він мав кохати, а не зраджувати.

— По-моєму, я дуже швидко докопуюся до їхньої сутності і цим їх спустошую, — скаржився Берр, знову виливаючи душу Джонатану з надією, що той вчинить так само. — Діти теж усе ускладнюють. У нас у кожного по двоє дітей, і ще одна спільна. З їхньою появою зникає пікантність. У вас немає дітей, правда? Ви намагаєтесь триматися від такого подалі. І мудро робите, як на мене. Хитро. — Він зробив ковток Pflümli^[24]. — Розкажіть ще щось про вашу Софі, — запропонував він, хоча Джонатан про неї ще взагалі нічого не розповідав.

— Вона не була «моя». Вона була Фредді Гаміда.

— Але ви з нею спали, — спокійно сказав Берр.

Джонатан у квартирі в Луксорі, місячне сяйво проливається крізь напівзакриті штори. Софі лежить горілиць на ліжку у білій нічній сорочці, очі її закриті. До неї частково повернулася її грайливість. Вона випила трохи горілки. Він також. Пляшка стоїть між ними.

— Містере Пайн, чому ви сидите так далеко від мене, у протилежному кутку кімнати?

— З поваги, мабуть. — Знову усмішка і голос готельєра — обачна суміш емоцій і звучання інших людей.

— Але ви привезли мене сюди, щоб заспокоїти, чи ні?

Цього разу містер Пайн не відповів.

— Я надто спотворена для вас? Чи, може, застара?

Містер Пайн, зазвичай такий багатослівний, продовжував зберігати мертву тишу.

— Містере Пайн, я хвилююся за вашу гідність. А може, за свою також. Мені здається, ви сидите так далеко від мене, бо чогось соромитесь. Сподіваюся, не мене.

— Мадам Софі, я привіз вас сюди, бо тут хоча б трохи безпечніше. Вам потрібно перевести подих перш ніж ви вирішите, що робити далі і куди податися. Я думав, що зможу вам допомогти.

— А містер Пайн? Йому ніколи нічого не потрібно, я маю рацію? Ви, здоровий чоловік, допомагаєте інваліду? Дякую, що привезли мене в Луксор.

— Дякую, що погодилися приїхати.

У місячному світлі Софі не відводила від нього своїх великих очей. Вона не надто нагадувала беззахисну жінку, переповнену вдячністю за Джонатанову допомогу.

— Містере Пайн, у вас стільки голосів, — продовжила вона після надто довгої паузи. — Тепер я зовсім не розумію, хто ви насправді. Ви дивитесь на мене і ви торкаєтесь мене очима. Я ж не залишаюся нечулою до ваших доторків. Зовсім ні. — Її голос на мить затих, вона випросталася і немов перегрупувалася. — Спочатку ви кажете одне, і тоді ви одна людина. І ця людина мене зворушує. А потім ця людина йде геть і її місце займає хтось зовсім інший. І говорите ви щось зовсім інакше. Проте я знову зворушена. Отож вартові постійно міняються. Складається враження, що одна людина у вас не може мене надто довго терпіти, вона має йти геть і відпочити. Ви з усіма вашими жінками такий?

— Але, мадам Софі, ви не одна з моїх жінок.

— Тоді чому ви тут? Щоб побавитись у бойскаута? Не думаю.

Вона знову замовкла. У нього було передчуття, що вона вирішувала, чи припиняти всю цю гру.

— Містере Пайн, я хотіла б, щоб один з багатьох Пайнів залишився сьогодні зі мною. Ви можете це влаштувати?

— Звісно, я спатиму на канапі. Якщо ви цього хочете.

— Ні, це зовсім не те, чого я хочу. Я хочу, щоб ви спали зі мною, у моєму ліжку, щоб ви зі мною кохалися. Я хочу відчути, що ощасливила хоча б одного з вас, і що інші надихнуться його прикладом. Я не хочу бачити вас таким осоромленим. Ви надто безжальні до себе. Ми всі маємо гріх за душею. Але ви хороша людина. Усередині вас багато хороших людей. І ви не винні у моєму нещасті. Якщо ви і одна з його причин, — вона стояла обличчям до нього, опустивши руки, — то мені хотілося б, щоб вас привело сюди щось краще, ніж сором. Містере Пайн, чому ви так далеко від мене?

У пригаслому місячному сяйві її голос звучав голосніше, а сама вона більше скидалася на привида. Він зробив крок їй назустріч і зрозумів, що відстань між ними зовсім мізерна. Він невпевнено простягнув до неї руки, пам’ятаючи про її рани. Він обережно притягнув її до себе, запхав руки під бретельки її нічної сорочки, розвів пальці на долонях і легенько притиснув їх до її оголеної спини. Вона припала щокою до його щоки, він знову відчув запах ванілі, зі здивуванням відчув, яке ж насправді м’яке її довге чорне волосся. Він закрив очі. Упившись тілами один в одного, вони легко впали на ліжко. А коли настав світанок, вона попросила його відкрити штори, щоб нічний адміністратор більше не показував своєї любові лише у темряві.

— Це були всі Пайни, — прошепотів він їй. — Цілий полк. Офіцери, сержанти, рядові, дезертири, кухарі. Нікого не залишилося.

— Мені так не здається, містере Пайн. Підкріплення залишилося в резерві, не сумніваюся.

Берр усе ще чекав на відповідь.

— Ні, — демонстративно сказав Джонатан.

— А чому ні? Я ось ніколи не пропускаю таку нагоду. У вас тоді була дівчина?

— Ні, — повторив Джонатан, червоніючи.

— Ви хочете сказати, не лізь не в свої справи.

— Десь так.

Здавалося, Берру подобалося, коли йому казали не лізти не в свої справи.

— Тоді розкажіть про ваш шлюб. Досить кумедно уявляти вас одруженим. Мені аж якось ніяково. Не знаю, чому. Ви холостяк. Я це відчуваю. Можливо, я теж. Що тоді трапилося?

— Я був молодим. А вона ще молодшою. Мені теж ніяково.

— Вона була художницею, правда? Як і ви?

— Я був лише художником вихідного дня. А вона — справжнім талантом. Принаймні вона так думала.

— Чому ви з нею одружилися?

— Любов, напевно.

— Напевно. Знаючи вас, я б це радше назвав ввічливістю. Що змусило вас її покинути?

— Здоровий глузд.

Джонатан більше не міг стримувати потік спогадів і поринув у безрадісні думки про їхнє життя подружньої пари, життя, яке помирало у них на очах: він знову бачив зруйновану дружбу, згаслу пристрасть, ресторани, де інші щасливі люди, але не вони, весело розмовляли, зів’ялі квіти у вазі, гнилі фрукти в мисці, її заляпаний фарбами мольберт, приставлений до стіни, товстий шар пилу на столі і двох людей, які пильно дивилися одне на одного крізь висохлі сльози, — цей безлад навіть Джонатан не міг упорядкувати. «Це все моя провина, — повторював він, намагаючись торкнутися її, і тут же відсахнувся, бо відсахнулася вона. — Я надто швидко подорослішав і тому розминувся з жінками. Це все я, ти тут ні до чого».

Берр знову милостиво змінив тему.

— Що привело вас в Ірландію? — з усмішкою запитав він. — Ви часом не від неї втікали?

— Така вже у мене була робота. Якщо ти в британській армії, якщо ти хочеш бути справжнім солдатом, принести реальну користь, спробувати себе в бойових умовах після стількох років підготовки — то кращого місця, ніж Ірландія, годі було й шукати.

— І ви хотіли принести реальну користь?

— А ви б не хотіли в такому віці?

— Я досі хочу, — багатозначно відповів Берр.

У Джонатана назріло питання, але він вирішив змовчати.

— Ви сподівалися, що вас уб’ють? — спитав Берр.

— Не кажіть дурниць.

— Я не кажу дурниць. Ваш шлюб уже дихав на ладан. Ви були ще дитиною. Ви звинувачували себе у всіх гріхах світу. Мене лише дивує, чому ви не полювали на серйозну здобич чи не пішли в французький іноземний легіон. Що ви взагалі виробляли у тій Ірландії?

— Нам було наказано завоювати серця і розум ірландців. Вітатися з усіма, гладити дітей по голові. Інколи патрулювати.

— Розкажіть про патрулювання.

— Нудні КПП для автомобілів. Нічого особливого.

— Боюся, Джонатане, що абревіатури не моя сильна сторона.

— Контрольно-пропускні пункти. Вибираєш пагорб, який не може обстрілювати противник, або якийсь куток, потім вискакуєш з канави і зупиняєш автівки. Коли-не-коли таки нарвешся на ворога.

— І що тоді?

— Зв’язуєшся по рації з командиром, він і вирішує, що робити далі. Зупинити і обшукати. Дозволити проїхати. Допитувати. Як накажуть.

— В асортименті були ще якісь завдання, крім КПП?

Джонатан виглядав напрочуд спокійним і вдавав, що напружено згадує.

— Бувало, літали туди-сюди на гелікоптерах. Кожна група мала свою ділянку. Резервуєш собі «Лінкс»^[25], береш з собою водонепроникний спальний мішок, і пару ночей спиш під зірками, а потім повертаєшся додому і п’єш пиво.

— А як щодо контакту з противником?

Джонатан сумно посміхнувся.

— Для чого їм висовуватися і вступати в бій, якщо вони можуть за допомогою дистанційного керування підірвати нас просто в «Джипах»?

— Дійсно, для чого?

Берр завжди залишав козирі наостанок. Він попивав сливовицю, хитав головою і усміхався, немов це все була якась головоломка, яку він розгадував.

— А які спецзавдання ви виконували? — запитав він. — Всі ті програми підготовки для спецпризначенців — якщо чесно, мене втомлювало навіть читати про них. Я лякаюся щоразу, коли ви берете до рук ложку і виделку, якщо вже бути до кінця чесним. Увесь час здається, що ви мене зараз ними проштрикнете.

Джонатанове небажання відповідати було немов різке гальмування.

— Ще там був взвод ближнього спостереження.

— Що це за взвод?

— Ключовий взвод у кожному полку, штучно укомплектований.

— З кого?

— З добровольців.

— Я думав, це елітний взвод.

«Короткі, уривчасті речення, — помітив Берр. — Стежить за кожним сказаним словом. Повіки напівопущені, губи напружені. Тебе вишколили. Тебе навчили спостерігати за противником і розпізнавати його. Споруджувати укриття, залазити в нього і вилазити з нього у темряві. Залягати на декілька ночей. У сінниках. Кущах. Канавах».

— Яку зброю вони вам видали?

Джонатан знизав плечима, ніби хотів сказати: яка різниця?

— «Узі»^[26]. «Геклери»^[27]. Дробовики. Вчили користуватися усім. А ти вже вибирай. З боку виглядає дуже цікаво. Але якщо ти вже в армії — то це просто робота.

— Що ви вибрали?

— З «Геклером» у мене були найкращі шанси вижити.

— До речі, про них. Поговорімо про операцію «Нічна сова», — запропонував Берр, не змінюючи інтонації, відкинувся на спинку крісла і побачив, що Джонатановий вираз обличчя не змінився також.

Джонатан розмовляв немов уві сні, хоч його очі були розплющені, але думками він витав в іншій країні. Він не чекав, що обід перетвориться на екскурсію найгіршими епізодами з його минулого.

— У нас з’явилася інформація, що декілька противників пробиралися крізь кордон у Арму, щоб передислокувати сховище зброї. РПГ^[28]. — Цього разу Берр не запитав, що означає абревіатура. — Ми пролежали в засідці кілька днів і вони нарешті показалися. Ми прибрали трьох. Наші хлопці одразу ж збадьорилися. Усі ходили і перешіптувалися: «троє», і показували три пальці ірландцям.

— Перепрошую, — Берр, здавалося, не розчув. — У цьому контексті «прибрали» означає «вбили»?

— Ага.

— Ви особисто когось «прибрали»? Отак самотужки?

— Я був частиною групи, але так.

— Групи вогневої підтримки?

— Групи відсічення.

— Скільки вас було?

— Ми працювали в парі. Двоє. Браян і я.

— Браян.

— Мій колишній колега. Молодший капрал.

— А яке на той момент було ваше звання?

— Капрал. Виконувач обов’язків сержанта. Нашим завданням було схопити їх, коли вони бігли.

Шкіра на його обличчі стала твердішою, помітив Берр. М’язи навколо щелепи напружилися.

— Нам неймовірно пощастило, — сказав Джонатан якомога байдужіше. — Усі мріють вбити терориста. Нам випав такий шанс. Нам просто надзвичайно поталанило.

— І ви прибрали трьох. Ви і Браян. Вбили трьох людей.

— Саме так. Я ж вам сказав. Велика удача.

«Непохитний, — помітив Берр. — Жорстка невимушеність і кричуще применшення».

Остап Дроздов
№ 1

Мені було Того дня я почав старіти.

Усе моє життя складається із цих залізобетонних рубіконів, які ділять його на до і після, на було і стало. Рубікон за рубіконом ти прощаєшся з попереднім собою. Кожен рубікон наближає тебе до власної волі, пробуджує в тобі особистість навіть тоді, коли ти не знаєш значення цього слова. Інколи цих непримітних рубіконних днів я навіть не помічав. Але не того дня.

Вихід із кокону свого дитинства — найбуремніша пригода всього мого життя. Кокон пручався і міцно тримав, прилипаючи до кожної клітини. Кокон боявся, аби я не застудився, не промочив ніг, не пив холодного узвару, не їв немитої аличі, не ходив темною порою доби, не ганяв на ровері по трасі. Кокон не давав мені вільно дихнути і сковував мою збиточність. Він усе правильно робив, і якраз це бісило найбільше. Я чекав того моменту, коли ж нарешті пощастить лишитися наодинці, без виховання, без прищеплених правильностей, без накинутої петлі вартостей — щоб я нарешті почав плекати опору у своїх помилках і ганебних прорахунках. Мені підсвідомо хотілося, щоб життя взялося за мене так, як волохате шимпанзе береться за горіх і товче його доти, доки не дістанеться до ядра.

Я став людиною тієї миті, коли мене поставили на середину класу.

Математичку я завжди ненавидів. Не через її логопедичну ваду (вона шершаво вимовляла звуки с, з). І не через нездатність людською мовою пояснити тему уроку. А через те, що вона завищувала оцінки моєму однокласникові. На тій підставі, що його батько був секретарем райкому. Чи то ген репресованих у мені спрацював, чи вроджена зацикленість на справедливості — але того дня я злетів із котушок.

Математичка опитувала якусь дебільну формулу, яка ніколи в житті не знадобиться. Мене, чистокровного гуманітарія з яскравою уявою, минула ся чаша бути опитаним, але й без моєї лепти половина класу відповідала поганенько. А синочок секретаря райкому не відповів узагалі! Зеро! Він провалився. Було це настільки явно для всього класу, що не помітити цієї епохальної події було би злочином. Що зробила математичка? Всім поставила низькі оцінки, а синочкові секретаря райкому не поставила взагалі нічого. Ніякої оцінки взагалі — ні доброї, ні поганої. Яка відповідь — така й оцінка.

Це був ляпас. Це був плювок. Я цього не стерпів, хоча міг спокійно зітхнути і втішитися, що мене сьогодні не питали. Я відчував, як холодок наповнює мій стравохід і важким клубком підкочується до горла. Від люті, від відчуття жагучої несправедливості, від небажання заплющувати очі на очевидність я почав вкриватися гусячою шкірою, мене почало підтрісувати. Це було вперше — стан цілковитої неконтрольованості, який надалі вкрай рідко повторювався аж у дорослому віці.

Мене з головою накрило. Я не бачив ні землі, ні неба, ні оббитих стін класу, ні однопартника Володьку, який завжди діяв на мене заспокійливо. Я вперше відчув у собі нурт, який тобою рухає проти волі і раціо. Тепер я інколи сумую за цим станом. Наприкінці уроку я підбіг до синочка секретаря райкому, вхопив його щоденник і жбурнув на вчительський стіл з ультимативним вигуком:

— Прошу поставити йому двійку! — мій голос затинався, деякі склади повністю западали у беззвучність від перехвилювання, але жаркі очі з лишком видавали внутрішню бурю, яка роздирала річного борця за справедливість.

Математичка демонстративно відсунула щоденник, удруге ігноруючи реальність. Мій голос почав жити власним життям і безпомічно зірвався на крик, я повторно жбурнув щоденник просто під перо чорнильної ручки. Далі все сталося за мікросекунду.

Математичка своїм аматорським манікюром цупко вчепилася в мою руку і шарпнула. Я з розгону заїхав обличчям у стіну. Збоку це виглядало дико і диспропорційно: маленький недоросток в окулярах у руках великої широкотазої математички обличчям у стіні. Я відчув тупий біль трохи правіше носа. Коли я відлип від стіни, вогонь почав атакувати праву щоку, і мені здалося, що зараз мене, наче надувну кульку, наповнять чимось гарячим і прозорим — і я впруся об стелю. Насичений синець розлився на пів-обличчя. Мені здавалося, що весь я — суцільний синець, і він світиться всіма барвами веселки в радіусі кілометрів.

З очей сипанув град сліз. Це були сльози прощання з дитинством. Я ревів від болю, яким тепер називалося моє лице. Але більше — від гострої несправедливості, яка виявилася стократ сильнішою і непереборною. Від страху бути покараним. Від безпомічності відстояти свою правоту. Від безвиході — оскільки приховати цей ексцес аж ніяк не вдасться.

Заливаючись солоним потоком, я вибіг зі школи. Мозок хаотично продукував варіанти поведінки.

— Бігти додому? А що я там скажу? Мене математичка побила? А хто повірить? І яким чином я (відмінник, якого сьогодні не питали про ту злощасну формулу) взагалі влип у цю історію?

Уперше в житті я вирішив іти напролом. Я мерщій побіг до бабці.

Вона у великому покої читала польський журнал. Бабця пам’ятала про своє національне коріння, тому передплачувала грубе польське видання, назву якого я не можу згадати. Не впевнений, що їй було ахті цікаво — це радше була данина певному стилеві, який підкреслював бабцину засадничу інакшість від мешканки райцентру в орбіті цементного заводу.

Я завмер на порозі. Мені бракувало сміливості показати своє лице. Я його і соромився, й акцентував водночас. Арґументів на користь зробити крок у глиб кімнати додало усвідомлення, що і портфель, і змінне взуття, і верхній одяг залишилися на місці злочину математички, тож я приречений туди повернутися. Мій голос нарешті знайшов себе, і я в потилицю бабці тихо промовив:

— Можна?

Уперше в житті я увійшов у бабцині покої з запитанням «можна?». Вона спиною відчула всю нетиповість ситуації, різко обернулася, ніби стрепенулася. Смачний синець на пів-обличчя промовисто блимав сигналом тривоги.

— Боже! Що сталося!

— Мене вдарили.

— Хто???

— Математичка.

— А хто це?

Я просто обожнюю спонтанність! Уже не від болю і відчуття беззахисності, а від щастя нормально розмовляти про те, що сталося, я розплакався. На відміну від попереднього, цей плач був світлим. Світлі плачі завжди очищують, змивають дрібнозернистість несправедливої образи. Цей був саме таким. Плутано, з перервами між рефлекторним схлипуванням і паузуванням голосу, я розповів буденну історію з життя борця проти несправедливості.

Бабця по-дорослому сиділа навпроти, закинувши ногу на ногу, й уважно слухала. Я був щасливий, що це не мама, бо та одразу прочитала би лекцію про те, якого чорта ти пхався. Ввечері мама, власне, це і зробила, і я неабияк вдячний їй за кожну таку лекцію на тему «ну навіщо ти вічно лізеш зі своїми принципами?». Але це було ввечері. А тієї самої хвилини перед змоклими очима була бабця. І вона нічого такого не сказала.

— Я туди не повернуся, — сказане мною безповоротно переламало ситуацію.

У бабциних очах загорілася іскра річної дівчини, яка у свій медовий місяць розклеювала антирадянські листівки. У ній заграв гормон репресованої дисидентки, яка 8 років відсиділа в Сибіру (теж за свої переконання). Вона чітко вгледіла роздоріжжя, на якому стоїть її онук. Або він стане людиною з власною гідністю — або одним із тисячі безмовних. Не я — вона того рубіконного дня обрала мій шлях. Це був єдино правильний шлях. Ми поїхали до криміналістичного центру знімати побої.

Уперше в житті я впритул побачив місцевих мєнтів-рагулів. Усе, як у теперішніх серіалах: депресивні прокурені кабінети зі стелажами папок і запахом ледарства. Місце вбивства часу і глузду, а інколи й невинних людей. Опис знятих побоїв (а це не лише синець на півлиця, але й кров’яні відбитки в зоні біцепсу від саморобного манікюру) млявий мєнт долучив до заяви. Автором заяви була бабця. Це був наш із нею апофеоз самоповаги. Я щасливів від того, що мене підтримали. Я надихався боротьбою за себе. Принагідно впивався відчуттям жертви. Я щиро зневажав мєнта, який усім своїм виглядом показував, що він не проти був би добряче мене відлупцювати за неповагу до вчителів. Синець уже не так болів. Я відчував, що грядуть карколомні події.

Наступного дня директор школи, міліціонер у погонах і представниця райвно (тітонька з великою бородавкою біля ніздрі) організували післяурочні збори. Я йшов туди з внутрішнім відчуттям геройства, в передчутті апофеозного тріумфу правди. Мене поставили на середину класу. Директор, чий вигляд змушував кожного школярика сповільнювати ходу, напоказ запитав:

— Дорогі діти! Що тут учора сталося?

Я — на середині класу. В обличчя мені дивилися 25 пар оченят майбутніх українців, патріотів, галичан, виборців, побожних людей. Наче змовившись, кожна дитина підіймалася і, дивлячись мені просто у вічі, казала:

— Він бігав на перерві і ненароком ударився об двері.

— Вчителька тут ні при чому.

— Вона його навіть просила не гасати так.

Кожна дитина, одна за одною, по черзі підіймалася і впевнено говорила:

— Він каже неправду.

І так 25 разів. Він каже неправду. 25 привселюдних пострілів. Він каже неправду.

На му разі я відчув, що на середині класу стою вже не я — піщинка, комаха, непорозуміння, плазун, вискочка, паразит, молекула, ізгой, сопля. Мене знищили не директор і не математичка. Мене знищили 25 дітей, які, на відміну від мене, залишилися дітьми — отже, їм усе прощається. Більшість із них зараз навіть не згадають того ексцесу. Та що там казати про зараз — вони того самого дня спокійненько поверталися додому, весело розмахуючи сумками і збиваючи вершечки кропиви, яка росла вздовж шкільної дороги, викладеної квадратними плитами. Дитяче щастя полягає в безтурботній жорстокості. А я того дня зав’язав із дитинством.

Я стояв на середині класу і не відчував ані своїх ніг, ані свого тіла, ані рум’янця, який диким полум’ям виривався з-під синця. Післяурочні збори закінчилися миром і злагодою. Математичка переможно попрямувала додому готуватися до завтрашніх занять. Директор байдуже пішов до свого кабінету, де він завше зачинявся і робив невідомо що. Міліціонер повернувся до райвідділу з відчуттям даремно потраченого часу на малолітнього вискочку, якому бракує батьківського ременя. Представниця райвно покинула збори з переконанням, що ця навіжена родина виховує страшну дитину. 25 моїх невинних убивць, підстрибуючи, пішли додому бавитись і радіти життю.

Усю дорогу додому я мовчав. Прокручував ці 25 пострілів, і кожен із них був у скроню, залиту синцем, здобутим ненароком під час акту справедливості. Я не плакав. У безвиході я ніколи не плачу.

— Чим завершилася ця історія?

Таке формулювання є найбільшою помилкою дорослих людей. Усі чомусь вважають, що кожна історія повинна чимось таки закінчуватися, якоюсь крапкою, яка намертво відділяє бурхливу оповідь від сьогоднішнього дня. Нічого подібного. Мало яка історія впирається у свій кінець, а тим паче така. Всі наші історії (з розряду тих, що міняють життя і змушують старіти) ніколи не закінчуються. Вони тривають досі, і все наше життя є безперервною психодрамою в пошуках остаточної крапки. Хто так само стоїть чи стояв на середині класу, мене зрозуміє.

Синець зійшов, сліди манікюру теж. Бабця пішла до директора, взула його по повній програмі, пригрозила невідомо ким і чим. Усе залагодила і перевела мене до іншого класу. То був кращий клас. Там навчалися простіші діти, серед них не було синочка секретаря райкому. І ніяких інших синочків. Навіть маминого синочка теж не було, бо я змінився до невпізнанності.

З тими ма дітьми я більше не перетинався. Вони самі піддали мене анафемі наступного ж дня. Остракізм був проявом їхньої колективної переваги над зрадником. Вони, напевне, відчували задоволення від можливості переважати кількісно. Лише одна дівчинка (згодом вона підзалетить і народить у 17 років) на перерві принесла мені червонобоке яблуко і розповіла, що напередодні післяурочних зборів директор і математичка обдзвонили всіх батьків і попросили звалити все на мене. Вони телефонували кожному з ти батьків.

У 10 років я зрозумів, що слово більшості — ніщо. Особливо якщо ця більшість — одностайна. Від того дня минуло майже 30 років, змінилася ціла епоха, зник Радянський Союз, я опанував Facebook, збудував свою професійну кар’єру, побував на безлічі тренінґів із прав людини — але й досі спостерігаю, як систематично когось ставлять на середину класу і знищують своєю солідарністю. Це дуже спокусливе слово — солідарність. Я не раз проклинав країну свого походження і пересвідчувався, що вона ніби придумана небесами як експериментальний полігон для випробувань цивілізаційного трешу на живих людях. Побувавши в кільканадцятьох країнах, я бачив за кордоном культ поваги до людської одиниці, і він починається за якихось 70 кілометрів від мене. Якась невидима стіна переділила простір на логіку та абсурд, помістивши нас у нішу другого. У морок зрівнялівки та статистичного обліку душ.

Якби не математичка, то для мене солідарність теж стала би протоплазмою нетерпимості, розправ і репресій. Гоніння влаштовують якраз солідарні люди. Межа між середовищним однодумством і загальнообов’язковим для всіх єдинодумством стерта. Ми навіть про це не замислюємося, але аскарида колективного думання міцно засіла в наших нутрощах. Ті діти ніби виживали, тому керувалися гаслом виживання «будь, як усі». З часом це гасло трансформується в неототалітарне «будь з нами всіма». Ось тобі список усього загальнообов’язкового, що любимо і ненавидимо ми — будь ласка, живи, поклоняйся, шануй і ненавидь, лише не думай, не перезавантажуй, не переосмислюй. Ти ж із нами всіма, еге ж? Ти ж із нами, правда?

На бенефіс колективного «ми» оголошено безкоштовний вхід, і я досі бачу довжелезну чергу охочих на халяву скуштувати загальнообов’язкових спільних цінностей. Таке враження, що нас щовечора обдзвонюють уявний директор і математичка, яка відчуває свою провину і намагається зіпхнути її на вискочку. Оце спільне самозахисне «ми», герметичне й ліниве, дальтонічне й боязке до проявів індивідуальних світовідчуттів, — воно окрилює плазунів. Його є за що любити й боронити.

То були найцінніші миті мого життя. У цьому є щось перверзійне — постійно провокувати арифметичну більшість виставляти тебе на середину класу, ніби гартуючи своє відгалуження від мейнстриму. Я досі вважаю, що усвідомлене ізгойство — це один із найщасливіших станів. Так-так, усвідомлене ізгойство. Люди, які протистоять більшості бодай у чомусь, мусять мати свою середину класу. Тема протиставлення себе більшості завжди мене заворожувала, аж до непристойності. Були моменти, що несамовито хотілося в мегафон кричати триповерхові матюки на зло своєму інтеліґентному вихованню. Бувало, що кортіло демонстративно стояти на своїх двох тоді, коли всі навколо побожно стояли навколішки. Якщо добряче подумати, то в мене назбирається зо два десятки оцих протестних «бувало».

— Чим є належність до більшості? — я й досі не маю відповіді на це запитання, хоча й маю свій досвід перебування в ній.

Більшість завжди комфортніша, вигідніша і менш вимоглива. Більшість — це завжди кількісне поняття, і тільки ідіот зумисне обере менше число. Ясна річ, було би дурнею думати, що свій вчинок у подібному руслі аналізував річний вискочка, який більшу частину життя провів під покровом маминої спідниці та гнітом «правильності». Просто життя на свій розсуд маркує своїх обранців із категорії меншості, воно ніби обирає їх, підставляючи під неусвідомлені сеанси гартування по-живому.

А якби бабця спустила все на гальмах, розрадила мене, заспокоїла, придобрила своїми палюшками зі сметаною, допомогла швидко все забути, замнути цю історію — то яким іншим став би я? Мабуть, нормальним. Жахливе слово. Не певен, що норма взагалі існує. Всі ми виховуємося в нормі та для норми. Виховання — це і є процес онормальнення. Хлопчикам дарувати пістолетики, а дівчаткам ляльки — це нормально. Так скаже кожна людина, розстріляна ляльками. Особистість проявляє себе яксамраз у сутичці зі світом нормальних. Я не знаю інших рецептів. «Більшість», «норма», «будь з усіма» — ці слова придумані лінивими боягузами, які ніколи-ніколи не переживуть найвищого щастя стояти на середині класу.

В університеті ми (знову це солідарне, колективне «ми») вчинили розправу над викладачем філософії. Він чимось нагадував Веселуна У з фільму «Гостя з майбутнього» — така ж квадратна щелепа, зеківська стрижка і лукаві очі з подвійним дном. Пішов поголос, буцімто нашій однокурсниці він натякнув, що поставить «зарах» узамін на секс. Звісно, це спрацювало як атомна бомба, тим паче надворі були дикі ті роки, такі спраглі на «жовті» сенсації. Ми домоглися аудієнції у ректора, накатали колективну кляузу, з огидою дивилися на тих студентів, які уникали ставити свій підпис під скаргою. Ми вважали їх усеїдними безпринципними істотами, які не хочуть міняти життя на краще і стати на барикаду правди.

Ми влаштували скандал на рівні двох факультетів, про це почали говорити молодші курси, і часто до нас доходили вже модифіковані перекази, збагачені новими «подробицями». В одній із версій ішлося про те, нібито прибиральниця заскочила нашого філософа в кабінеті для практичних занять у місіонерській позі зі студенткою в передоргазматичний момент. Інша версія гласила, ніби філософ винайняв готельний номер, куди привів студентку, а вона своєю чергою намовила свого бойфренда привести шоблу бритоголових пацанів і влаштувати розправу над педагогом. У кожному разі, всі додумані деталі не мали ніякого значення, позаяк вони лише прикрашали основну істину — факт домагання, тож на цьому можна було би зупинитися.

Ми домоглися свого. Ім’я викладача було зганьблено, його з тріском вигнали з університету, інцидент розбив його сім’ю. Ми були задоволені собою. Ми перемогли. Нас переповнювала самоповага. І лише на святкуванні екватора (у студентів це означає рівно половину навчання, не знаю, чи тепер студенти це святкують, а ми святкували, та ще й дуже гучно, в забиченому кафе з чотирма майонезними салатами на столі та двома ящиками паленої горілки) — власне, на святкуванні екватора наша «сексуальна жертва» хильнула зайвого і розповіла своїй подружці на п’яну голову, що вся ця історія з філософом — фейк. Вона вигадала, інспірувала цей скандал, оскільки викладач погрожував відправити її на талон, а на той час у неї був справді тяжкий період у житті (помер батько, мама втратила контроль над життям, бойфренд спустив велику суму на гральних автоматах) — усе звалилося докупи, і довелося рятувати своє навчання в університеті.

До мене ця правда дійшла з деяким запізненням, але тепер уже атомна бомба вибухнула в мені. Я став одним із 25, хто солідарно розстріляв людину на середині класу. Викладач поспіхом переїхав до іншого міста, ніхто не знає, як склалася його доля. Моя ж доля перевернулася вдруге. Я присягнув перед самим собою, що ніколи не буду членом стада. Навіть якщо доведеться вдруге-втретє-вчетверте стати на середину класу. Навіть якщо тебе затопчуть.

— Можна я тобі поставлю одне запитання… Навіщо тобі це все? Навіщо тобі цей самоаналіз?

На таке запитання має право лише близька мені людина. Така людина є, отже, запитання прозвучало. У нас удома — красива стеля з елементами ар-деко. Гарний пастельний колір із сецесійною ліпниною довкола лампи. Я обожнюю все автентичне і старе — воно ніби нагадує, що я зараз живу в чужому світі, створеному не мною і не для мене. Гадаю, я непогано вписався би в уклад старочасного життя. Був би бунтарем, харизматичним уневажувачем традиційних устоїв. Тоді, тільки тоді можна було увійти в історію. То був час проривів. А зараз в історію можна увійти або великим злом, або великим добром. Це означає, що шансів у мене мало.

Я знав, що рано чи пізно доведеться відповідати самому собі на запитання: чому просто не можна жити, як усі, пережовувати дійсність під омофором колективу і радіти численній кількості єдинодумців? Щоправда, я не думав, що близька мені людина поставить це глобальне запитання, навіть не відриваючи очей від свого ноутбука. З таким виглядом можна бездумно питати «як твої справулі?» або нагадати перейтися порохотягом.

Саме це обличчя, таке миле й дороге, я побачив, щойно вийшовши з наркозу. Здавалось би, звичайнісінький апендицит — і так усе перевернулося! Мене завжди тягнуло до чогось глибокого і потойбічного. І я підсвідомо накликав на себе нагоду побувати в наркозі та спробувати щось відчути. Апендицит мав стати розумним компромісом: і ризик мінімальний, і нагода зануритися кудись глибше з’явилася. Виразно пригадую момент, коли операційні лампи почали плисти по колу, зростатися боками і віддалятися. Я тоді спорадично себе налаштовував:

— Не розслабляйся, думай, відчувай, помічай щось незвичне, налаштуйся на хвилю підсвідомого прориву, зблиску вищих істин…

Ні хрена — я весь наркоз спав, як бездушна колода. Як мішок із цементом. Нічого не відбулося. Нічого не відчув. Узагалі нічого. Я досі злий сам на себе, адже в мене немає двох апендиксів.

Саме це обличчя виринуло навпроти мене вже в палаті, коли я розплющив очі, і все стало зрозуміло. Ось воно — ти маєш поряд найріднішу душу. Дивне тепло розтікається животом у такі хвилини. Цей стан нагадує передчуття Нового року чи Святвечора — ти точно знаєш, що о такій-то годині настане те й те, і весь час до цієї конкретної години просякнутий умиротвореною й неминучою теперішністю, і ця повільна, в’язка тяглість просто окутує тебе з голови до ніг, і ти спокійний, як ніколи, заспокоєний, як ніколи, стабільний, як ніколи. Моя близька людина бетонує мою перспективу і дає змогу заморочуватися глобальними питаннями, усвідомлюючи присутність кохання тут і зараз. Без цієї людини я був би розхлябаним диваком, або алкоголіком-добрячком, або неврівноваженим конфліктером.

— Навіщо мені це все? Навіщо ця сповідальна інтонація?

Мені треба піти в глибину. Я боюся померти банальним. Я панічно боюся банальності. Банальні люди мене лякають, змушують чимдуж утікати від них, бо я не раз переконувався, що найгірші вчинки роблять найбільш банальні люди. У них немає за що зачепитися. Вони гладкі, як полірована поверхня хайтеківських меблів, вони блискучо хромовані, прості й геометричні до потворства. Я боюся таких людей, вони постійно вислизають із рук, інколи вони нагадують мені зразок ідеального лакованого куба без ніякого призначення, крім фізичного заповнення простору. Ці люди не мають біографій, їхні основні переживання і страждання розташовані на рівні побутового спалювання життя. Щоденне поглинання повітря, рідини, слів, енергії, корисних копалин, предметів побуту — це і є їхнім життям, вельми насиченим і бурхливим, на їхній погляд. Але для мене це все трагічно, бо банально.

Я не ріс серед богеми, серед обраних вершків. Мене від живого ґрунту відділяли 8 сходинок, я кропив колорадських жуків, мав срачку від сливок-сральок і досі знаюся на заклеюванні пробитої велосипедної шини. Мене впродовж усього життя оточували дуже приземлені люди, які були чудовими й неповторними самі по собі. Та тільки-но ці чудові й неповторні люди починали контактувати з життям і світом довкола — їхні чудовість і неповторність кудись розсіювалися, і народжувалися стереотипи, гоніння неугодних, тицяння пальцями в кожного, хто випадав з обойми. Моїми критеріями світорозуміння були критерії більшості. Навіть зараз, маючи розкіш руйнувати і створювати свої критерії, я все одно занурений у життя серед раті банальних людей. І я їм по-доброму заздрю, адже вони щасливі відсутністю самоаналізу і пошуків чогось потаємного, звабливого. Дурних більше, це доводять кожні вибори.

Коли ти оточений стерильною правильністю, то в момент свого становлення починаєш відчайдушно відганяти від себе нотки людиноненависництва. В якийсь момент я повністю збагнув усю велич мізантропів. Я раптом почав розуміти той міліметровий прошарок інтелектуалів, які демонструють зверхність і зневагу щодо людства. У нешанобливій нелюбові до банальних людей я бачив щось Боже, вище. Право не любити людей мають одиниці, бо хто, як не вони, найвиразніше бачать усю ущербність людської породи. Мізантроп живе у кожній розумній людині, яка навколо себе бачить тіла-організми, які нічого не прагнуть, нікуди не прямують, нічим не цікавляться, не розширюють свого світогляду, не читають розумних книжок — такі люди не заслуговують на любов тих, хто інколи цілу ніч не може спати від нашестя думок, тоді як за стіною ритмічно хропе тупе (а значить, щасливе) мурло, яке просто займає місце в просторі, переводить кисень, носить в очницях скляну вологість.

Мені не знайомий стан цілковитої любові до ближнього. Думаю, це й буде кінець світу — коли люди любитимуть людей тільки на підставі анатомічної однаковості. Це буде не скоро, за це я не переживаю, бо не вірю, що психічно здорова людина здатна любити того, до кого голки не підточиш. Любити банального ближнього — це надзусилля, міжгалактичне домашнє завдання, яке люди не можуть виконати ось уже третій міленіум. Цей іспит я, мабуть, теж ніколи не складу, тому що люди — єдині на цій планеті істоти, які можуть мене вбивати на смерть. Банальність — це небажання покидати вузьку зону свого комфорту, щоб не думати, не думати, не думати.

Мене не вчили змалку, що харкати проти вітру — немудро, тому робота проти вітру стала моїм alter ego. Докори сумління мене ніколи не приваблювали. Навіть коли я вчиняв щось очевидно жахливе — ніколи не хотів відмовлятися від свого проступку. Мої друзі, коли їх «палили» зненацька, миттєво одягали панцир «то не я, то не я», і лише я, як останній кретин, робив крок уперед.

— То я, то я! — мене підмивало вигукувати услід друзям, які вже накивали п’ятами. Заперечення проступку були би зрадою самому собі.

Я був надто цікавським, надто допитливим, надто загадковим і навіть зверхнім, аби дозволити собі пустити в хід кулаки. Мене ніхто не бив, тому що я добре бігав. А я нікого не бив, тому що забагато думав. Бігав я справді дуже швидко. Сидячі люди згодом стають прекрасними християнами, їм подобається економ-життя, вони хочуть убезпечити себе від потрясінь, сховатися за обідом із вареного м’яса, щоби прошептати перед ним молитву вдячності, але так, аби Він не почув.

Кожна ангіна (а вони були хронічні) приводила мене на нову сходинку розуму. Я лежав із температурою, і цей стан гарячки був неповторним. Мені ввижалися трупи у кожній складці штор, а всі тріщинки на стелі раптом починали вимальовуватися в якусь химерну картину, насуплені обличчя, фрагменти кінцівок. Читання рятувало мене від власної серйозності. Провалюючись у чужі сюжети, я міг подовгу проходжуватися чужими душами, народами, ситуаціями. Я запозичував чужі кліше, мені треба було заливати на свій файлообмінник чужі досвіди, аби потім пінцетиком витягувати необхідне. Моя тодішня реальність була настільки нереальною, що грань між вимислом і випадком стиралась. Уявляючи, як я завтра буду гамселити по морді свого кривдника, я ламав кулькові ручки, так само, як той у ростові-на-дону.

Я мусів був вистраждати свою непридатність до життя. Мене цікавили не футболісти і фантики, а людські слабкості. Моє дитинство — це яскравий жовтневий полудень, напівпожовклий, де кожен кленовий листочок просвічувався до останньої прожилки, до останнього розгалуження. Усе занадто залите промінням, занадто романтичне, занадто відкрите. Багато чого я не хотів бачити, а бачив, багато чого не хотів чути, а чув, багато чого не підпускав, але воно все одно проникало вглиб. Я поволі навчався усувати себе з цієї розмаїтості життя, навчався звужувати вхідний отвір, і туди з часом почали потрапляти лише змалілі люди. Від постійної необхідності оборонятись я слабнув, перетворювався на простий реаґент. Деякі люди народжуються посмертно.

Свідомість — це поверхня, покриття, під яким — відкриті рани підспідних бажань. А вони в усіх, хто мене оточував, були ідентичні: не мати бажань. Мене почали навідувати думки, що великими людьми називали найбільш шкідливих. Мені було комфортніше страждати від безлюддя, ніж бути пасивним свідком усіх цих розмов про лільку, яка завагітніла, про маруську, яка волочиться з молодшими від себе, про жанку, яка свого сина відправила до мами, бо він має ваду серця і скоро вмре. Я не хотів, аби мене змішували з іншими, а для цього було необхідно, щоб я сам не змішувався з ними. Побут обезкрилює. Мораль прибиває.

Нетерпимість до загальноприйнятого здолала мене, і я відчув момент, що пора вже усвідомити себе якось. Я жахнувся — скільки часу було вилито в каналізацію, скільки зайвих якостей я собі прищеплював, скільки скромності я в собі виростив. Із хворими очима пересуватися територією чужих віршів — ось до чого я докотився. Мої знання нічого не вартували, бо всупереч їм я хотів мати без ліку грошей, успіх, одягатись у найкращих кравців, мати віллу з шістьма колонами і неземне кохання.

Я припинив буквоїдство. Ніколи я не знаходив стільки щастя, як у найбільш болючі, страдницькі періоди самоідентифікації. Це було повернення до себе, найвища форма самооздоровлення. Запах артилерійського пороху ширився моєю кімнатою. Ніжна зоря світанку знаменувала переоцінку всіх наявних цінностей, хрестовий похід проти них. Я починав замислюватися: чому лілька, маруська і жанка погані? Чому я повинен їх теж обмовляти і зневажати? Моя міцна земля під ногами похитнулася, і я перетворився на канатохідця, який мусить перейти здрібнілий натовп унизу, вібруючи від кожного подуву.

Я почав помічати, що люди залюбки діляться своїм горем — і ретельно економлять щастя, лишаючи його тільки собі. Відтак я перестав співчувати. Співчуття для мене було і є найдешевшою емоцією, яка тільки існує. На співчуття здатний кожен, це закладено природою і самозакоханістю. А от порадіти за того, хто щасливіший від тебе, порадіти за чиїсь успіхи, чиюсь фортуну, чиєсь досягнення — мало кому під силу. А навіть якщо ти великодушно доростеш до цього, то з часом це обернеться проти тебе і ти почнеш картати себе за хвилинку слабкості.

В одинокості кілька шкур, дістатися туди не можна без ґвинта глибокого буріння. Боязко, та все ж я почав свердлити, вивертаючи на поверхню чорні, жирні надра. Мова панегіриків, од і дифірамбів покинула мене. Я почав споживати полум’я, що його випромінювала ця яма. Моє щастя втомилося від свого надлишку. Я почав пручатися. Не хочу бути стандартом, хочу навпаки, хочу попри, хочу по-своєму. Навколо себе я почав бачити не людей, що поспішають уранці на роботу чи в перукарню, а уламки минулого.

Я почав звертати увагу на тих, кого всі минали чи утискали. Потішні кришнаїти здавалися мені найщирішими християнами, коли поливали йогуртом свого божка, усіяного пелюстками айстр. Жанка, як виявилося, відправила хворого сина поближче до моря і ліпшого клімату. Лілька таки справді підзалетіла, 20 років потому ця нагуляна дитина стане найкращим у містечку отоларингологом. Я переживав повторне народження, бурхливу красу створення наново.

Мій студентський товариш — дистильований мізантроп. Він для мене — як мірило моєї людяності, такий собі градусник, яким я можу заміряти висоту свого заглиблення. Його естетика зневаги до всього традиційного і приземленого настільки заразна, що, розмовляючи з ним про всі ці речі, треба одягати герметичні скафандри, як у науково-популярних серіалах про біолабораторії. Товариш-мізантроп сублімував мою неартикульовану потребу жити наперекір.

Я досі не здатен розкусити розгадку його лиця. У нього коли сміються очі, то не сміються губи. І навпаки — коли сміється рот, то не сміються очі. Тому коли він сміється, я не знаю куди дивитися: на губи чи в очі. Асиметрія почуттів викликає в мене коґнітивний дисонанс. І тому я дивлюся в себе: чи весело мені під час атаки на традиційні цінності? Завжди весело, не те слово.

Мій товариш-мізантроп не ходить до церкви, і саме від нього я взяв звичку ніколи не хреститися, коли проходжу повз будівлю храму. Якось ми гуляли вулицею Краківською, я активно розповідав, що в цій церкві брала шлюб моя бабця з дідусем за півроку до арешту, товариш мовчки спинився і мене спинив.

— Подивися, — каже, — люди поспішають у своїх справах, обличчя напружені, злі, роздратовані, зате кожен, чи то вірянин, чи то останній покидьок, механічно хреститься, коли проходить біля церкви, хоча зараз вона зачинена, у ній не правиться. Ну от шо це таке?

Якось я їхав у маршрутці. Сидять дві жіночки. І так зосереджено миють кісточки якомусь Юрі, що слухати нема сил. От, думаю, зараз як сказану щось! Проїжджають повз Матір Божу. Різко переривають розмову, побожно хрестяться, втишено витримують паузу, маршрутка проїжджає трохи далі — і жіночки залюбки продовжують сеанс обмивання кісточок. Убив би! Сам на власні очі бачив, як старша жіночка молилася біля дерев’яного хреста, самовільно встановленого монахинями, а паралельно уважно роздивлялася молоду компанію, яка поряд гуртувалася на лавці. Хтось із перехожих ненароком зачепив жіночку, і та молитву обірвала злісливо:

— Куди прешся! Не бачиш — я молюся!

Моя однокурсниця з колежанкою пішла до сповіді. В черзі стояла півтори години. Як у черзі за ковбасою. Як у радянських універмагах, коли «викидали» товар. Ті, що були за нею, наказували:

— Сповідайся не більше трьох хвилин, бо часу нема.

Священик виглянув із захристя і діловито повідомив:

— Ого, як вас багато! Я скоро маю бігти.

Заодно висварив однокурсницю, бо вона не перехрестилася, стаючи перед ним на коліна. Вийшла після сповіді. Дві години не можна їсти, підемо покуримо? Європейці — щиріші. Вони не приховують, що релігійні свята для них — остільки-оскільки. Вони не будуть механічно хреститися чи «на автоматі» шептати молитви посеред вулиці біля хрестів. Їхній праґматичний розум каже їм: це — псевдо, фейк. Навіщо молитися посеред вулиці біля хреста — і не помогти ближньому, коли того грабують і він волає про допомогу?

Мій товариш ходить до церкви лишень для того, аби на картці записати імена померлих за упокій і живих за здоров’я.

— Отут ти лукавиш, — сказав я якось йому, — бо так сильно виступаєш проти ксьондзів, але даєш їм імена своїх небіжчиків, аби за них службу відправили.

— Нічого подібного, — реакція була миттєвою. — Це їхня пряма функція, їхня робота, за яку я, зауваж, плачу гроші, тут усе чесно.

Ще малим, коли я бачив усіляких підсліпуватих патріархів, з яких сипався порох старечі, в мене завжди з’являлися щирі співчуття, бо люди явно не на своєму місці, не під своєю митрою. Вони дуже нагадували напівживих членів політбюро. Від лиску їхнього архієрейського вбрання чомусь віяло мертвечиною. Мені здавалося, що за спинами цих предковічних старців стоїть перевтомлена чеканням смерть із поржавілою косою, їхні проповіді видавалися нескінченно затягнутими, в дечому маразматичними. Банальними, страшенно банальними — а я цього боюся найбільше. Таким отцям не хочеться нічого приватного сказати, не хочеться нічим потаємним поділитися — радше навпаки, автоматично говориш із ними завченими штампами без найменшого натяку на душевність.

Мій товариш, приміром, не молиться. У дитинстві я молився, бо так навчили. Але найщирішими, найадоративнішими, найпалкішими були молитви перед іспитами чи відповідальними контрольними-самостійними. О-о, тоді я впадав майже в транс, випрошуючи в Господа легшого варіанта задачі й допомоги від Таньки ззаду, в якої я завжди списував хімію. І, що характерно, найчастіше все ставалося, як я й просив, тож я ще більше утверджувався у своїй вірі.

«Якщо молитва і справді допомагає, то чому її не продають в аптеках?» — думав я.

Тепер я знаю, що треба просити найдрібніше, бо з цього все починається. Тому з часом у мене відпала внутрішня потреба в молитві. Мій товариш (богослов за освітою) пояснює це тим, що молитва — це насправді ніяка не розмова, у ній немає нічого взаємного, це безконтактне промовляння словесних конструкцій, затверджених на котромусь із уселенських соборів тисячу років тому.

— Тобі потрібна взаємність, тому ти й не молишся у звичному розумінні, — витлумачив він мені.

Коли доводиться брати участь у молитві (на Святвечір, до прикладу, чи на поминках, чи на якомусь груповому промовлянні словесних конструкцій) — я ловлю себе на думці, що все це жахливо. Якщо я й молюся, то механічно. Найчастіше на словах «хліб наш насущний дай нам днесь» я згадую, що давно не їв хліба домашньої випічки з підгорілою скоринкою. І тоді чомусь одразу перестрибую на слово «амінь». Мені здається, що я цю молитву знаю лишень до слів «хліб наш насущний» — і далі зразу «амінь». Коли я вперше, ще школярем, побачив, як повна церква людей показово била себе кулачками в груди на словах «без числа нагрішив я, Господи, прости мені!» — мені стало прикро, аж до нудоти. Привселюдно казати такі слова, тихцем косячи очима на сусіда ліворуч, — це те саме, що опівдні стати під пам’ятник Шевченкові й пісяти під нього, роздивляючись по боках, чи не йдуть тебе штрафувати. Механічне промовляння, сипуче, як єгипетська пустеля, плямкання губами мене завжди збиває з тексту, я розумію, що про ніяку розмову тут навіть не йдеться.

Найяскравіше, що я запам’ятав із відвідин храму, — це потріскані чорні п’яти старших жінок. Вони клянчали переді мною, їхні недоглянуті п’яти були такими ж, як і їхнє життя. Я знав чи не кожну з них, хоча слово «кожна» буде тут перебільшенням. Усі вони були збірним феноменом, типовим і схематичним. Вони не знали, що таке вузькі штани, фарба до волосся, педикюр, вищипування брів, косметика, декольте. Мені часто здавалося, що ці жіночки, які стояли навколішки з чорними потрісканими п’ятами, ціле життя були ось такого віку. Може, це тому, що я не пам’ятаю їх молодими. Будучи вдома в однієї з таких чорноп’ятих жіночок, я побачив на стіні фотографію її молодої. Світлина була чорно-біла, з жовтуватими плямами в кутику, оздоблена дрібними витинанками по периметру, вона явно не була фіксацією чиєїсь молодості. Здавалося, на ній зображена теперішня (чи грядуща) старість, прицвяшена, з очима, які не кліпають. Ця світлина моторошно нагадувала стилістику постмортем — посмертних фото, які стали дуже модними за вікторіанської доби. Зображені на них мерці невимушено сидять у родинному колі, в цілком природних позах. Виявляється, найживіші експонати на цих фотографіях — трупи. Вони уважно дивляться в об’єктив, їхні зіниці переповнені блиском. На мене втупився дуже схожий погляд.

Фотографія молодої ще дівчини не була молодою. І відтоді в мене твердо закріпилося переконання, що багато старших людей ніколи не були молодими, що їхня міфічна молодість померла на статичній чорно-білій світлині, абсолютно бездиханній. Зазвичай я не помилявся. Мене оточували вічно старі люди, які ніби змагалися між собою, хто кого поховає першим, хто на чиїх поминках з’їсть фаршировані перці. Вони потайки ненавиділи всіх молодих, вони всім своїм виглядом і опущеними донизу кутиками губ виказували відразу до молодості, привабливості, спокусливості, пружності тіла. Це щось схоже на фантомний біль калік, у яких ниють ампутовані кінцівки. Так і в цих жіночок нила їхня відтята молодість, і їхні потріскані чорні п’яти в церкві були квінтесенцією старості віри.

Я не бачив жодної молодої людини, якій було цікаво бути релігійною. А ті, хто замолоду був схиблений на вірі, виглядали безнадійно старими — і внутрішньо, і одягом, і поведінкою, і повадками. Вони теж були оточені вічно старими людьми, і на них наклався затхлий запах старих ікон, на якому вічно молодий патлатий Ісус фатально контрастував з усім довкола. Я уявляв, як він сходить з ікони, бере за комір схибленого на ньому молодого вірянина і викидає на вулицю:

— Єдріть твою налєво, іди поживи повноцінно і прийдеш до мене аж тоді, коли постарієш і коли назбираєш усе те, за що буде сенс просити прощення!

Отаким він мені подобався, і він був наймолодший з-поміж натовпу своїх епіґонів. Я теж клянчав у церкві, нічого не чуючи і нічого не розуміючи. Наді мною кружляв млосний запах ладану і лицемірства, переді мною зоріли чорні потріскані п’яти, навколо я бачив багато однотипних глибоко віруючих статур, навіть одягнених приблизно однаково, сумлінні школярі з числа тих 25 сонно тримали хоругви і крадькома позіхали, щоб ніхто не помітив — уся ця атмосфера штучних квітів, пластмасових вазончиків, вишитих рушників, монотонний нерозбірливий баритон заробітчанина в рясі, гіпсові рани, надщербнутий терновий вінок, з-під якого прозирала масляна фарба кольору червоних ліхтарів — я навіть шкірою відчував задуху та безпросвітність, задуху та безпросвітність…

Мій товариш каже:

— Ніщо так не гнобить, як щира віра в порятунок душі.

У цьому є щось дуже еґоїстичне й підступне: ти вимолюєш спасіння на підставі свого нічогонероблення. Чомусь мені здається, що в рай ґарантовано потраплять усі, хто не зробив нічого значущого, хто ні разу на вийшов за рамки написаного, хто чвалав давно торованою дорогою десь скраєчку, з опущеним поглядом собі під ноги, без ризику заглянути — а що ж там, на хвилюючій території не-норми? Можливо, якби свого часу в церкві я побачив усміхнених, щасливих, балакучих людей у яскравому одязі на повен зріст, які голосно співають O Happy Day, як в американських церквах для темношкірих, — то я би думав по-інакшому.

— Як ти дивишся на те, щоби віднині сісти за щоденник? — давно, коли ще був студентом, я спитав поради в одного хлопця, який на той час був мрією всіх дівчат.

Коли за красивим хлопцем полюють дівчата (власне, полюють, бо некрасиві хлопці дістаються їм просто так), мене переповнює ненависть. Я неозброєним оком бачу, що це — гетеросексуальне браконьєрство. Еґоїстичні самки розставляють пастки і задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) — все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни, обвішати двома дітьми, привантажити тоннами обов’язків і стимулювати його в’янення. У цьому вакханальному полюванні є щось від прадавнього лісу, де цицькаста мавпа мусіла так шикарно вийти з-за куща, аби носій продовження роду на це зреаґував. Непролазні джунґлі рослин і дерев перетворилися на джунґлі міст і багатоповерхових забудов — але методи появи з-за куща зазнали мало змін. Їхня мета — з хлопців, які щойно починають по-справжньому жити, зробити мужів, які надалі просто доживають у коридорі звужених можливостей. Якщо це супроводжується спалахами щастя — то ще півбіди. Зазвичай усе набагато простіше: чоловіки починають мстити, а це в них виходить лише за допомоги кількісних параметрів. Усі епізоди, пов’язані зі стрибанням у гречку, треба розцінювати як природну реакцію поневоленого.

Той студент-приятель знав, що є завидним об’єктом браконьєрок, і цим уміло користався. Він умів дати фальш-привід повірити в те, що її спецарсенал подіяв, і далі лишень вів калькуляторний підрахунок юних лохинь. Дивно, чому саме його я спитав про ведення щоденника, — мабуть, хотів почути грубувату думку неестета. А почув слушне запитання контра:

— Щоденник, кажеш… А тобі не здається, що викладати свої думки письмово — примітивщина?

— Здається. Я й сам переконаний, що писати щоденник — це ніби звіряти свої думки. Це з серії «сам зі собою». Якщо подумати: навіщо звіряти свої думки з собою, якщо ці думки — твої? Логічно?

— Ну от. Значить, писати щоденник ти починаєш з іншою метою.

— За це я тебе й люблю.

Зараз той студент помітно полисів і погладшав, за ним уже не так бігають, хіба що тітоньки, в яких давно не було. Він має двох дітей, середню роботу з середнім достатком. Каже, розлінивився. Дуже полюбляє футбол. Дивитися, не грати. А отоді ми почали вдвох писати щоденник. Він довго не протягнув, оскільки відвертість — не його. А я утвердив своє переконання: ті, хто пише щоденники, насправді всією душею хочуть, аби цю писанину потім хтось прочитав. Навіть не хтось, а багато цих когось. Інакше навіщо писати для себе те, що ти й так носиш у собі?

У студентські часи я переживав драматичну кристалізацію своєї ідентичності, тому таки сів писати щоденник. Він досі зберігається в шухляді, поруч зі старими конспектами лекцій професорів, частина з яких уже лежать на Личакові. До цих щоденників я дуже рідко заглядаю. Мені здається, що то писав не я і не про себе. Якийсь інший річний хлопець, закомплексований, заточений на конфлікт із оточенням, повернутий у філософські розмірковування про умовність правил. У цьому щоденнику є щось кумедне, щось напоказ бунтарське, перші описи закоханості, перші двобої з розчаруванням, відголоски багатьох інших «на середині класу», щоправда, мініатюрніших у масштабах своєї переламності. То писала людина, яка відчайдушно, до німоти крику хотіла, аби колись хтось прочитав написане.

Не бачу нічого непристойного в тому, щоби читати чужі щоденники. Навіть навпаки — читач робить послугу авторові щоденника. Це тільки прищаві дівки післяпубертатного віку несамовито верещать, коли хтось, найчастіше мама, ненароком знайде їхній щоденник. На видному місці. Я назвав би це страхом перед собою. Страхом людини бути зрозумілою і розгаданою. Книга, щоденник чи інша публічна писанина — це душевний ексгібіціонізм. О-о-о, яке це задоволення — виставляти напоказ щось дуже потаємне та інтимне! Це так запалює, так мобілізовує — адже доведеться потім витримати аґресивну реакцію на голу правду про себе і про когось. І таким чином перевірити істинність написаного. Тобто свою істинність. Ексгібіціоністична книга чи щоденник — хороша штука, яка дає нагоду мовчки сказати те, що може бути використане проти тебе. І буде використане. Ти ніби власноруч вручаєш комусь зброю проти себе. Геніальний винахід любителів переходити рубікони.

Кожна сповідь — це дія проти себе. Післясмаком кожної сповіді є не очищення, ні, не очищення. А безпощадність. Безпощадність до себе. Вивертання всього сокровенного, а передовсім — власних страхів і прорахунків. Кожна сповідь (якщо вона щира) випускає назовні всіх твоїх підшкірних демонів, із копитами, рогами, хвостами, багряними зіницями, іклистою пащею. І ці матеріалізовані випари твого дна дихатимуть на твою потилицю, і ти боятимешся озирнутися в пітьму позаду себе, і твоя тінь буде розчетвертовуватися навіть у вакуумі. Не кожен до цього готовий. А я цим марив.

Бабця не любить розповідати про тюрму. Я ж не люблю топтатися по загороженій території, хоча міг би. Її прожиту долю я сприймаю як проекцію свого альтернативного життя, завбачливо пережитого нею заздалегідь. Вона ніби випередила мене на півстоліття, виклянчивши у долі кілька ложок пійла, приготованого демонами. Колонтитулом її історії буде слово «стійкість».

8 років таборів — цей вирок вона не могла ні оскаржити, ні навіть почути своїми вухами, адже її судила заочна трійка. Я пробую уявити цих чекістів, але ніяк не виходить. Тобі приносять стос папок, де в кожній — чиясь доля. У тих папках не було фотографій обвинувачених, як це буває в особових файлах. Можливо, так було краще для тих, хто заочно, без перехресного перетину поглядами бодай із фотографією, міг переламати (або й забрати) життя сотням інших, чиї діяння описані хіба що одним чи двома стандартними абзацами. Бабця навіть якби й захотіла — вона не змогла би нічого довести чи що-небудь оскаржити, адже вона була винна, цілковито винна.

— Чи обіцяєш ти, раба Божа Ірино, піклуватися про свого чоловіка, ніколи не покидаючи його, будучи вірною в радості та смутку, у багатстві та бідності, у здоров’ї та хворобі до того часу, коли смерть розлучить вас?

— Так.

— Чи обіцяєш ти, раб Божий Стефане, піклуватися про свою дружину, ніколи не покидаючи її, будучи вірним у радості та смутку, у багатстві та бідності, у здоров’ї та хворобі до того часу, коли смерть розлучить вас?

— Так.

Вони брали шлюб 15 квітня року у Преображенській церкві, попри яку я проходжу чи не щодня. То був Великодній вівторок. Повний ексклюзив, бо навряд чи знайдеться ще одна пара, обвінчана у Великодній вівторок. Стефко спеціально ходив до священика довідатися, чи можна цього дня брати шлюб. Той сказав: можна. Вони мимоволі поспішали, ніби наперед передчували передвістя карколомних віражів. Хоча куди було поспішати: йому 21, їй 16 з половиною. Молоденькі, свіжі, непонадкушувані, вони обоє освітлювали цнотою всю сіризну тогочасся. Мені досі не зрозуміло, як можна виходити заміж у 16 з половиною років, незайманою, за першого свого обранця, та ще й прожити з ним 66 років у шлюбі. Напевне, це можливо лише за умови свідомого ув’язнення своїх природних потреб, не інакше.

Вони познайомилися випадково. Стефко жив недалеко від Львова, він був високий, чорнявий, дуже симпатичний, хвилястоволосий. У його зовнішності мусіло бути щось виважене, єврейське, принаймні я так хотів би думати. На той час він уже був героєм, який пройшов війну, з медалями за взяття Берліна та інших столиць Європи, з пієтетом і пошаною до своєї контузії та тяжкого поранення в руку.

Коли я був маленьким, він давав мені помацати відламки, які застрягли навколо трицепса. Все життя він носив у собі ці зернятка смерті, до них можна було буквально торкнутися. Лікарі вже готові були ампутувати руку, бо на війні не до ювелірних процедур, і ніхто не збирався бабратися з дрібними уламками, розсіяними по всій руці. Стефкові пощастило натрапити на неповороткого, флеґматичного хірурга з неприродно рум’яними щоками, і він по-людськи пошкодував ще нецілованого солдатика з-під Львова. Насуплено оглянувши руку, сказав:

— Я удаляю крупные осколки, а весь этот шмельц оставляю тебе на память. Это неправильно, потому что может гноиться. Если будет гноиться — отрежу на хер, но сейчас даю шанс, молодой ты слишком без руки ходить.

Нічого не гноїлося. Дідусь повернувся на фронт, а в цей час його родина в селі таємно допомагала упівцям. На війну його взяли річним. Вибору особливо не було, інакше — розстріл. Росіяни-командири дуже не любили галичан, тому постійно посилали саме їх на смертельні атаки. Але дідусь вижив. Мабуть, йому допомагала іконка, яку поклала в кишеню під ґудзик мама Текля. Перехрестила і сказала:

— Вернися додому. Наказую тобі ніколи нічого не знімати з мертвих.

Стефко послухав, пройшов увесь фронт, але жодного разу навіть не торкнувся мертвого. Він і не міг, бо був вродженим філологом, писав вірші й оповідання. Йому допікав сором за те, що однополчани ґвалтували жінок по всьому маршруту фронту. Він бачив, як голота грабувала берлінські підвали, виносячи консерви, повидла й компоти. Зі Стефка відкрито глузували, бо він із війни нічого краденого не віз додому, одну лише швейну машинку Zinger підібрав, яка згодом годувала його у скруту. М’ясорубка війни не зробила його злим.

9 травня. Берлін після капітуляції нагадував обгризений кістяк гігантської химери, що розкинула свої ребра сторчака до неба. Європейська столиця, яка ще кілька років тому жила повноцінним життям у стилі кабаре, висохла, облущилась, проросла з бетону штурпаками розвалених каркасних стін. Помирання міст має свою містику, інколи навіть привабливішу, ніж буяння. Стефко забрів у напівзруйнований квартал. Десь неподалік було чутно гуляння вояків на честь перемоги — але Стефко навряд чи колись буватиме у Берліні, тому він хоче запам’ятати його бодай таким, у руїнах, зате з колишньою величчю доглянутого, вилизаного міста, в якому пульсувало значно краще життя, ніж у селі піді Львовом.

Від нього я успадкував меланхолійне вдивляння в чужі вікна. Під час наших прогулянок я помічав, що він завше заглядає в чужі вікна, ніби домислюючи дрібниці життя за всіма цими шибами і шторами. У ньому помер письменник-неореаліст. Цілком імовірно, що в розбомбленому Берліні у сам день перемоги розмірено блукав Стефко з задертою доверху головою. І зазирав у самотні віконні пройми, з яких під силою перетягу могла вириватися полотняна фіранка, і вона ще пам’ятала ранковий дотик німкені-фрау. Шарм покинутих міст полягає у можливості дофантазовувати плин життя відсутніх мешканців. Даю руку на відруб, річний філолог Стефко з завмиранням серця дивився на відкриті рани Берліна, які ніби запрошували полікувати себе увагою і самою присутністю когось живого.

Аж раптом він відчув біля потилиці замок пістолета.

Запала мертва тиша.

Війна вже формально завершена, в повітрі витає запах очікування мирного життя — а тут смерть стоїть у тебе за плечима. Це не та смерть, що на фронті. Там вона безіменна, безлокальна, безпредметна, бо причаїлася всюди й ніде, на всіх чотирьох сторонах світу по всьому периметру. А тут позаду тебе стоїть дуже конкретна смерть, у руках конкретного ворога, з живої плоті. Така смерть має зовсім інший запах, звук і тактильність. Вона невідворотна, її стрілки біснувато добігають до фінішу, який ось-ось, за кілька секунд, ось він уже тут.

Стефко плавно розвернувся. І побачив перед собою замурзаного й переляканого німця. Теж молодого, теж річного. У воєнний час його відправили б на ґауптвахту за недбало розхристаний кітель. Замурзаний піт поволі стікав його скронею, ніби відмірюючи тракт чийогось життя. Німець навів пістолет на Стефкове чоло. Перед очима за кілька секунд пролітає не минуле життя, а майбутнє. Те, якого може й не бути.

Стоячи річним перед дулом пістолета такого ж річного німця, Стефко заплакав.

Сльози одна за одною покотилися його щоками. Від страху, від безпомічності, від жарту, від примхи. Пройшовши війну, він уже готовий був стати однією з останніх її жертв. Усе непрожите життя сфокусувалося на холодному дулі пістолета. Аж раптом…

Його німецький ровесник теж почав плакати. Вони обоє стояли на відстані зарядженого пістолета — й обоє плакали.

Плакали. Обоє. Від страху і безпомічності.

Війна — це і є сльози того, хто не хоче помирати, і того, хто не хоче вбивати. Німець відпустив Стефка і зник серед розвалин. Напевне, він не вижив. Поранення давалися Стефкові взнаки аж до самої старості, але він, річний рядовий, достеменно знав справжню суть цього дня. Для нього це завжди був День Життя. День подарованого життя. День сліз, які стікали обидвома щоками за мить до пострілу. День великого людського милосердя. День, коли треба просто подякувати за можливість дихати і не згадувати більше.

Щороку він чистив свої медалі до блиску. Якось я заскочив його за цим ділом — і завмер. Був пронизливо сонячний день, який примушував мружити очі. Дідусь мовчки діставав кожну медаль, які він тримав у пуделочку з-під взуття, протирав їх, перечитував викарбувані на них тексти, підносячи під кутом до променю світла. У цих діях було щось дуже відсторонене, ніби він у руках тримає не артефакти власного життя, а бездушні музейні експонати. Мав спеціальний піджак світло-сірого кольору, куди навішував свої нагороди, одягав його лише один раз на рік і ходив на всілякі заходи кожного травня. До останнього ходив. У цьому не було нічого радянського. Він навіть не знав, що таке ґеорґіївська стрічка. Він завжди відмовлявся, коли я, будучи школярем, просив його прийти до класу і розказати про війну. Підрісши, я жахнувся від думки, що ніколи не розумів свого дідуся. Боже-Боже… Для мене це була героїчна романтика, навіяна телевізійним епосом, а для нього це був день повернення під дуло пістолета в напівзруйнованому Берліні.

Іруся знала цю історію. Цілком імовірно, за неї вона його й покохала до нестями. Хоча у Стефка можна було би закохатися, навіть якби його груди не прикрашали медалі. Ґалантний і уважний. Вони познайомилися дуже кумедно. річна Іруся йшла зі своїми подругами, була люта ожеледиця, поруч пробігав Стефко, він не втримався на обледенілій бруківці та смачно «під’їхав» Ірусю. Обоє впали на сніг, аж покотилися. Молодечий сміх пролунав так гулко, що якась пані, яка вигулювали песика, вигукнула невідомо кому:

— Шельма!

Так і познайомилися, зрослися. І прожили разом 66 років. Це була ідеально гармонійна пара: він — розмірений флеґматик, а вона — впертий холерик. Іруся могла натараторити Стефкові 3 абзаци претензій, а він повністю губився у сказаному, бо через свій темперамент устигав перетравити лише десяту частину. І зрештою вона починала розуміти, що безнадійна це справа — сповідати свого Стефка, який просто не встигав за ходом її думок. І закінчувалося це актом зжалювання. Він підкупляв своєю майже собачою вірністю, а вона — харизмою.

— Ти зламала йому життя, — згодом мама Текля скаже невістці.

По ночах Іруся клеїла антисовєтські листівки. Стефко знав про це, знав про ризик, знав про нічні облави, але не перечив. Усе сталося блискавично, приблизно так само, як падіння на слизькій бруківці. Одна з подруг попросила Ірусю потримати в себе друкарську машинку кілька діб. Це була та сама машинка, на якій друкували листівки. Її знайшли під час обшуку наступного ж вечора. Було майже опівночі, оперативники ввалилися до помешкання і підозріло швидко знайшли те, що їх цікавило і що могло відправити на Сибір шайку антисовєтчиків. Ти зламала йому життя.

Що спонукало вночі займатися не любощами, а політичною контрпропагандою річну дівчину, яка мала під боком молодого, високого і ще не лисого хлопця? Післявоєнні роки видаються мені хворими. В історії сучасної цивілізації післявоєнні роки — це постабортний синдром. Людство штучно втратило мільйони життів — і ніяк не могло оговтатися, перебуваючи у перманентному стані пригніченої провини. Ця провина вистрілювала новими бездумними, шаленими вчинками, які ще гірше закручували спіраль зла.

У медовий місяць іти розклеювати на стовпах агітки вночі. В місті, де нікого й не треба було переконувати, що совіти — паскуди. Внутрішній поклик, підсилений юнацьким максималізмом. Усе — ніби про мене. Щоправда, мені більше пощастило з епохою. Через такі вчинки бабця є для мене тією людиною, з якою я полюбляю поговорити про щось серйозне, тобто ні про що.

— Хочу вас дещо запитати, — то було якраз на мій день народження.

— Кажи, — бабця продовжує смажити цибулю на смальці у просмерділій кухні.

Скільки разів я казав їй, що в такому віці, як вона, їсти жирне — це штучно пришвидшувати прихід деменції, адже жир заблоковує судини, і мозок погано живиться кров’ю. Скільки разів я їй це казав — стільки разів вона в моїй присутності смажить цибулю не на олії, а на смальці. Збоку біля плити на видному місці стоїть слоїк зі шкварками. Моя бабця — покровителька впертості. Вона ні з ким ніколи не радилась. І не радиться. Мабуть, як і я, вважає це симптомом несамодостатності. Її теперішнє життя людини в глибокому віці сповнене малорозумних учинків, але вона настільки самостійна, що не дозволяє собі звірятися з чиєюсь думкою. Наприклад, вона може ходити з двома своїми песиками до парку тоді, коли періщить дощ. Або — навіщо йти на базар за однією-однісінькою дрібницею (пакетик меленої кориці), якщо заодно не купити ще чогось потрібного? Або йти до церкви на останні 15 хвилин, розуміючи, що нині ти проспала, як школярка-двієчниця. Бабці всі ці алогізми в дупі, і я обожнюю цю частину тіла за рекордну місткість.

— А ви могли б одним реченням описати мій теперішній вік?

Бабця підвела очі трохи вище рівня погляду. Замислилася. Я вже починаю хвилюватися за цибулю, яка має всі шанси згоріти.

— Це найкращий вік.

— Що значить найкращий?

— У тебе ще є молодість і вже є розум. Подай мені сіль.

Між іншим, сіль — це ще один стимулятор маразму. Інколи мені видається, що бабця наче випробовує мене на лояльність. Вона мимоволі виховує в мені толеранцію настільки потужну, що я люб’язно визнаю право людини себе вбивати як невід’ємне право. Я допитливо вдивляюся в репресовані напівпрозорі напівпримружені очі, спрямовані на вулицю. Молодість, свій найкращий вік, Стефко з Ірусею провели у пекельних умовах. Я навіть шкірою відчуваю потріскування сухого сибірського морозу, пару з рота, біг підтюпцем із лісоповалу до дерев’яного поселення — 8 років розплати за свої переконання, за свій вибір.

Люди мають усі підстави злитися на Бога. Бог жорстоко вчинив із ними. Неповторну красу і свіжість він дає річним. І це — найгірша кара для людей. Бо найбільші помилки свого життя скоюють молоді люди, в яких уже є краса, але ще нема мізків. І точно так само фатальні трагедії скоюють зрілі й мудрі люди, бо на їхніх очах стрімко втікають життя і краса. Тут творець щось явно намудрував — дати красу річній істоті. Верескливій, категоричній, аґресивній, нетерпимій ні до однолітків, ні до старших. Істоті, яка не має навіть приблизної шкали цінностей. Старші мудрі люди завжди скрушно зітхають, дивлячись на красиву й пусту молодь. Їм шкода, що краса марнується. Молоді люди — великі марнотратники. Молодість дається істотам, які цього дару не здатні поцінувати.

Удома в тієї жіночки з розряду чорних п’ят я побачив дивовижний малюнок раю. На картині, крім едемної ідилії з розмаїттям флори й фауни, було намальовано оголену Єву і такого самого Адама. Вона сором’язливо, в наполовину опущений погляд зиркала на нього, ніби запрошуючи торкнутися до її незайманих персів. А по ньому вже було видно, як не знана досі хотячка струменить від праматері-землі й підноситься вище колін. Ця картина крикливо дисонувала з зупиненим часом цього будинку, і в оточенні нерухомих світлин вона виглядала як сороміцька розпуста, як безцеремонне порно.

Первозачинателі людства лише починали відкривати всю спокусливість і млосність реального, тілесного буття, і їхня необачна ненаситність дала змогу потім заселити цілу планету. Їх дуже легко було спокусити, бо вони не були старими. Поряд зі мною, в цій самій кімнаті, стояла жіночка, для якої вік і задоволення перетекли в розряд умовностей, і я зараз шкодую, що тоді не розпитав її про її справжнє тілесне життя. Про те, чи має вона, нещаслива в своїй банальності, право розмірковувати про те, що є правильним, а що неправильним у цім світі. Чи має вона право своїм редукованим і підсушеним мозком засуджувати будь-кого живішого? Чи має вона і решта жіночок право на категоричні знання істин, адже всі ми — нащадки райського інцесту, нащадки двох бездумних істот, основне призначення яких було потішати й розважати Бога, нащадки істот, одну з яких Він зумів зліпити лишень за другим разом. Зрештою, що в цьому багатошерстному світі може бачити людина, в якої працюють лише 5 % мозку і яка на 90 % складена з протічної води?

Перша ніч у Стефка й Ірини відбулася вже після одруження. Флеґматик флеґматиком, але він до старечих літ виконував свій чоловічий обов’язок, і це вселяє надію в мої перспективи, якщо генетика спрацює. Він знав, на що йде, коли арештували його Ірусю. Її вивели в одній сукеночці й поспіхом накинутому плащі. Він не міг нічого вдіяти, хоча був героєм війни, не по роках інвалідом 3-ї групи.

Прокурор його запросив на бесіду. Погортав справу і по-батьківськи почав:

— Слухай сюда. Ти ж узагалі молодий ще, ви пару місяців тому з нею поженилися. Вона сяде в тюрму, її вивезуть. Бо треба було мозґами думати. А от ти подумай: нащо тобі ламати своє життя? Воно ж тільки почалося. Ти пройшов війну, маєш нагороди, ти інвалід війни. А вона — ворог народу. Включи мозґи. Ти уявляєш, що це таке? Я бачу, ти молодий, розумний, я тобі по-людськи скажу: напиши заяву на розлучення. Потім напишеш відмову, що нічого не знав про її темні справи, що засуджуєш її — і все, живи собі нормально. Ти ж молодий ще, у тебе все попереду.

Те саме, достеменно слово в слово, йому сказала мама Текля, яка сильно любила свого молодшого Стефка:

— Тобі 21, у тебе все попереду, ну подумай, на що ти себе прирікаєш, та й нас усіх заодно.

Він удруге став під холодне дуло пістолета. Тільки навколо був не поруйнований Берлін з осиротілими кам’яницями, а найрідніші люди, які ніколи не побажали б йому зла, які чекали його з війни. І таки дочекалися не для того, аби знову втратити. І не його персональне життя, а їхні життя були в зоні ризику, в зоні його відповідальності. Тут немає шальок терезів, на яких можна було зважити всі за і проти. На кону його кохання, його Іруся, його вірність — і нове життя, яке могло розпочатися з чистого аркуша ціною однієї заяви на ім’я прокурора. Вибір треба було зробити навіть за його відсутності. Можливо, якби Стефко на той момент перебував у моєму теперішньому «найкращому» віці, то зробив би якийсь інший вибір. Цього ніхто не знає. Знаючи цього тонкодушевного, вразливого інтроверта, я не сумніваюся, що тієї ночі він плакав у подушку, німо волав до неба «за що???» і розчиняв свій розпач у тютюновому димі біля вікна. Коли репресія вибирає саме тебе — все міняється докорінно, пріоритети летять шкереберть, і ти один-однісінький стоїш на неозорому оголеному плацу під прицілом невидимого термінатора, і ніде сховатися. І все, що в тебе є, — це мотивація піти на це. І більш нічого, лише мотивація свідомо ступити у прірву пекла. Свідомо ступити.

Для когось, може, це пересічний сюжет у ті хворі післявоєнні роки, коли люди цілими натовпами свідомо робили крок назустріч безодні, чи, точніше, безодня в геометричній проґресії захланно поглинала цілі реґіони. А для мене Стефко, який зробив свій вибір усупереч молінням своєї матері, — інший. Не той, який згодом усе життя сидітиме під каблуком Ірусі. А інший яко категорія людей, котрі пішли услід за собою, а не за більшістю. Інакшість завжди проявляється на якомусь тлі. На щастя, тла навколо нас — хоч греблю гати. Іншими нас роблять не-інші, поміщаючи нас у ванночки з реактивом на певну відмінність. І коли знаходять цю відмінність, то непідробно тішаться: осьо з’явилася мішень.

Усе екстремальне існує не просто так. Це — як борти, об які б’ється амплітуда існування. І що ближче ти до краю, то краще розумієш життя. І щоб ти відбувся, тебе хтось/щось зобов’язаний підсунути поближче до борту. Це шанс. Хто обрав життя у преспокійному, серединному, штильному мейнстримі — той не може відбутися, не може відчути всю повноту перемог над собою і кимось іще. Стефко міг перезапочаткувати своє життя, підписавши відмову, адже так робили тисячі людей до нього і після нього, причому напрочуд успішно. Родинна генеалогія навчає мене обдумано настромлятися на штики двозначностей і сміливо ступати у свою облюбовану прірву. І не прагнути достукатися. Іншим не відчиняють, тому інші й не стукають. З них справді нікудишні стукачі.

Мій світ виростає зі стику іншості й повсякденності, і їхня поперемінність мене постійно плутає. Кожен із нас — інший, бо, чорт його бери, однакових людей не буває. Але водночас світ побудований на масі. Інакше він давно уже втратив би цілісність, він розсипався би на мільярди блискучих індивідуумів, які замкнулися би окремо один від одного шліфувати свою неповторність. Маса — всюди, всі ми є масові у своїй неповторності, і всі ми є вигідним тлом один для одного. Хтось це використовує як засіб виокремитися. А хтось — як засіб виокремити іншого і знищити, дати підписати офіційну відмову від кохання, ось так просто, підписав — і живеш спокійно.

Іруся якось сказала, що в таборі зустріла справжніх людей. Потім, уже після реабілітації, вони підтримували між собою зв’язок, регулярно листувалися, інколи навіть зустрічалися. Це нагадувало таємне братство людей, допущених до ексклюзивного досвіду з ексклюзивним знанням, яке є лише їхньою прерогативою. Мені здавалося, вони навіть листувалися паролями, напівнатяками, незакінченими реченнями. Вони були свого роду обрані, клеймовані інакшістю, представники племені, яке пережило свій приватний армаґедон.

— Наскільки банально бути собою? Наскільки це небезпечно?

Бути собою настільки неприродно для людини, що для цього вже потрібні неабиякі зусилля. Обстоюючи у дебатах цю позицію, я підвівся з канапи і підійшов до стелажа з книжками. На верхній поличці — священні книги більшості релігій або теософські коментарі до них. Упанішади, Книга змін, Коран, Веди, Силенко.

— Чому тут нема Біблії? — спитав я.

— Вона на нижній поличці. Там у мене художня література.

Мій товариш у цей час перебирає гори видрукуваних аркушів своєї кандидатської. Відтворити її повну назву я не потрафлю, але це, зрозуміла річ, щось парадоксальне. Мені це дуже близьке, бо часто я сам себе відчуваю щільно затисненим поміж дуалізмами. Моя дипломна робота всіх поставила на вуха самим лише заголовком: «Журналістика як інструмент Апокаліпсису». Перелопативши всю напівезотеричну літературу, я з посиланнями і цитатами доводив, що моя професія — це інструмент зла, який пришвидшує кінець часу. І таки довів — маю диплом із відзнакою.

Хоча не диплом привчив мене до міркувань про справжність. Коли ти, створений матінкою-природою, хочеш пісяти, то мусиш нести переповнений міхур до чітко визначеного місця. Коли ти хочеш щиро сказати своєму професорові, що він — останній козел, то мусиш прикусити язика, бо попереду в тебе сесія. Коли ти хочеш зізнатися комусь у коханні, то спершу мусиш зважити, як це освідчення сприйметься. Коли ти хочеш врізати комусь правду-матку, то 10 разів провидіння зверху ніби зупинить тебе на півслові, лякаючи страшним каяттям. Це дає мені підстави казати, що природною людина може бути хіба в туалеті, та й то коли ніхто не стоїть під дверима. Природна людина серед решти людей — ідіот, хам і посміховисько. Виклик. Герой. А героїв треба знищувати. Таке їхнє призначення, і такий принцип колективного життя істот, в яких працюють 5 % мозку і які на 90 % складені з протічної води. Десь я це вже чув.

У кожному обл- і райцентрі я поставив би по Голгофі. Треба піднімати металургійну промисловість. Уявляєте, скільки сталевих кілків довелось би виробляти заводам! У цьому був би глибочезний духовний зміст. Кожного дня люди обирали би з-поміж себе найдуховнішого — і цілою церемонією вели би на Голгофу, більшу й малу. Все це — в прямому ефірі ZIK. Людство нарешті відчуло би своє покликання.

«Шануй циніка, бо його вустами глаголить гола правда», — писав колись мій улюблений Ніцше. І не помилявся.

Він закінчив у психушці. Вельми вдале місце для найтверезішої людини на зламі століть.

— Гола правда, кажеш…

Моя подруга — вар’ятка ще та. Вона теж любить Ніцше. Власне кажучи, вона й підкинула мені перший томик, з якого почалося вихороподібна переоцінка всіх моїх засад. Я деколи приїжджав у гуртожиток, де ночували (не жили) мої університетські друзі. Комендантка з хімічною завивкою і в’їдливим характером чомусь дуже симпатизувала мені, навіть дозволяла несанкціоновано ночувати у дівчат. Вони мене клали на ліжко своєї співкамерниці, вона на той час мала хорошого кавалера з квартирою, куди ходила по свою порцію сперми. Ми допізна балакали, мене частували смаженими макаронами (навіть не знав, що колись таке їстиму, та ще й із сосискою), ми пили найдешевше вино, від якого фарбувався язик, хтось поверхом вище приносив гітару, на якій ніхто не вмів грати, але це нікому не заважало співати галіму попсу під ритмічне бринькання. Ці вечори були ніби проривами, кожен із нас хотів щось епатажне виловити з надр свого дна. Моїй ніцшеанській подрузі з цим завжди таланило, але того вечора вона перевершила навіть мене.

— Я нікому такого ще не говорила, але раз так діло…

— Ну давай.

— Я не знаю, що ти…

— Не тягни.

— …що ти адекватно зрозумієш…

— Давай як є.

— Це стосується моєї мами.

У кімнаті з запахом зошитів зависла пауза. Слово «мама» — найбільш проблемне для кожної сущої людини. Всі ми трошки травмовані нашими батьками. Тяжчих і більш переплетених взаємин, зітканих із діаметрально протилежних відчуттів, ніж зі своїми матерями, люди не мають. Цей крутий заміс дуже контрастних емоцій носить кожен — навіть той, у кого з мамою повна ідилія. Зрештою, такого не буває. Просто не буває. Ми або переростаємо своїх мамів, або назавжди лишаємося під ними. І в обох випадках це болісно нерівні стосунки. Це або перевага, або залежність.

Я аж підвівся в очікуванні нового перлу відвертостей.

«Я звертаюся до мами на ви і ніколи не кажу їй, що люблю. Навіть по телефону, — сеанс сповіді розпочато. — Не подумай поганого — я її люблю. Я її дуже-дуже люблю. Просто не можу себе пересилити висловити це. Навіть коли я з нею бачуся, то інстинктивно підставляю щоку першою, щоб самій не цілувати. Вона для мене не є огидною. Її запах не знуджує мене. Хоча скажу чесно, мені довелось якось мити їй волосся. Це були дуже дивні відчуття. Чи то через фарбу, чи то я не звикла, але в ту мить я наче мила голову ляльці. Я не знаю, чому так — адже в мені живуть надзвичайно глибокі почуття доньки до мами. Я завжди страждатиму через те, що вона не реалізувалася ні в професійному плані, ні в інтимному. Я дивлюся голлівудські фільми, де головними героїнями є ексцентричні, густо нафарбовані комічні жіночки з п’ятим розміром — і мрію про таку маму. Я знаю, з такими егоїстками, хоча й кумедними, буває важко в реальному житті, однак таку егоїстку я з задоволенням перша цілувала би в щоку. Я брала б її до всіх своїх колежанок, ми голосно ржали б і видавали анекдот за анекдотом. А свою я просто люблю в душі. Вона в мене дуже складна жінка, хоч і проста до неможливості. Вона не вміє бути акторкою, вона надміру проста. У випадку з мамою я вперше зрозуміла, що простота буває надмірною. Вона навіть коли намагається (в тім то й річ, що намагається) бути дипломатичною, то це так награно, що краще було би вислухати від неї щось міцніше. Вона дуже добра і дуже зла водночас. Добра тим, що присвятила себе дітям та онукам (це дві мої сестри постарались). І зла через те, що присвятила себе дітям та онукам. Величезна кількість суперечностей зіткнулися в її душі. Вона любить своїх дітей — і їх дзьобає. Вона пишається мною — і дорікає. Вона недобре думає про людей, але майже постійно керується їхньою узагальненою думкою. Мама — значуща фігура в моєму житті. Значуща своєю відсутністю. Вона існує, і це прекрасно. Мені приємно телефонувати їй — приємний сам процес набирання циферок. Однак здебільшого я мовчу у слухавку і ставлю простенькі запитання інформативного плану. Все, що мені треба знати, — що мама існує, вона живе у своєму і цьому світі, дихає, ходить на базар, відстежує турецькі серіали. Водночас мами ніби й нема: я не вдаюся в суто жіночі шептання, не обговорюю своїх проблем, не ділюся своїми клопотами, бо від цього вони тільки важчають. Якщо я їй розповім одну проблему, то піду від неї з десятьма. Вона — мій стимул робити все перфектно. За це я їй вдячна, у цьому вона — справжня мама. В неї немає серединної, виваженої позиції. Для неї людина або найкраща, або найгірша. Причому одні й ті ж люди періодично потрапляють в обидві категорії. Вона майстерно вміє докоряти. До останнього часу її улюблена фраза (щоправда, мені з сестрами вдалося її трохи відучити) — «ти мене до гробу доведеш». Коли я жила з нею, ще до вступу, вимовлялася ця фраза з усією серйозністю і трагізмом. Попервах я сприймала цю фразу дуже всерйоз. Потім із мотивів самозахисту я почала цю фразу не сприймати. І саме тому попросила маму її не вживати, бо я починала помічати, що завдяки цій фразі смерть мами не стала би таким жахом, яким має бути. Моя мама жила і живе чужим життям. Спершу — нашим із сестрами життям, а тепер — онуків. Завдяки старшому онукові вона заново проходить шкільний курс за 5-й клас. Вона ставиться до політики так, як ставиться моя найстарша сестра. До життя ставиться так, як ставиться її мама. Вона слабка і навіть безсила, тому стала панікеркою. Я люблю її, але десь дуже внутрішньо, на рівні материнської плати, в яку записано вичерпний перелік необхідних для людини чуттів. Я ніби звідти, з жорсткого диска, видобуваю свою любов до мами. Тобі це знайомо?»

Надворі — дощ. Його стукіт об металеве підвіконня поширює в кімнаті атмосферу ендемії, замкнутості. На мене дощ ніколи не діяв депресивно. Навпаки. Я змалку полюбляв вештатися під дощем у високих ґумаках (ми їх називали «боти»), віднаходячи найглибші озероподібні калабані. Мені подобалося відчуття змоклості, в цьому бродінні під зливою самовідтворювалася ритуальна дія хрещення. Потім мама мене висварювала, бо передбачала ангіну. А мені було все мало. Я ніяк не міг очиститися.

Гола правда неодмінно дарує стан легкості, а з цим у дорослих людей хронічні проблеми. Діти жорстокі до своїх батьків. Тому я, найімовірніше, не матиму дітей. Комусь же ж треба розімкнути це зачароване коло взаємного травмування. Виростаючи, діти мстять за кожен рік своєї безпорадності, своєї прив’язаності до того, хто їх привів на світ. Ця помста — чи не єдина з наук, яка легко дається. Я помітив, що дорослі люди про своїх батьків інколи говорять займенниками. Вона, він… Дорослі діти ніби змушені шукати у своєму розграфленому житті місце для тих, кому потрібна лише увага — зміст усіх нестач. Люди, які не змагалися зі своєю мамою, не знають, що таке життя. На світі не існує жодної мами, яка не заважала би дітям. І взагалі — що це за мама, якщо вона не нервує своїх дітей, не страждає через них і не завдає їм страждань? Глибокі стосунки мають бути замішані саме на цьому.

Моя мама панічно боїться таких розмов. У неї в такі моменти розбігається лексика, на плиті моментально починає кипіти віртуальне молоко. Вона — не для розмов про високе, і загалом це не зле. З нею добре розмовляти про новинки на гуманітарці, де торгують білоруси. Вона мастак розповідати, хто новий помер і звідки я маю знати цього мерця. Їй неабияк до снаги описувати вчинки сусідів, з усіма умовиводами. Нобеля їй можна присуджувати за аналіз поганих рис характерів різноманітних людей. А от усілякі мудрування й відвертощі — не її коронний номер. Вона по-своєму щаслива, перебуваючи у світі односкладних речей, вистояних і перевірених часом. Я боюся її розчавити. Я постійно боюся її розчавити.

— Ви кохали Ігоря, який помер?

Мама не сподівалася на таке запитання. Зараз вона на пенсії. На підставі педагогічного стажу вона туди вискочила за першої-ліпшої нагоди, оскільки на той час розмір пенсії перевищував розмір зарплати. Я мастив маслом канапки на забаві з нагоди її виходу на пенсію. У класі сольфеджіо зібралися вчительки, втішені тим, що можуть її ставку розподілити між собою. У неповні 50 мама розпочала життя пенсіонерки. Базар, телевізор, посуд, онуки, бульба на зиму, ощадкаса, ти взяв шапку? Я отримав дієве щеплення проти пенсійного життя.

Раніше вона так само вискочила заміж. За мого тата. Хоча любила іншого хлопця. Ігор, мій фантомний тато, помер від ґанґрени, коли йому було Я бачив його фотографію — неймовірно красивий, ну неймовірно красивий. Брюнет, білі зуби, проникливі очі з іскринкою, чуттєві, м’язисті губи, зграбний витончений носик, сексапільна щетина, якою можна було би рекламувати електробритви. Його батьки — спадкові освітяни, місцева інтеліґенція, завжди по-панськи, неквапливо походжали попід руку. Моя мама теж була дуже вродлива, їй неабияк личила перука в ретрофранцузькому стилі, тоді навіть незаймані дівчата носили перуки. Вона мала шикарні ямочки на щоках і ніжну шкіру, мов у манекена.

Мама зустрічалася з Ігорем, мали серйозні плани. Однак на спортивному турнірі Ігор ушкодив коліно. Він не надав тій травмі особливого значення. Кинулася ґанґрена. Ігор зліг. Мама щодня відвідувала його, вони подовгу залишалися наодинці, але я ніколи не дізнаюся, про що в таких випадках розмовляє закохана пара приречених. Медики благали дати дозвіл на ампутацію. Він міг би жити донині, я міг би сидіти на його колінах, адже протезування демонструє чудеса прогресу. Він уперся, як баран:

— Можете мене розстріляти, але я не дозволю відрізати ногу.

Не знаю, чому мама не знайшла таких слів, які могли би розтопити його ультиматум. Зрештою, чому не шантажувала, чому не вдавалася до заборонених прийомчиків жіночого маніпулювання? Можливо, і вдавалася. Все марно. З моєї мами, як і з мами ніцшеанської подруги, погана акторка.

— Ми зустрічалися, — знехотя почала мама, знаючи, що від мене не відкараскається. — Він був найгарнішим хлопцем у школі. Його мама не дуже була в захваті, що він за мною бігає, бо я була донька репресованих, а вони — вчителі. Між нами було почуття. Дуже сильне. В мене більше такого ніколи не було. Ми ходили в кіно, і він навіть потайки привів на один із сеансів своїх батьків — але так, щоб я цього не знала. Я тоді страшенно образилася, закатала йому скандал.

— Скажіть, а нащо було закопувати ті обручки?

— Така традиція була.

На похорон Ігоря зібралося все містечко. Люди обожнюють чужі трагедії та горе. У пошуках свого катарсису можна безконечно споглядати на чужий траур і побивання. Весь передпокій, де лежало тіло, було заставлене білими лілеями. Мама досі ненавидить ці квіти. Коли бабця ненароком їх посіяла, то мама згодом усіх їх педантично виполола. Услід за труною незаміжня дівчина, навіть не заручена, несла 2 обручки. Їх закопали разом із Ігорем на цвинтарі. Вона несла їх на невеличкій ромбоподібній подушечці пурпурового кольору. Як обітницю, що без нього вона вже ніколи не буде щасливою. Це була процесія прощання з жіночим щастям моєї мами. Вона виконала свою присягу сповна. Ґарантом служив загальноміський перфоманс із закопування обручок у глину під пильним поглядом населення. Цей акт мав надзвичайну містичну силу, і Ігор досі сниться мамі як попередження лихих подій. Вона ходить до нього на цвинтар, хоча минуло півстоліття. Ігор є її вічним якорем, перед яким незручно бути щасливою.

— А чому вийшли за тата?

— Бо він так хотів. Він сказав: вона буде моєю. Він мені навіть ноги мив. Це вже потім він змінився. Це все його колеги, його робота. Там усі гуляли. Бавилися в ромашку — бабу пускали по колу. Один із них був лікар, то, кажуть, дезінфікувався марганцівкою, щоби не підчепити якоїсь зарази.

Я дуже полюбляв порпатися в нашій стінці. Завжди знаходив у цих численних шухлядах-поличках-перегородках-нішах-закапелках щось цікавеньке. У більшості випадків воно було взагалі не ужиткове. Зайві, непотрібні, напівсправні речі, які зберігалися невідомо навіщо на якийсь-то випадок, який ніколи не наставав. Я перебирав ці предмети, уже давно позбавлені свого прямого призначення; вони лежали в нашій стінці, як на китайському складі всякого непотребу, знеструмленого, облупленого, надгризеного марнотою лежання. Всі ці списані предмети несли на собі відбиток минулого життя, коли все довкруж квітло, і в цьому житті моя мама — молода, усміхнена, з ямочками — іде закохано за руку з прозористим силуетом, кремезнішим за неї, на двох ногах.

І ось в один із канікулярних днів я дістався до однієї з антресолей, в якій міцно спали папери. Не без допомоги табуретки я виволік звідти всі метрики, шкільні альбоми, медичні книжки з поліклініки, власноруч писані рецепти випічки, документи на нерухомість, іншу целюлозу. А це що? Я натрапив на коричневий блокнот. Звичайнісінький блокнот у клітинку, ледь-ледь дрібнішу від моїх звичайних зошитів, у шкіряній палітурці з несиметричним тисненням.

Із дитячою цікавістю я почав гортати сторінки. Геть порожні. Нічого всередині. Ніякого тексту. Самотні клітинки і нічого більше.

«Чого буде тут лежати?» — по-господарськи подумав я і почав по одній виривати сторінки, акуратно складаючи їх поштучно на купку — мамі згодиться.

Знешкодивши більше половини блокнота, на одній зі сторінок, унизу по діагоналі, я виявив напис кульковою ручкою. Буквально кілька слів. Моїй Галі з любов’ю. І підпис. Незнайомий підпис, у нас так ніхто не підписувався.

Увечері я вперше побачив маму в такому стані. Вона і плакала, і злилась, і ридала, і добряче вгріла мене рушником для витирання посуду, її руки тремтіли, лице корчилось у всіх можливих пантомімах болю. Я інтуїтивно відчув, що зайшов на terra incognita, незвідану землю з незчисленною кількістю пасток, кожна з яких була живим докором.

— Що ж ти накоїв!!

Вона сиділа на підлозі, підібгавши коліна, нервово тримаючи в руках розчленований блокнот, по одному аркушику пробувала назад запихнути в коричневу шкіряну обгортку, ніби відмотуючи плівку часу назад. У неї нічого не виходило. Вона розуміла, що на підлозі вона бачить розкидане поштучно своє життя, свою жіночу долю, закопану на цвинтарі. Цей блокнот був символічно чистим, порожнім. У ньому не було жодних записів — ні щасливих, ні мінорних. Я вперше зрозумів, що спогад мусить мати свій матеріальний еквівалент. Я мимоволі став його убивцею. Мама, похнюплено сидячи на килимі, перебирала всі ці листочки і ніби прощалася з цілим пластом своїх спогадів. Ще декілька днів після цього я помічав в її очах невимовний біль. Цього блокнота, точніше, його решток, я більше ніколи не бачив.

— Можна щиро?

Мама настовбурчилася вся. Мені потрібно це сказати. Конче потрібно. Інакше я ніколи не злечу. Мені складно бути добрим сином. Я півжиття хочу відрізати від себе оце все домашнє, залишити його у старих фотоальбомах, у пам’яті на дотик, у своїх дитячих розмальовках, таких кольорових, таких невимовно світлих. Я хочу носити в собі всі ці спогади у вигляді заархівованих файлів. Вони дуже могутні, дуже ємні, дуже концентровані. Деякі з них я ніби заново переживаю, приїжджаючи до мами, і я хочу, щоби так було завжди, щоби ці спомини не зазнавали постійної актуалізації, адже вони тоді перестають бути теплими споминами. Мені складно бути добрим сином. Мені потрібен високовольтний мур, яким я міг би відгородити свій власний простір, своє власне життя з моїми власними демонами. Мені доконечно потрібне абстрагування від усього, що має пуповину, предтечу. Надмірна близькість мене руйнує, я для цього не створений. Мені складно бути добрим сином. Мені потрібен усього-на-всього метр санітарного простору, який рятує від безповоротного розчинення в чужих життях рідних мені людей. Ця ноша надто тяжка для мене — бути чиїмось епіцентром. Так краще, коли гірше. Я хочу, щоб ви знали: я люблю вас, мам. Я про вас багато думаю. Я справді дуже і дуже люблю вас. І тому не можу бути з вами аж надто близьким.

Коли я народився, лютували хуртовини і страшні морози. Тому тато не зміг одразу приїхати. Він потелефонував, і йому медсестра, переплутавши графу, сповістила:

— У вас дівчинка.

Тато почав обмивати з’яву на світ Дарусі. Даруся виявилася мною — і тато цю дивовижну метаморфозу обмивав іще півроку. З-поміж іншого це було однією з причин майбутнього розлучення. Я часто пригадую своє дитинство. Щаслива то була пора, тому що безвідповідальна. Я виріс у власному двоповерховому будинку з садом і травою. Найглобальніше відчуття мого дитинства — бажання, щоб мене жаліли.

— Ой який ти бідненький, що ростеш без тата…

— Ой який ти бідненький, що він ухиляється від аліментів…

— Ой який ти бідненький, що він не цікавиться твоїм життям…

То були найсолодші усвідомлення дитинства. Кожна доросла людина тужить за дитинством — за часом, коли тебе жаліють аж до млості. Я був маминим синочком. Безмежно її любив, був її продовженням. Мене не можна було відлучати від неї. З першого дзвоника я виніс дві яскраві згадки. Перша — ми ледь не спізнилися, бо мене натерли кляті сандалі. Друга — я поглядом знайшов маму в гущі незнайомих грудастих тіток і був безмірно щасливим, коли ця екзекуція скінчилася і мене за руку вели додому. Я ж бо не знав, що наступного дня моє життя кардинально зміниться.

Раптом зі свого прекрасного світу машинок, намальованих крейдою автотрас на бетоні, забав у лапанки з м’ячем я потрапив у жахливий світ реґламенту. Підйом о сьомій. Я ще сплю, ловлю ці найсолодші залишки сну, а мама натягує на мене колготи (радянські, сірі й дуже теплі аж до щипоти). Сніданок крізь пелену, яєшня, смак розлитого жовтка, тверде масло, яке не піддається розмазуванню на хлібі. Потім — дорога до школи. Щойно світає. Я дивлюся на заспані вікна і ніяк не можу збагнути, який придурок придумав заняття о

Та тільки-но я переступав поріг школи — починав приходити до тями. Я раптом розумів, що мене запроторюють у в’язницю, де ти мусиш змінитися і де ти не маєш вибору. Вибору — засадничого фундаменту вільної людини. Даремно зараз деякі люди тужать за совковою школою. Вона дитину знелюднювала. Привчала до життя серед несвобідних істот. Сидіти тихо, руки тримати на парті, виконувати всі завдання і виходити в туалет лишень із дозволу цьоці в окулярах за столом. І головне — тут немає мами.

Точніше, вона є — за дверима, в коридорі. Перші три місяці мама сиділа в коридорі на лавочці, а я під час кожного уроку виходив перевірити, чи вона тут. Я був привчений, що в мене немає тата, тому треба було щоразу перевіряти: я не один у Всесвіті. Є вона. Найрідніша.

Одного разу я вийшов у коридор і побачив під вікном порожню лавку. Це було дуже страшно. Це була мить найґрандіознішого страху всього дитинства. Лавочка, на якій сиділа мама, виявилася порожньою. Мій тил — зник. Моє життя спорожніло. Лавочка гола. Її нема.

Кувалдою довбало голову хаотичне запитання: що робити? Млосний холодок у животі. Тотальна розгубленість. Щось обірвалося всередині. Це було нестерпно. Мене поглинула товща непроглядного жаху. У кожної людини найстрашніші моменти в житті мусять бути пов’язані з мамою. Інакше це — не найрідніша людина.

Тоді, в нульовому класі, я обнулив усі думки і рвонув на вихід. Була зима. Я в тапочках на ґумці (щоб не спадали), у шкільній уніформі вилетів зі школи і щодуху побіг. Очі. Перелякані, великі, вологі, сіро-зелені очі — ось що я собою являв, коли влетів до хати, весь перемерзлий і присніжений. Але безмежно щасливий — тут я знайшов рідні душі. Це було перше усвідомлення, що навіть у безвиході є вихід, і він — у живих людях.

Мене не сварили. Того дня наша родина була переповнена мовчанкою. Наступного дня мене повезли до місцевого екстрасенса і знахаря. Він провів нехитру маніпуляцію руками над моєю головою, пролепотів якісь молитви і сказав, що все буде добре. За тиждень дитина, яка кожного уроку виходила перевіряти наявність мами на лавочці, записалась до групи продовженого дня. Порожня лавочка в коридорі мене вже не лякала. З лавочки моя мама пересіла всередину, відтоді я потребував не її фізичної присутності поряд, а постійної присутності всередині, в думках. В якийсь момент я слухняно віддав бабці всі мамині фотографії, на яких спав. Сни від того не стали блідішими.

Вони вдвох жили дуже інтимно, бабця і дідусь. В їхньому мовчанні було щось каркасне, на що нанизувалися будні. Приходячи зі школи, я часто спостерігав картину, як бабця порається по хаті, дідусь читає газету чи книжку, між ними розлита умиротворена тиша побуту, вона проникає в кожну шпаринку їхнього маленького дому, що його вони купили невдовзі після повернення з Сибіру. Раніше це був ніби сарай, у задній кімнаті якого господарі тримали кіз. Оцей-от дім, сяк-так доведений до пуття, був їхнім скарбом. Я їх дуже розумію.

Щодня ми мусимо втікати від усіх. Прийти додому, зняти маску, всістися на чиїсь коліна й обійняти. Щоб оточила тиша. Мертва жива тиша. Просто зараз герметичне вікно захищає мене від звуків і запаху маси. Крихітно цокає годинник. У надрах чайника на кухні ледь чутно починає бурлити вода. Биття серця і дуже розмірене дихання скасовує геть усе. В секторі Газа щойно стався жахливий теракт, який повідривав ноги дітлахам. В Індонезійській зоні оголосили про наближення цунамі. Трьома поверхами нижче сьогодні вранці помер сусід-діабетик, якого лікарі несли на простирадлах неприкритим і з напівроззявленим ротом. Там зараз траур і неспокій через алярмове збирання довідок. На Східноазійській біржі стався обвал. У будинку навпроти зараз лунають добірні матюки алкаша на адресу його дружини, яка вперто терпить ці знущання. На Топольній зараз тривають кільканадцять операцій, і деякі з них невідомо як закінчаться. На Донбасі зараз спалюють синьо-жовтий стяг. Усе це — там. Мені на все це начхати. Наплювати. Насрати. Тому що тут — биття серця і розмірене дихання. Заради цього варто жити. І боронитися. Я повільно обіймаю за шию і притискаюся до вени в районі миґдалин. Вона періодично розширяється, наснажуючи мене бажанням жити і терпіти. Втеча в домашню капсулу — це найкраще, що придумало людство для свого захисту від ближнього. Я не пригадую маминої сім’ї, але я бачив бабцину, і сам себе топив у цьому спокійному затишку буднів, навчаючись навіть мовчати в унісон. Мама Текля померла з думкою, що все могло би бути інакше. У неї мусіли бути потріскані чорні п’яти.

— У вас є квиток на Київ?

Мене запросили на чергову конференцію з прав людини. Штучна білявка з каси неохоче набрала на клавіатурі якісь шифри, зрозумілі тільки їй, і повільно надала інформацію:

— Є два купе. Верхні. І плацкарт — бокові.

І завмерла. Я завмер також. Плацкартні бокові відпадають автоматично — я все-таки людина. Спати на боковій поличці в плацкарті, де пасажири снують повз тебе цілу ніч, з вікна дме і ти прокидаєшся від страху загриміти у вузький прохід — це випробування не для мене. Причому за ту саму ціну, що й плацкарт нижній. Чому однакова ціна — це мене завше дивувало. Навіть на базарі залежані й почорнілі банани збувають удвічі дешевше.

— Прошу один квиток. Купе. Верхнє.

— Біля туалету?

Я вдруге завмер. У жодному потягу в жодній країні світу не існує такого поняття, як «купе біля туалету». А навіть якби й існувало, то інша ціна була би. Дивна ця Укрзалізниця. На її місці я зробив би у вагонних туалетах євроремонт і брав би за місця біля них подвійний тариф.

— А нема іншого?

— Є. В купе зразу біля провідника.

Я завмер утретє. Блондиниста касирка відкрила мені три нових різновиди купе: звичайне купе, купе біля туалету і купе зразу біля провідника. Усі — за одну ціну. Але кожне з цих купе має свої особливості, тобто кожне купе, яке вартує однакову суму, насправді є відмінним. Заморока не для кожного.

— А яке краще? — песимістично спитав я, хоча й передчував усю марність свого запитання.

— Краще посередині вагона. Але таких нема.

Я взяв квиток у купе біля провідника. Подумав собі, що від провідника, сподіваюся, буде пахнути краще, ніж від туалету. Я таки поїду на ту конференцію. Мама, довільно переказавши останню серію «Роксолани», спитає:

— А чо ти їдеш? По роботі?

— Конференція. Міжнародна. На мою тему, — це в нас такий пароль.

— Будеш там виступати? — боязко спитає мама, яка ні разу ніде не виступала, навіть на педнараді у школі.

Багатьом матерям було би спокійніше, якби ми ніде не виступали і спокійненько собі жили на півставки провінційного вчителя географії. В її очах, напевне, я герой і дурень в одній особі (завжди забуваю уточнити). Її життя — типове життя того покоління, яке свідомо уникало зовнішніх ризиків і ніколи не лізло на рожен. Часи змінилися, але звичка ховатися від життя за заштореними вікнами лишилася. Не вип’ячуватись із загалу, не вивищуватися над низьким горизонтом розміреної звички, бо за це дадуть по голові якщо не люди, то саме життя. Ця філософія діоґенівської втечі є рятівним колом для цілого покоління. З тією різницею, що Діоґен шукав у своїй бочці просвітління, а те покоління шукає самозабуття.

— Ну а чого тоді їхати? Звичайно, буду виступати, — цього й не треба було казати, адже мама по замовчуванню знає, що без цього я не обійдуся. Хоча її логіка позірно правильна: навіщо комусь щось доводити? Світу не зміниш — улюблена істина не одного покоління, привченого до корму згідно з розкладом.

Щоразу, коли я на якийсь час кудись їду, то виразно переконуюся: я несамовито люблю Львів. Маючи за спиною велику кількість прощань зі Львовом, я вивів для себе досить ємне означення, яким є Львів. Це місто, в якому всього є багато. Багато таланту і багато плебсу, багато креативу і багато примітиву, багато краси і багато потворності, багато любові і багато ненависті, багато модерного і багато допотопного, багато естетики і багато несмаку. Усього — багато. Те, яким є Львів, залежить від того, ЩО саме ти помічаєш більше. Хто не хоче помічати багато доброго — той завжди віднайде ще більше поганого. Все залежить від того, яке з цих «багато» переважить. Розгадка Львова полягає в тому, що ці «багато» не антагонізують, не змагаються між собою. Багато доброго переплелося з багато поганого — і вже становлять нерозривний організм, багатий на все. Совок, капіталізм, прогресивна Європа, просто Сихів, просто Левандівка, Стрийський парк, кмітливі кнайпи, забігайлівки з жирними столами, вишуканість, сморід, самобуди, сецесія, привласнені катедри, рум’яні мормони, готична молодь, нацики в балонових куртках — увесь цей коктейль уламків із різних часів-світоглядів-стилів приперчений самовдоволенням. Якби Львів був стравою, то його рецепт полягав би в приправах. Львів навчився штучно присмачувати себе. Тут треба платити не за каву, а за сердечко з піни. Не за пляцок, а за пудру, просіяну крізь трафарет, та ягідку фізалісу. У Львові губиться смак основи. Львів — майстер дивертисментів і оздоб, розрахованих на емоційне, естетичне сприйняття. Львів — ас другорядностей.

Коли всього є багато — створюється ефект перенасичення і загубленості. Тонкі натури ризикують утопитися в потоці безперервного фесту, і тому той Львів, в якому я розчинився, практикує атомізованість. Де-не-де, незалежно один від одного, опираючись на вузьку локальність, відбуваються тисячі подій для десятків людей. Атомізація суспільства — неминучий тренд майбутнього, і він уже взяв нас за горло.

Стосунки обдарованих та обділених — ось моя вічна трагедія. Обдаровані підсвідомо прямують до стану автаркії — стану, який полягає в мінімальній кількості стосунків із зовнішнім світом. А обділені нікуди не прямують і нічого не спрямовують, вони просто переспівують по телефону Паваротті, декламують поезію про чебрець дитинства і тишком-нишком, коли ніхто не бачить, кайфують від крівого зєркала. Обдаровані приречені на обділених, а обділені чхали на обдарованих. Так і живемо, душа в душу, говірливі самітники, які обросли сотнями зв’язків не для душі. Одинокість — як різновид душевного карантину.

З мене дуже хороший мандрівник. Буваючи в різних містах, я намагаюся ніздрями вловити саму атмосферу. Бо в ній — уся інформація. Жодне місто просто так не постає. Хтось мусів був прийти на цей пагорб і оселитися з цілком конкретною метою — вижити. Міста не з’являлися спонтанно. Це обдумане насильство над простором, штучні творіння людей ціною наруги над незайманою природою і площею. Місто — це нова якість, в якій людина мусить відмовитися від повної свободи та інстинктивних звичок. Унітаз на восьмому поверсі панельного будинку, суцільна бруківка навколо, трав’яні газони, якими заборонено тупцюватися, світлофор, промзона, тролейбус-трамвай, притишені розмови в кав’ярнях, робочий графік з 9 до 18 — усе це місто, добровільна угода людей, які захотіли зорганізуватись у щось дуже умовне з метою самообмеження. Хоч би якими вічними здавалися зорі з мого балкона, місто стає містом якраз завдяки своїй ненормальності. Ось чому древні люди, аби якось облагородити свої міста (свої дітища), придумували патронів із сонму святих і великомучеників. Цей самообман допомагав бодай якось виправдати факт існування неприродного місця, в якому люди погоджуються жити ключицею до ключиці.

Коли термін висилки до Сибіру добігав кінця, Стефко й Іруся просто марили поверненням до свого рідного Львова, в якому вони познайомилися на слизькій бруківці та шлюбували одне одному. Десь так само ізраїльтяни марили землею обітованою, спинним мозком відчували справдження пророцтва. Всі життєві плани антисовєтчиків були скеровані на Львів. Моя мама народилася ще там, у Красноярському краї, всі її дитячі фотографії зафіксували позаду неї дрімучі пейзажі лісових масивів, непрохідних і правічних. Із нею, 4-річною, вони поверталися через Москву. Дорога зайняла близько тижня. Це була рееміграція людей, які їхали в порожнечу своїх сподівань. Вони не знали, що їх чекає. Вони не знали й того, що їх тут ніхто не чекає.

Львів їх не чекав.

Львів зустрів їх дошкульною зливою. Лило, наче з відра, несамовито періщило по вокзальному даху, вітер задував жмені холодної дощівки аж на перон. Три людини ступили на львівську землю, обітовану і вимріяну. В надії перестрибнути ці 8 років і лишити їх гнити в сибірській мерзлятині. Вони з боку себе не бачили, тому могли піддатися самообману. Насправді ж на їхніх лобах біжучим рядком блимало тавро антисовєтчиків. Його несила було стерти нічим, навіть походами на першотравневі паради чи піонеризацією своєї доньки. Їхня справжня, невдавана сутність унеможливлювала комфортне існування в шизофренічній системі координат, де кожен шукав свій різновид ескапізму від дійсності. Ірусю все денервувало, валізи намокли, в парасолі вилізла шпиця, взуття не передбачало такого потопу, і всі ці люди навколо — ну що за обличчя в них? Звідки все це повилазило? Хто ці людиська?

У помешканні, звідки «евакуювали» Ірусину родину, жили вихідці з села. Вони розібрали буржуазний п’єц, вимощений із австрійських потрісканих кахель алябастрового кольору. Вони і сотні тисяч «вони» прийшли на все готове, відібрали, привласнили цей простір, обжитий і нагрітий кимось до них, кому не пощастило. Ці нові мешканці, мабуть, ні в чому не винні. Ґарантом їхньої невинуватості є амнезія, яка стала їхнім повітрям. Вони аґресивно відганяли від себе думки, що це не їхнє місто, не їхнє місце. Вони теж боялися найменшого стуку в двері. Ці люди почали обживати Львів, як злодії: жити тихо, говорити тихо, діяти тихо, думати тихо — щоб не повторилося все те, що бачили ці стіни.

Вони двоє плюс дитина обережно йшли містом свого попереднього життя. Іруся не впізнавала його.

— Невже це Львів? Це не Львів…

Це котресь із багатьох безтілесних міст, повз які проїжджав їхній локомотив. Ну чому не існує машини часу, яка моментально транспортувала б їх у той Львів, який дуже скоро перетвориться на забитий крик глибоко під бруківкою? Теліпаючись із Сибіру цілий тиждень у залюднених плацкартах, вони мріяли потрапити на вулички міста, яке колись було гамірним східноєвропейським містом десь на периферії звабливої імперії, у змалілий Вавилон, мішанину запахів, звуків, цинамону, людського поту, базарного торговища, пивного хмелю, цехів, католиків, пейсатих євреїв із горбатими носами в чорній воронячій одежі. Кудись повністю зникли написи латиною. Жодного. Ніби прийшов велетенський бик і шершавим язиком усе злизав. Зник казан десятків різних ідентичностей, що нагадував клаптиковий печворк різних різностей, які то ворогують, то вживаються, то розрегульовуються на різні рівні, то просто творять намішаний горох із капустою, такий дивний, еклектичний, інколи смачний, інколи не дуже. Там, де компактно мешкали євреї під супровід цибулево-часникового амбре, вештаються пролетарі, теж зі специфічним супроводом. Помешкання тих, кого раптом не стало, перетворилися на пристановище духів, спогадів, поспішної втечі. Сюди зайшли селяни-пролетарі-кадебісти, занесені сюди бозна-звідки і бозна навіщо. На все готове. На ще теплі шафи, креденси, п’єци, кухні. Нові люди заходили у несвої квартири і дивилися з сумних вікон на краєвид, вважаючи його своїм. А він іще вчора був краєвидом когось іншого, і він назавжди запам’ятає погляд Ірусі, повен сліз і розпуки.

На ще теплі полички у шафах лягли нові рушники. У ще тепле ліжко ліг хтось-то. Вицвіла пляма на стіні від родинної фотографії довго не пустувала, на той самий цвяшок було повішено нове фото або й просто дешеву картинку з голограмним ефектом. Ще теплі стіни навіки охололи, ніби на них подув арктичний вітер тотального забуття. Все, що ще вчора дихало живизною, в один день намертво закостеніло й оніміло. Стіни вже не були носіями чиєїсь пам’яті, а стали просто несучими стінами, які можна було перекроювати, переставляти, переплановувати так само, як змушувати русла річок текти у зворотному керунку.

Ніхто з родичів і знайомих не прийняв їх. Усе-таки двоє дорослих людей, та ще й з причепом. А квадратні метри й без того мізерні, вони розраховані на одноосібне життя в клітці без власної плити та унітазу. Навіть на одну ніч — ні, ніяк. А от мама Текля прийняла. Вона ніби отримала шанс розпочати все з чистого аркуша, як тоді у прокурора, і вона почала своїм кострубатим почерком писати нову історію. Ясна річ, у ній не знаходилося місця розмовам про те, чи вчинив Стефко правильно. Це була табуйована тема.

Зате клаптиковий Вавилон був зовсім поруч, на відстані одного автобусного рейсу. Ці двоє плюс дитина не мали анінайменшого шансу прописатись у місті своєї заповітної мрії. Це виключено. Закрите місто, закрите не лише для них. Усе, що вони могли собі дозволити, — тупцювати довкола нього, проникаючи в його нутро на певну кількість годин — і назад. Місто обросло спальними районами, в яких люди упродовж усього життя не живуть, а сплять. З’явилися істоти нового часу, які чудово в нього вписалися з усім набором лицемірства в бонус. Ще теплі шафи, ліжка, стіни замовкали назавжди, ніби боячись порушити цю колективну дволикість.

Мама Текля трактувала пережиту історію свого сина як фантом, давню бувальщину, колоритну екзотику, щось гротескне, міфологізоване, майже заморське, далеке, крізь холодне скло, глибоко історичне на рівні загибелі Помпеї чи зникнення цивілізації майя. Все це було десь удалині, не з ними, не тут. Амнезія — хороша штука, хай би що хто казав. Бо пам’ять — це м’ясоїдна субстанція. З нею треба обережно.

Я народився у Львові, виріс поза ним і знову влився в нього якраз у той момент, коли в місті епідемічно ширився синдром утікача. Виштовхнуті Львовом люди не повертаються назад. Вони його люблять на відстані, від того їхня любов набуває ознак витриманого коньяку. Виштовхнуті Стефко й Іруся мешкали в австрійському будинку. Там були мармурові сходи і мідне поруччя. Половину його вже стибрили, причому мешканці цього ж будинку. Всередині — чудовий дворик. Але якась наволоч накидала туди трухлявих дощок і поставила розколупаний диван, з якого вульгарно стирчать пружини, закликаючи на себе сісти. Внизу, на першому поверсі, хтось наклав купу. Я не ветеринар, але господарі цієї псини мали би змінити їй раціон.

У цьому будинку колись жив власник приватного бакалійного склепу з усією родиною. То були австрійські євреї. Зараз у ці вишукані палати потрапили нові мешканці. Іруся мала б їх ненавидіти за всі ці обписані стіни, але їх по-своєму шкода. Вони теж пережили страшну трагедію. Вони потрапили в непритаманну їм архітектуру. В чужу їм культуру. Культуру міста. Люди на генетичному рівні успадкували любов до природи, вони зі світом на ти. Тому й харкають просто на землю — вона природним чином прибере харкотиння. Тому й гадять собі під ніс — на природі запахів не чути. Тому і йдуть на червоне світло, звикши до сільського бездоріжжя. Вони переробляють навколишній простір під себе. Вони не виживуть, якщо не перероблять. У них немає виходу, це питання їхнього життя і смерті.

Того сирого вечора я встановив свій новий рекорд — із подолання відстані до вокзалу за мізерний відрізок часу. Як на зло, мій вагон виявився до всього іншого ще й причіпним. Це сама дупа потягу. Тож мені довелося спринтерським темпом промчати вздовж усього ешелону і буквально застрибнути в потрібний вагон. Це вже у своєму купе, коли я знесилено гепнувся на нижню канапу, роздивився уважно свій квиток. Виявляється, я їду на міжнародну конференцію з прав людини у вагоні з красномовним номером Це тільки в нас можуть додуматися офіційно присвоювати вагонам номери туалетів. Дуже далекоглядно.

Провідником виявився куций на зріст алкоголік із волохатими грудьми. І він вирішив у вагоні під номером 00 влаштувати альтернативний вагон-ресторан. До цього нащадка горил цілу ніч сходилися провідники передніх вагонів і, судячи з характерного запаху, заїдали горілку жирною ковбасою салямі. Від тлущу їх ще більше розносило, тому кожен вхід і вихід супроводжувався гучним трасканням дверей і специфічною лексикою, яка це траскання супроводжувала. Особливо влучно звучали фальцетні застереження мого провідника:

— Якого хрєна гримаєш — тут же ж люди сплять!

А люди не спали. Принаймні я точно ні. Не спали й мої однонічні сусіди. Один із них виявився крутим чиновником. Що він робить у вагоні 00, а не в СВ, — невідомо. Чиновники теж безсилі перед витівками Укрзалізниці. Втім, він не дуже переймався невідповідністю обстановки, а зосереджено щось набирав у ноуті. Оскільки цей чиновник був піді мною, я одним оком підгледів, що він клацає. Нічого цікавого — якісь звіти про виконаний моніторинг. Чого саме — навіть не було охоти підглядати. Ось так інспектори, які приїжджають моніторити чиюсь роботу, складають свої звіти для галочки посеред ночі у вагоні-туалеті, з солоним запахом салямі навколо.

Інші мої супутники виявилися гетеросексуальною парою. Насправді сексуальною, й особливо гарною була вона. Молода дівчина з жагучим чорним волоссям, укладеним під хлопчика. Чорні лискучі очі на пів-обличчя нагадали мені шматяну косулю, яку мені подарували хресні на моє 2-річчя. Мама тоді дико здивувалася: навіщо хлопчикові дарувати м’яку косулю з величезними очима-ґудзиками? У тієї дівчини очі були великі й гуморні. Носик — доверху. І прегарні пальчики на ногах. Такі правильні, м’якенькі, як у пупсика. Даю ґарантію, вона в їхніх стосунках — типовий актив. Вона завоювала свого хлопця і ним керує. Фактично вона — це і є їхні стосунки. Якщо вона раптом перестане над ними працювати і тягнути їх на собі — ці стосунки зачахнуть, як непідлитий фікус. І тоді її хлопець із приземистим рівнем IQ звинуватить її в усьому. Нервово кусаючи широчезні нігті, ображено промукає:

— Ти так змінилася…

Він мені зразу не сподобався. Теля! Натуральне теля, якого треба вести на мотузці. На галявину і з галявини. До ліжка і з ліжка. А ці ноги… Господи, дай мені сили не зригатися! Ну звідки такі потворні пальці на ногах? Треба буде зробити анатомічну розвідку серед знайомих медиків про те, з яких причин з’являються такі жахливі стопи. Другий палець аномально довгий, покручений і з гульками замість фаланг. Нігті якогось синюшно-жовтуватого відтінку, матові, нерівні, зі слідами мікроволокон від шкарпеток. Що вона в ньому знайшла? Він же ніякий! Чоло — 2 см заввишки, і зразу починається колюча коротюсінька гривка. Лице — таких мільйони, навіть не запам’ятаєш. Такі обличчя я називаю кислими, петеушними. Говорити з ним складно про щось змістовне. Принаймні з того, що я почув, — він здатен структуровано говорити про мобілки, про нові акції мобільних операторів, про «діски з фільмами», про роботу, яка йому «остопізділа». Вона все це слухала, і я виразно побачив, що вона його не кохає — вона його просто вивчає. Він для неї — експонат. Вона підвищує свою самооцінку за рахунок оцього теляти, позбавленого печаті інтелекту. Їй страшенно подобається роль рушія, роль Піґмаліона, який ліпить щось своє з цього штивного пластиліну. В усякому разі, протримаються вони недовго. І вже дуже скоро він опиниться там, де йому й місце, — біля якоїсь сцикухи.

Посередненький готель. Розпакована сумка. Очищувальний душ. Нічні потяги Львів — Київ придумав той, хто заздрить Києву. Бо всі вони прибувають до столиці рано-вранці, коли надворі мерзлякувато і похмуро. Пливеш порожнім пероном у юрбі інших прибульців і ненавидиш столицю за холод і бридку невиспаність, якими вона тебе стрічає. Я дуже не люблю Києва, мої почуття до нього тяжіють радше до ненависті, до органічного відторгнення. Не люблю — і все. Єдина вигода з таких поїздок — вечірні блукання. Містом, яке робить малих людей великими, великими в усій своїй малості. Містом утікачів і зрадників. Містом провінціалів, які соромляться провінції й себе самого, які скидають, немов ящірка, хвіст усього, чим вони є насправді. Містом циніків. Містом понтів. Містом зневаги до гірше одягненого і гірше взутого. Містом новонавернених парафіян колективної сталіци, яка їх одразу перекопичує на рускоязичний лад і поселяє в вєчєрній квартал. Оцю стрімку втрату самого себе, своїх докорінних звичок я спостерігав безліч разів — і завжди випадав в осад. Ну як можна за одну ніч позбавити себе себе?

Моя мама ні разу не бувала в Києві. Хоча ні — бувала проїздом, коли за рік до Чорнобиля ми відпочивали в Ірпені на дивній базі відпочинку, фірмовим стилем якої була відсутність будь-якого стилю. Кімнати блочної системи, залізні ліжка-нари, квадратні тумбочки з дверцятами на магнітиках, які, звісно ж, давно вийшли з ладу. Завдяки мамі я носив довге волосся, яке закривало навіть вуха. Волосся було молочного кольору, воно робило з мене імпортного хлопчика, який регулярно отримував записи у щоденнику «Негайно підстригти!».

Ми з мамою не пропускали жодних танців. Її часто запрошували адепти курортних романів — ще б пак, молода, розлучена, ефектно одягнена. Усі ці чоловіки чомусь мали вуса, інколи прокурені в кутиках, і нігті, схожі на пластинки, якими грають на домрі. Вони, як білі яхти, надимали свої вітрила, штанини модифікації кльош гордо тріпотіли на вітрі — і лови починалися. Вони обирали свій об’єкт, і з кожною самодіяльною піснею вони зменшували відстань у надії завоювати перехідний трофей. Мама була не з таких, тому всі отримували відкоша. А от до мене одного разу підійшов мій ровесник. Грузин, майбутній реформатор. Волосся, як смола, аж блискуче, гарно викладене на праву сторону. Він подумав, що я — дівчинка з молочним волоссячком. Такої травми він ще ніколи не зазнавав, коли мама шепнула йому на вушко:

— Это мальчик.

Ми перед сном довго сміялися, я ніяк не міг опанувати свого реготу.

Там, далеко від дому, я лежав горілиць на галявині з мінами (так ми в дитинстві називали коров’ячі гімна), а наді мною — високе небо дитинства. В дорослому віці небо не таке. В дорослому віці неба не існує, бо доросла людина знає, що це не небо, а космос, стратосфера, екзосфера чи ще там щось. Віра в небо — прерогатива дітей. Я залюбки небо віддалив би від дорослих. Коли я малим дивився на небо, то бачив там море. Нудний Ірпінь не був морем. Мене ніколи в дитинстві не возили на море. Я був єдиною дитиною в класі, яка не була на морі. Тому моє море було прямо наді мною щосекунди. І тому я в перших числах вересня щороку ставав найбільшим вигадником у всьому місті. Я нафантазовував неймовірні пригоди про те, як цього літа ми з мамою були на морі, фоткалися з ручною мавпочкою, з вереском з’їжджали з водяної гірки в аквапарку і ходили в дельфінарій. Я навіть придумав імена двох дельфінів, з якими буцімто потоваришував, — Семен і Тимофій. Дебільні імена, так дельфінів не називають. Але хіба це мало значення?

Для мене не існує тата. Трошки не так… Я не можу сказати, що це важка тема для мене. Особисто мені він нічого надто злого не зробив, тому в мене з ним нормальні взаємини. Передовсім тому, що він мав іншу сім’ю і мешкав за кордоном.

— Він мене не вбив. Отже, хай живе собі, — казав я весь цей час.

Він для мене не не існує. Він для мене — як бонус до родичів. Такий собі факультативний додаток, від відсутності якого основний комплект не постраждає. Він є — ну і на здоров’я. Його нема — його і так нема. Я навіть радий, що він нас покинув. Мені було 4. Чудовий вік: ти ненаситно пізнаєш цей світ і тебе не гребе, є в тебе тато чи немає. Не до того якось.

— Для тебе тата не існує, — цю фразу насправді прищеплювала мені мама.

Я був би радий, якби тата для мене не існувало. Я тоді мав би більше підстав вірити в непорочне зачаття і своє небесне походження. Натомість мені багаторазово наголошували, що для мене тата не існує — і цим робили все, аби він існував і існував, існував і існував.

Я його мало пам’ятаю, але мені наполегливо прищеплювали драконівський образ батька. Це — велика помилка, бо я ніколи не вірив у драконів. Я завжди їх хотів любити, вони були беззахисні у своїй неповороткості й вайлуватості. Він таки гуляв, таки зраджував, таки пив і навіть піднімав руку на маму. Але він не був драконом. Він був поширеним зразком творінь чоловічої статі у периферійних містечках. Його не було поряд, але я ніби виростав на полі бойових дій. Усі спогади про батька, які я виніс із дитинства, зводяться до одного: він сволоч, причому остання. Коли я вперше почув це словосполучення, то навіть утішився, бо якщо існує остання сволоч, то має існувати й перша, найкраща, найсильніша, найсправжніша сволоч. Якщо мій тато мав би бути останньою сволоччю, то це не така вже й погана сволоч. Мене це деякою мірою втішало. Я не мав права думати по-іншому. Як на зло, єдиний реальний спомин про нього — такий, у якому тато постає сволоччю. Коло замкнулось.

Я не хотів їсти манку. У мене тоді були проблеми з апетитом. Я навіть м’яса не їв, а жував, випльовуючи висмоктані кульки песикові на ім’я Бімчик. Тато забавляв мене на сходах, напихаючи кашею. Я вже точно не пам’ятаю, чи то була манка на молоці, чи на розсолі. Якщо на розсолі, то я правильно робив, що зціплював зуби і вередував. Тато не витримав — і з розмаху заїхав мені манкою в лице. Я чітко пам’ятаю фраґменти обличчя тата, яке можна було бачити з-під вій у манці. Я заверещав і викликав на себе зливу жалю. Не вважаю, що тато скоїв такий злочин, за який я маю картати його до кінця життя.

А іншого разу я катався на 3-колісному роверику на вулиці. Аж раптом почув крики з дому. Я увімкнув газ і помчав до хати. Тато, роздягнений до пояса (раннє літо), тримав ногою двері туалету і не випускав мами. Та, з замотаним по-турецьки рушником, кликала на допомогу. Збіглися сусіди, які намагалися втихомирити тата. Але ситуацію вирішив я — узяв накривку від виварки, підійшов поближче і з усієї міці вліпив нею по тому місцю, до якого діставав. Так склалося, що це місце виявилося дуже стратегічним, тож мама вже по кількох секундах тримала свого героя-Бетмена на руках і заспокоювала. Завдяки татові я тієї миті вперше відчув промінь слави і пошани.

Я цілком добре обходився би без батька, якби не ця клята школа. Тати приводили чи забирали моїх однокласників зі школи. Мене здолало дитяче бажання бути таким, як усі. Я воскрешаю в пам’яті ту мить, коли мені закортіло мати батька. Я хотів його мати у функції доправи до школи і забирання зі школи. Не більше. Тоді я попросив дідуся прийти до школи трошки раніше і викликати мене з уроку. Я захотів, щоб увесь клас закцентував увагу на тому, що мене забирає зі школи не бабця, не мама, а мужчина. З неймовірною пихою покинув клас під ретельні погляди однокласників, вийшов і спитав:

— А де мама?

Великий злочин проти дітей чинять ті батьки, які перетворюють їх на заручників своїх образ, своїх уражених доль, які призначають дітей персонажами своїх воєн. Вони ніби відіграються за допомоги дітей, налаштовуючи їх проти вже навздогін, заочно. І коли ти виростаєш, то некомфортно себе усвідомлювати інструментом помсти. І тоді ти проти волі заражаєшся стокгольмським синдромом. Ми всі живемо наперекір, самі того не знаючи. Тому я таки прийняв у своє життя того, кого не мав би приймати. Якоюсь мірою це була зрада. Але хто не зраджував своєму вихованню, той потім не здатен зіграти в нічию з минулим.

Конференція, на яку я їхав у вагоні 00, була ніякою. Черговий відмив ґранту. Я стою біля прилавка в тіснуватому магазині й вибираю пачку цукерок для мами. Хоча брати пачку невигідно — там кілька штучок, зате купа картону й пластику. На один зуб. Я вдивляюся в найвищу полицю аж під стелею (який велетень так високо виставляє товар?). Із каптьорки випливає типова продавчиня в таких склепах. Фарбована жіночка віку, який складно визначити, з золотим зубом у діапазоні усмішки, з короткими пухлими пальцями з пообтинаними нігтиками. Такі пальці-обрубки просто приречені махлювати.

— Перепрошую, а можна оці цукерки? — ввічливо тицяю пальцем, оскільки цінника, як і годиться, не роздивишся навіть зблизька — ця цьоця писала його від руки. Дивлячись на львівські цінники, я починаю погоджуватися з думкою, що почерк видає походження людини. Наші продавчині всі до одної родом із Галичини — цінники писано за принципом «дайте мені чистий спокій».

— Цих у нас немає, — мляво просичала продавчиня, загальмовано дивлячись повз мене кудись на вулицю.

— А оці? — я інколи сам себе дивую наявністю запасів терпцю.

— Цих також немає, — продавчиня продовжувала незворушно втуплюватися в невідому точку на вулиці.

— Тоді якого дідька ви всі ці пачки виставляєте на вітрину, якщо цих цукерок немає в продажу?!

— Це макети.

Макети в них!!! Який лихий потягнув мене на Привокзальний базар? Недаремно він усівся зразу навпроти вокзалу — енергетично брудного і розшарпаного місця, яке я називаю розпуттям. Саме на розпутті оголюється справжність. Кращого місця для вивчення самобутності годі відшукати. Вибираю горошок. Бачу — дешевший. Але продавця не бачу. Наче в казці про рукавичку, припіднятою інтонацією запитую:

— А хто тут продає?

Із сусіднього лотка визирає продавчиня. Вже не село, але ще не місто. Запихаючи до рота розмоклу мівіну, урочисто повідомляє:

— Пішла посьцяти. Зараз прийде.

По всьому видно, що їй неабияк смакує мівіна-експрес. Гадаю, моя продавчиня теж її полюбляє, а ще заїдати біляшами. Я собі уявив, як продавчиня мого дешевого горошку живописно пускає жовтий струмінь у громадському туалеті навстоячки, і, вдаючи, що не почув цього одкровення, рушаю з місця. Мене наздоганяє недожований вигук:

— Куда ви йдете? Зара посьцяє — та й прийде!

Завертаю за ріг. Перед входом до молочного залу стоїть рум’яна бабуся в непомірно ворсистій хустці та тримає в руках засушене бадилля. Спершу подумав, що то чортополох. Зрештою, яка мені різниця — все одно тих галузяк ніколи в житті не куплятиму, адже перетворювати помешкання на поганське капище подразнювального пилку не маю ні бажання, ні здоров’я. Вже коли я порівнявся з бабусею і вловив запах її предковічної шафи, почув питання, адресоване їй:

— Бабцю, а що то ви таке продаєте?

Якась пані, певне, з такої ж цікавості, як і моя, вирішила з’ясувати, що ж це за півметрове бадилля. Рум’яна бабуся, втішена, що бодай хтось звернув увагу на її безцінний крам, хвалькувато відповіла:

— О пані! То від проносу. Якраз для вас, пані. Беріт, пані…

Ідучи на Високий Замок розкуйовдженою ремонтом вулицею, помічаю стареньку бабусю, якій треба перейти на протилежну сторону хідника, але розрита могила на заваді. Я акуратно пропоную свої послуги поводиря, ми покроково долаємо кожну глибу, вона не може натішитися з моєї поштивості. Вже коли пункту призначення досягнуто, вона ласкаво огортає мене поглядом, я бачу, як її зіниці притомно фокусуються, упізнавши когось знайомого. Вона пильно вдивляється, спорадично звіряє побачене обличчя з каталогом своєї оперативної пам’яті, примружується — і ось результат звіряння файлів:

— Слухай, то ти, Леся? Лесю, я тебе не пізнала.

То є мій Львів. Я точно знаю, що моє ставлення до цього міста і країни було би цілковито іншим, якби тут не жило моє кохання. Щойно вранці невчасно заграє радіо, виконуючи роль будильника, я полюбляю притиснутися лицем до сонного лиця коханої людини і так додрімувати ті останні 60 секунд. Мене огортає віра в успішний день-тиждень-місяць-рік-життя. Більше за все я боюся стати продовженням своєї коханої людини. Страшенно боюся безповоротно перетекти, перелитися в кохану людину і жити її життям, а не нашим, про своє вже мовчу. Боюся невід’ємно прирости до коханої людини, бо тоді з’явиться ілюзія, що ніщо вже нас не роз’єднає. Я волію жити під загрозою розриву, ніж купатись у желе самовпевненості. Боюся звикнути до щастя і сприймати його буденно, як ранковий душ. Я до найменшого нюансу знаю всі вади цієї людини. Їх багато. Але я не хочу вказувати на них. Не хочу, щоби моя найдорожча людина їх позбувалася. Бо це вже буде інша людина. А я вже не зможу наново полюбити.

Мій простір дитинства був тільки моїм. Особливо мамин стрих (горище). Це — заповідник напівживого і реанімація напівмертвого. Я зніс би ці відстійники до бісової матері. Переробив би на мансардні приміщення з вікном, пробитим у небо. Туди проситься проміння. Воно оживило б усі ці порохи, тапчанчики, тумбочки з начинням, перепис якого виявив би парадоксальну річ: кожна з цих речей сама по собі нікому не заважає і нічим не шкодить, але в сумі всі ці предмети є гіпермаркетом із доказами життя до. До чогось, до когось. До моменту, коли ці предмети не встигли за зміною життя і згорнулись.

Мамі потрібні не ці речі, а їхня наявність. Вона мусить знати, що в цих темних холодних квадратних метрах живуть вони — речі, які нікому не заважають. Надто багато гострого й колючого оточує її в повсякденні, тому ці невинні речі повинні збалансовувати. Вона так і каже:

— А кому вони заважають? Ай.

Життя за принципом незаважання — це так знайомо її ґенерації. Все її покоління — страшенно оречевлене. Воно десятиліттями оточувало себе речами, речами, речами. Потрібними й не дуже, модними і допотопними, громіздкими. Всі ці речі наштамповано конвеєром для цілого покоління, вони однакові, або принаймні схожі, дуже схожі. Ця однаковість насаджувалася змалку, коли всі мали ідентичну шкільну форму з однаковими кантами і навіть ґудзиками. Я ще застав цю задушливу однаковість. Атмосфера ґетто пом’якшувалася доступністю речей. Речі рятували режим, який базувався на однаковості. Однакових речей мало бути рівно стільки, щоб однаково всім вистачило — і щоб однаково всім забракло. Дефіцит теж був однаковим. Люди марили однаковими речами. Всі, хто не мав гарнітура, хотіли такий гарнітур, як у всіх. Однакові потреби задовольнялися приблизно однаково, і це задоволення в однаковості заспокоювало, позбавляло комплексу неповноцінності. Я приходив у гості до своїх однокласників і бачив там майже такі (або такі самі) речі, як і в себе вдома. Тільки інше планування, кольори та антураж надавали цим однаковим предметам упевненої неповторності. У нашому класі завжди знаходилося кілька пар однакових сандалів, кросівок, шапок, шаликів, рукавиць. Інколи діти плутали їх, але мало хто це помічав, якщо ці однакові речі були однаково зношені. Однаковість оречевлювалася. Це було необхідно для побудови суспільства однаково безпечних людей. Усі небезпечні для режиму люди знищувалися однаково. Підкуп однаковим щастям і залякування однаковим нещастям діяло безвідмовно. Наші матері ні сном ні духом не відали, що є продуктами однаковості. Вони, будучи молодими, конкурували між собою за те, як кому краще вдасться підкреслити свою тотожність. Їх заточували під споживання однакових мрій, а потім їх видавали — поштучно, заощадливо, розтягуючи в часі на все життя. І речі, речі, речі. За які билися, стояли в чергах, виманювали з-під прилавків, діставали з-під землі.

Коли я зараз бачу на гуманітарках людей, які стоять раком і порпаються в речах, понакидуваних у дитячий манежик, я бачу типову позу цілого покоління. Вони не можуть собі дозволити якісного життя, тому маловартісні речі перетворили на культ. Розгадка — в кількості. Речей має бути багато, а слово «багато» передбачає малу ціну. Не в гривнях — а просто малу ціну. І ці речі перекочовують з одних рук в інші, з одних мрій в інші, задовольняючи кількісні потреби в речах. Головне — щоб не заважали.

Іруся відчувала себе предметом, який заважає. До якогось моменту вона трималася. Але одразу після (не)повернення до Львова вона злягла. На її місці я вже попросив би виписати не антибіотики, а радіовуглецевий аналіз, аби встановити справжній вік душі, яка стільки пережила. Стефко не на жарт перелякався, почав метушитися по лікарях. А вона просто не могла підвестися. Щось важкогабаритне приковувало до ліжка і не давало випростати хребет. Організм, який переніс усі ці вояжі, попросив перепочинку, психіка завмерла над кнопкою рестарту.

Невідомо, як би це закінчилося, але врятувала мама Текля. Вона взяла й померла. Не минуло й кількох місяців після повернення впертюхів. Без попередження, без передчуттів — одягнула нову парадну хустку, лягла по обіді й заплющила очі. Тоді Іруся й повернулася до активності. Вона ніби чекала цього звільнення від відповідальності мозолити очі.

— Ти зламала йому життя, — ці слова неможливо вирвати з корінням чи полити отруйними гербіцидами.

Хай скільки Іруся намагалася перекопитити себе на нові рейки мирного співжиття, а все одно ці слова проростали нізвідки, руйнуючи таку хитку рівновагу почуттів. Ці слова потрібні були як мотиватор розпластатися на асфальті, але прожити щасливе життя. Всупереч, на зло, наперекір.

Вичекавши 40 днів, постало питання: що далі? Мама Текля була основним промоутером їхньої присутності тут. Не стало мами Теклі — усе вмить перетворилося на суцільне заважання. Все одно це не твоє. Ти заважаєш. Ти тут гість, прихищений подорожній, якому дозволили погрітися біля багаття у нічиєму лісі. На тебе чекає дорога до свого пристановища, наразі не наявного. Але якщо ти не будеш його шукати, то так і закацябнеш на відкритому вітрі історії. Вйо, Ірусю, час у дорогу, вкотре — але цього разу вона мусить привести вас трьох у чотири стіни, які стануть вашими на тривалий час, а може, і назавжди.

Їй сказали, що легше знайти прописку і роботу в глибині області, в котромусь із райцентрів. Треба просто спробувати навмання. Навмання не цікаво, тому філолог Стефко вигадав розвагу. Вибір майбутньої долі іноді краще робити у формі гри — це звільняє тебе від тягаря усвідомленої відповідальності. Гра, випадок, фатум — вони не ставлять перед собою конкретної практичної мети, а є просто довільною комбінацією фіктивної реальності, яка не має відомого результату, і в цьому її шарм.

Стефко акуратно, під лінійку, розграфив аркуш А4 на багато прямокутних віконечок і повирізав їх масивними ножицями, які в мами Теклі завжди висіли на цвяху за вушко. На кожному з отриманих клаптиків він написав назви міст у Львівській області. Вийшло близько Почалося жеребкування. Кожен із цих топонімів мав рівні шанси стати майбутньою домівкою цих двох із дитиною. Це було дуже захопливо: нетерпляче очікування вердикту долі перемішалося з азартом, і ця круговерть невідомості, яка за лічені секунди явить якусь із назв, лоскотала підсвідомість. Зіжмакавши всі ці паперові ймовірності й перемішавши їх у мисчині, Стефко запропонував Ірусі витягнути свій льос.

— А як домовляємся? — підхопила вона. — Тягнути одне місто чи два, а вже потім вибрати з двох обраних? Як ти кажеш?

— Не знаю. А ти як кажеш? — Стефкові завжди було легше спихнути відповідальність на неї.

— Давай так. Витягаю одне. А якщо ми обоє будемо проти, то я перетягну.

— Ну ти хитра! Так буде нечесно. Що витягнеш, те й буде.

— Ну добре, добре…

Вона занурила свою руку в миску. На жеребкуванні ФІФА чи УЕФА в такий спосіб обирають суперників. А тут обиралося те, що має стати рідним, найріднішим.

Містечко М.

— Ти там колись був?

— Ніколи. А ти?

— Чула, але ніколи не була.

Вони ніколи не були в тому місті. Чули лише, що поблизу нього нещодавно відкрили цемзавод. Уся ця індустріальна тема була чужа обом. Обидва — гуманітарії, і слова «завод», «фабрика», «підприємство» породжували некрасиві асоціації з брудними стінами, величезними холодними цехами, поржавілим залізяччям. Та найперше, що приходило в голову, — роба, цей уніфікований спецодяг робітників, однаково засмальцьований. У такому спецодязі вони валили ліс на Сибіру. Їх видавав бригадир — суворий, але класний мужик, який бачив у цих нещасних антисовєтчиках людей, живих і гідних людей, яким треба злегка допомогти пережити все це.

Якось бригадир, що ніс відповідальність перед державою за цих рабів, затримувався в лісі. Уже почало темніти, на перевалковій базі, збитій із потужних суцільних колод, звідки в’язні рушали в тайгу, всі помітили його відсутність. Починалася хурделиця, ртутний стовпчик почав опадати донизу, в повітрі запахло тривогою. Вимучені після тяжкого трудодня чоловіки переглянулися і, ніби змовившись, почали мовчки натягати на себе ці злиплі хутра, вушанки і повстяні валянки. Проти ночі, у присмерках, на порозі темнющої непроглядності вони вернулися в тайгу. По бригадира.

Він уже починав замерзати. Мабуть, прихопило серце, він притулився спиною до кремезної модрини. Її коренева система розкинулася хвилеподібно в радіусі кількох метрів і слугувала підставкою для зручного сидіння. Так він і причаївся — з розстібнутим коміром, розчервонілий, з широко розставленими ногами. Потім він розказував, що йому було дуже приємно, ще ніколи так приємно йому не було: повільне тепло розливалося всім тілом, йому являлася померла мама, він розмовляв із нею, розпитував, як їй там, хоча був членом партії. Бригадира принесли на руках, урятували його, а він, своєю чергою, рятував цих нещасних із принциповою позицією, яка закинула їх аж сюди, під низький горизонт тайги.

— Завтра почнемо збиратися.

Вони могли би лишитися після смерті мами Теклі, але Іруся на рівні епітелію відчувала свою зайвість. Усі ці роки тут жили без них трьох. Стефкові родичі весь цей час відчували на собі косі погляди — як-не-як, їхній Стефко ворог народу, а родичам ворога народу дістається всього менше, ніж решті. Старший брат Стефка якраз влаштувався працювати на військову частину в господарський відділ, а там такі речі все одно з’ясовували і перевіряли. І хоча ти офіційно був реабілітований державою (не виключено, що тією самою трійкою) — ти не міг вивести татуювання інакодумця, нанесене дуже ретельно і якісно. Ти все одно мусів ніби вибачатися за свій проступок, протиправне зазіхання на дійсність, на яку інші погодились мовчки. Простіше було вдруге одягти робу.

Я завжди виживав завдяки самопрограмуванню. Навчився цьому від цих трьох, які одного дня ступили на перон без найменшого розуміння, де вони пересплять оцю ніч. Кожен їхній день був підготовкою до невідомої ночі. У долю беззаперечно вірять тільки християни і невдахи. Що іноді — одне й те ж. Життя — це і є доля. Ти живеш, і саме завдяки цьому факту-процесу в тебе трапляються різні зустрічі з різними людьми. Інакше просто бути не може — ну хіба якщо ти живеш на безлюдному острові, де мідії й рапани самі застрибують у твої жмені. Доля — це щось ексклюзивне. Тому долею я не хочу звати те, що стається з кожним-кожнісіньким. Бо це вже не доля — це вже один гребінець, під який потрапляють усі. Доленосні зустрічі — це те, що робить із людей людей. Ти мусиш прив’язатися до когось і в когось пустити корені.

— А ти змінився, змінився… — відколи закохався, я часто чув такі спостереження. Однак особливо компліментарно це звучало з уст мого товариша-мізантропа.

— В плані змінився?

— Заспокоївся.

Я й сам це помітив. Коли в моєму житті з’явилася найдорожча людина, я зрозумів: усе, що було зі мною досі, — це хіба що пролог, епіграф, розлогий вступ. Я ніби не жив, а репетирував. Або репетував, корчачи гнівні гримаси перед долею. Кохання вкрало відчуття боротьби за себе. Мені зараз іноді бракує цього відчуття, коли я ризикував одним лише собою, тобто нічим не ризикував. А зараз з’явилися тягарці, дзвоники, які дають попереджувальний звук, коли ступаєш не туди. Відколи я з цією людиною, я не плакав. Фільми чи похорони не рахуються. Я перестав плакати від внутрішнього надриву, який грозою очищав мене і переповнював озоном. Кохання вселило в мене спокій, а я боюся цього стану блаженства, боюся, щоби в тихому болотці не завелися чорти з ріжками. З’явилася спокуса себе заспокоїти, що це щастя — назавжди, а отже, його вже не треба виборювати, його не треба боронити. Приречений на щастя, я поволі втрачав концентрованість, моє внутрішнє горіння почало обпікати, його довелося дозувати. Кохання — це завжди умиротворення, воно не терпить галасу і рвучкості, воно хоче тихо дрімати в тебе на плечі, ніжно посопуючи і присипляючи тебе. Воно хоче вирвати тебе з лап дійсності й поволокти, як німу жертву, у свою теплу печеру, де ніхто не заважатиме, не порушуватиме ідилії. Воно хоче усамітнитись і відгородитися від безумного темпоритму за стінами. І я знайшов у цьому свої ліки, свій внутрішній мир, якого так прагнув увесь цей час, коли лише мріяв про стан автаркії. Розхристаний перехресними допитами сумнівів, я стрімголов полетів у почуття, яке зцілювало. Так, я змінився. Я пізнавав багато речей, які навіть назви не мають у жодній енциклопедії, яких навіть не опишеш. Шукаючи себе, я знайшовся у цій людині. Не сподіваючись на взаємність, я просто відчинив усі двері. І з подивом виявив: якщо раніше вони відчинялися від себе, то тепер — до себе. Готовність терпіти стабільність, готовність разом мінятися і старіти, готовність ділити все навпіл замінили попередній індивідуалізм. Мені стало себе забагато. Я почав бути надлишком. Довелося себе поділити на ще когось.

Я вифантазовував собі зовсім інше освідчення. Не таке, ну не таке. Не збагну, чого я тремчу?

— Альо! Ку-ку! Скільки цукру? — мене перепитали повторно, бачачи, що я пішов у нірвану і забув повернутися.

— Мені — як завжди, — самозаглиблено промовив я. Ну що ж, пора, пора. — Я мушу тобі дещо сказати.

— Та не хвилюйся ти так…

Отам, за вікном… там інший світ. Це не мій світ. Там простота. Там тріумфують роками накатані рейки. Там люди помирають від зупинки життя, а не серця. Я — не з того світу, розумієш? Я в ньому живу, але я не живу в ньому. Розумієш? Мій світ — на контрах до світу за вікном. Мій світ, мої переконання — вони вразливі. Це накладає на мене відповідальність за тих, хто надто близько. Замість того, аби потрапити під парасольку моєї безпеки, ти потрапиш під удар, під каток, під прожектор. Ми разом змушені будемо боронити свою приватність, яка магнітом притягує очі сторонніх. Попередження не спрацює, якщо його не сприйняти всерйоз, чуєш? Я мушу тобі зізнатися… Точніше, я не мушу — я хочу тобі зізнатися. Дай секунду… Я з тобою нещирий. Наша дружба дається мені ціною великих зусиль. Мені тяжко сприймати тебе як друга. Розумієш? Ти мені подобаєшся. Ти мені дуже подобаєшся. Я закохався. Хотів тобі це сказати. Коротше… Я закохався в тебе. З цим треба щось робити. Поняття зеленого не маю, як ти це сприймеш. Але я мусів тобі це сказати. Я вже давно переріс усі ці банальні сердечка на листівочках. І тому постійно стримую свої почуття, аби не розірвати ними тебе. Я ще ніколи так не боявся. Я завжди боявся кохати. Мною правила невіра в те, що мене можуть кохати і що щастя існує. Мене ніхто ніколи не кохав, і я до цього звик. Страх перед цим почуттям застерігав від вчинків і привчав задовольнятися епізодичними фліртами. А тепер я боюся. Мусів освідчитися, щоби щось змінилося. В добру чи злу сторону — це вже вторинне. Мені стало легше. Рішення не за мною.

У мене було саме так. І тоді почалася справжня робота. Ніякої гормональної ейфорії. Я не бігаю по кімнаті з навіженими очима. Мені не хочеться верещати на весь світ про свої почуття. Я несподівано для себе тверезо оцінюю те, що відбулося. Щастя — це тверезе і спокійне почуття. Воно десь глибоко-глибоко. Воно хіба що кінчиками променів осяває обличчя, і не більше. Щастя статичне. Тільки-но воно починає бути стрімким, як треба зразу себе готувати до змін на гірше. Коли арамієць казав «Мир вам», — він бажав людям щастя. Він просто не врахував, що людство глухе. Людям усе одно, хто кого ненавидить. Але не все одно, хто кого кохає. Їм немає за це прощення. Я проклинаю кожного, хто таврує моє кохання. Кожного. Нехай короста з’їсть їхню шкіру, нехай імпотенція в них передається спадково з роду в рід, нехай лупа сиплеться з їхніх голів просто в тарілку, нехай на їхніх весіллях гості понаїдаються прокислого крабового салату, нехай їхні діти мають великі валютні кредити, нехай у їхніх машинах відмовляють гальмівні колодки, нехай усе їхнє поріддя живе на мінімальну пенсію! Вибач, Боженьку, якщо щось не те сказав.

Аж ридати хочеться. Невралґія. Кохана людина дихнути не може. Поперек звело. Нерви віддають аж у зуби. Кожен рух — з обережністю гіпопотама, якого впустили на виставку порцеляни. Ні сидіти, ні лежати, ні кашлянути, ні пчихнути, ні засміятися. Людина мучиться, а таке враження, що це я хворий неможливістю чимось допомогти. Все, що можу, — записати на прийом до лікаря, а тим часом купити в аптеці мазь, до складу якої входить бджолина отрута. Кажуть, помічне. Я завжди знав: найкраще лікує те, що вбиває.

Розумію, що неминуче підходжу до того віку, коли вилазять усілякі болячки, та й спати треба більше годин, аніж раніше. Що буде за 50 років? Я уявляю себе старим. Чудово уявляю. Люди дуже обмежено трактують себе. Поріг старості в кожного свій. Живучи в дитинстві біля цвинтаря, я завжди був у курсі свіжих і розпачливих (а отже, страшенно цікавих і видовищних) похоронів. Якось я прибіг із чергової «імпрези», і мама мене спитала:

— Кого там нині ховали?

Я зневажливо відповів, зашнуровуючи розбиті вщент ролики:

— Та-а-а… Старого якогось. 45 років.

Тепер, коли мені під 40, і це не температура, я розумію, наскільки я був правий. 45 — це справді поріг старості для дуже багатьох. Люди дочасно себе хоронять. Ми всі колись будемо старими, від цього не втечеш. Будуть зморшки, буде недобачання, будуть тяжчими прокидання, буде сповільнена координація рухів, буде більше поглядів, спрямованих у минуле. Все це буде. Але це не старість. Я не буду старим, бо навіть у біологічній старості буду сучасним. Одягатимуся в яскраве, буду незалежний фінансово ні від кого. Не затягуватиму мовлення, від мене нестиме шикарним парфумом, і я вживатиму наймодніші молодіжні жаргонізми, мать вашу. Старість — це не ступінь зношеності. За кордоном я не бачив старих людей. Тамтешні старші люди — усміхнені, охайні, світлоокі, світлозубі, з чистими нігтями. Зморшки їм навіть до лиця, вони нагадують світлу тканину, злегка підібрану по боках. Цим людям більше пасує словосполучення «літні люди». Від слова «літо». Я зовсім не боюся старості.

У нас мало хто зі стариків усерйоз і прихильно сприймають обдаровану молодь. Наші старикашки в трамваї до молодших від себе пасажирів завжди фамільярно тикають. Вони не довіряють розумним молодим. Не поважають молодших. Вони їх просто не люблять. Мабуть, це і є старість — коли ти відчуваєш свій програш супроти молодих і розумних. І через це злишся. Головне, за що я любитиму свою старість, — за те, що тільки вона дасть мені шанс, що його молодість ніколи не дає. Старість дає людині шанс перемогти свій вік. Якщо ти молодий, то мусиш бути сильним і здоровим апріорі. А у старості ти стаєш беззаперечним героєм, коли перемагаєш свій вік. Тоді всі тобою захоплюються, бо ти поклав свій вік на лопатки. Мною будуть захоплюватися, це точно.

Я часто розпитував маму, чи пам’ятає вона всі ці поневіряння, сибірський старт життя, транзит через Москву, дощовий Львів, приїзд до міста М? Вона заперечливо хитає головою:

— Не пам’ятаю. Намагалася згадувати — нічого не виходить.

Пам’ять — повія. Вона загальнодоступна хіба що для посередності. Пам’ять навмисно блокує найбільш значущі речі, причетні до кристалізації твого світогляду. Чи це такий самозахист від повторного переживання драми, чи це передбачений механізм ощадного ставлення до себе — але найзначущішу інформацію ти мусиш мало не силою виколупувати з надр пережитого, по ходу перелопативши бульдозером купу вторинного. Я силувався воскресити бодай якісь спогади про тата — але на думку приходила лише картина його першої появи, коли мені було

Був сонячний день. Ми з мамою сиділи на кухні й їли тюльку. Завжди купляли її на базарі в азербайджанця Алі, який давним-давно оселився тут, опанував мову з неповторним кавказьким прононсом і продавав усілякі засоли і прянощі. У гірських народів дещо інший погляд на жінок, я постійно бачив, як він зиркає на маму, інакше, ніж місцеві чоловіки. Чи то густі брови додавали цьому поглядові певної демонічності, чи то просто він стояв у недоброму місці, але ці зиркання мене навіть трохи лякали. А от тюлька була відмінною. Дверей ми ніколи не замикали на ключ, коли хтось був удома.

Почувся звук. Хтось зайшов. Я сидів спиною до входу, аж раптом побачив, як мама буквально завмерла з напіввідкритим ротом, з очищеною від кишок тюлькою в пальцях. Ніби вона побачила привид, що випадково зайшов із цвинтаря. Ця німа картина змусила мене обернутися. Тюлька випала з рук. Це справді було марево, фата моргана. Будь ласка — до моєї кухні зайшла остання сволоч, збірний об’єкт дитячої жорстокої ненависті, прищепленої дорослими баталіями. Зайшов мужчина з фотоальбому, напівміфічний індивідуум, який ухилявся від аліментів, а на суді відмовився від мене. Повітря заповнило всю дихальну систему, і я не міг його випустити.

Він почувався винувато, хоча тримався славно. Уявлення не маю, скільки внутрішніх сил йому коштував цей приїзд отак, без попередження, в осине гніздо своїх питомих ворогів. Він привітався, широкою долонею погладив мене по голові, яка, таке враження, вся там поміщалася. Він мені зразу сподобався, і це пропекло мене нестерпно. Він не був високим на зріст, сивина, яка де-не-де пробивалася, була з приємним срібним відливом, у ньому було щось авантюрне і відпочинкове. З ним одразу закортіло дуріти й вар’ювати. І якась сила — невідома досі внутрішня чоловіча сила — магнітила до себе дитину, яка виросла у бабському царстві.

Тієї ночі я крутився, ніяк не міг заснути, бо не міг собі пробачити цієї симпатії, яка виникла всупереч здоровому глузду та настановам минулого. Я просто повірити не міг, що он там, за цими білими дерев’яними дверима, на ліжку лежить той, хто своєю алярмовою появою здійняв цілий буревій емоцій. Мені хотілося навшпиньки, щоб ніхто не чув і не бачив, босими ногами підійти до дверей, беззвучно їх прочинити і просто одним оком, або навіть у пів-ока, глянути на нього, роздивитися, як слід, поки він сопе. Мені соромно було за бажання торкнутися до нього й пересвідчитися, що він не з пап’є-маше.

Його присутність радикально поміняла мій наступний ранок. Я зірвався спозаранку, хоча полюбляв поспати довше. Інші звуки, інший стукіт, інше шуміння води з крана, інший тембр — усе це інше засновувало нову реальність, з якою відтепер я зможу порівнювати попередню і наступну. Мій перевірений дворівневий світ раптом вигнувся у 3D, набув стереооптичних ознак, став опуклим. Навіть кольори помінялися. Ми спілкувалися, він поступово й терпляче долав усі мої упередження, колючки, боязнь розкритися перед тим, хто, згідно з легендою, зробив тебе нещасним. І всі ці дорослі баталії починали відходити на другий план, а потім і взагалі розвіюватися. Я почував себе останнім покидьком, зрадником. Мені хотілося плакати з жалю до мами, до її болю, якого він їй таки справді завдав.

Він привіз мені електронний годинник на руку. Такого ніхто не мав у класі. Як останній жлоб, який, крім тюльки, в житті нічого не бачив, я поїдав очима цей подарунок — і боявся взяти. Це означало би, що мене підкупили, дали хабара. Я не міг отак просто продати свою сімейну трагедію, яка вибудовувалася роками. Він теж відчував двозначність цього підкупу, тому ніби ненароком поклав годинник на письмове бюро, даючи мені вибір до завтра. Я виволік свій ровер і погнав мерщій до бабці. Радитися.

— Мені брати той годинник?

— Який годинник?

— Ну, він привіз мені годинник. Електронний. На руку. Там можна виставляти день тижня і місяць. І будильник буде пікати.

— А ти хочеш?

— А мама буде ображатися? Буде зі мною говорити?

— Звідки я знаю?

— Йолкі-палкі!

— То твоя справа. Як знаєш, так і роби.

І я не встояв. Не пропадати ж електронному годиннику, тим паче що він уже тут! Тато тільки усміхнувся, коли ввечері побачив на моєму зап’ястку годинник, який відтоді почав відраховувати інший час інших реалій, в яких з’явився новий персонаж. Підкуплений і корумпований, я почувався прекрасно.

Мама не ображалася, вона все розуміла. Розуміла, що рано чи пізно це мало статися, і я мусів був започаткувати суто свої напівдорослі стосунки з автором її горя. Щось ніби перевернулося догори дриґом — мама могла вільно розмовляти з ним про всяке, без істерик і сцен. Якось усе вляглося, мене зусебіч огорнуло спокійне море, на якому я ніколи не був. Мама навіть погодилася піти в ресторан усім разом. Для районного містечка М це був ультрасучасний, ультрапрогресивний вчинок. Пампухоподібні кухарки визирали з ресторанної кухні, аби на свої очі побачити ту фантастичну картину, коли розлучена пара спокійно вечеряє в ресторані, замовляє ескалоп, попиває шардоне і поїдає салати з фетою. Потім навіть пішов поголос: а ви що, помирилися з ним, чи що? Мама хіба посміювалась у відповідь, бо це звучало настільки абсурдно, що аж хотілося грайливо підлити масла в вогонь:

— Ну а як ви думали! Певнє, же так.

Усі ми ніби переступили через себе — і вмить звільнилися від тонн тягарців, навішаних минулими взаємозвинуваченнями. Стало легше дихати й ходити. Він по декількох днях поїхав, а електронний годинник служив іще довго, поки я його випадково не втопив.

Кожен мусить відвоювати свою особисту територію свободи, якою заборонено топтатися будь-кому, навіть найріднішим. Не розумію людей, які такої території не мають. Найкращі батьки — це ті, які виділяють дитині її особисту територію ще задовго до того, як дитина цією територією скористається. Шкода, що таких батьків майже не існує. Їх дуже потішає і навіть задовольняє те, що діти є їхнім продовженням, їхнім римейком. Батькам дуже подобається знаходитити у своїх чадах власні риси, замашки. Це — вершина егоїзму. Хоча це можна зрозуміти, бо ідеальне материнство триває якихось там 10–15 років — коли дитина повністю залежна від тебе і пізнає світ винятково крізь твою призму. І мільйони мамів усіма способами намагаються продовжити період свого базового, платового материнства. Навіть ціною знищення приватної території дитини. Мами — найнещасніші творіння на цій планеті. Бо змушені відпускати від себе частинку себе і не нести відповідальності за тих, кого народили в муках і виховали в екстримі. Найсправжніші, найліпші мами — це ті, які вчасно вбили в собі оце материнське. І відпустили своїх дітей назустріч помилкам.

— Чому ти не ділишся зі мною найінтимнішим? — мій товариш-мізантроп титанічно досліджує мене, і це мені лестить. Відповідаю:

— У мене така потреба ніколи гостро не поставала.

— Ніколи не хотілося вилити душу?

— Виливають помиї. Я не з тих, хто буде виливати душу першому-ліпшому супутникові у вагоні. Це не мудро, бо коли я сам потрапляв у шкуру цього випадкового супутника, то почувався, як на дешевому сеансі стриптизу.

— Тобі не цікаві чужі секрети?

— Не хочу бути зливним бачком для чиїхось страждань і перипетій. І вішати на когось свої сумніви й терзання теж не хочу.

А от мій товариш чудово справляється з роллю сміттєвоза. Він може назбирувати в собі чужий мотлох, переробляти його і жити за рахунок цієї видозміненої енергії. Він, начитаний богослов та інтелектуал, нагадує мені п’явку, яка оздоровляє хворе тіло. Я його знаю ще зі студентських років, бо на цьому ми тоді й зійшлися. Я теж вів себе, як Чіп і Дейл в одній особі. Я постійно поспішав на допомогу навіть тоді, коли не кликали. Таке враження, ніби до мого карку хтось прив’язав транспарант на високій штахеті з неоновим написом: «Кому допомогти?» Мов буддійський Лама, я відвідував у лікарнях приятелів, з якими ледве знався, допомагав конспектами малознайомим прогульникам, які потім навіть «дякую» не казали, ходив на збіговиська малоімущих, розвішував різноманітні SOS-оголошення біля деканату, пропонував себе в ролі безкоштовного психоаналітика, роздавав презервативи, волонтерив на благо одного з районних осередків Червоного Хреста. Поводив себе як типовий пропонувальник хабара небесам.

Це вже згодом, коли мою філантропію трошки попустило і я помітив, що перетворююся на переповнений кошик чужих потреб, мені потрапив на очі термін «заміщення негативних якостей». Це коли серійний убивця до нестями любить своїх собачок чи котиків. Або коли ґвалтівник-рецидивіст є ідеальним люблячим батьком для своєї донечки. Чи коли бритоголовий садист робить великі та щирі пожертви на благочинність. У такий спосіб негативні якості прикриваються чимось дуже хорошим. Це правило поширюється на всіх. Кожен хороший вчинок, який викликає сльозу розчулення, насправді ретельно ховає тих чортиків, які рояться десь подалі й поглибше. У студентські роки я разом із моїм товаришем в унісон переживали кульмінаційну фазу заміщення своїх негативних якостей. Ми впали в тотальну хорошість. Усім доводили: який я показово добрий, справжній герой, чудова людина, чуйна і небайдужа, приклад для наслідування, гуманіст світового масштабу, і не гріх буде захоплюватися мною. Ми не грали. Це не була фікція. Просто ми цим спалахом суцільної позитивності приховували чортиків, які росли пропорційно з добрими якостями. Вони ховалися за декораціями вселенської хорошості. Але було якось не до них. Непомітно ми почали обростати подвійною мораллю, яка є вічним супутником усіх хороших людей. Це називається «відкупне». Ми намагалися відбілити самих себе, відкупитися від своїх грішків. Ми почали розцінювати свої добрі вчинки як індульгенцію бути трішечки в тіні, бути собою. І ці добрі вчинки ставали нашим алібі. Що більше чогось доброго ми робили, то більше дрібного зла ми мали право чинити. І чинили, звісно ж, у малих побутових розмірах.

В якийсь момент ці ножиці не зійшлися. Я відчув це першим. Крен у бік всеохопної хорошості почав нас деформувати. Ми відчули, що наші дрібнесенькі чортики починають не на жарт стискати пружину, і ти не завжди можеш контролювати це. Добро стало щитом. Коли навколо стає багато добра — чекай біди. Бо заміщені чортики не сплять, вони теж множаться, як кролики. Перевівши погляд із себе на інших добродіїв, я почав помічати, що з-за їхньої хорошості виглядають юрмища пригнічених негативних якостей. Мене це налякало: невже і я так само виглядаю збоку, коли всіх хочу ублажити?

Мені треба було знайти причину збавити темп. І вона знайшлася. Пролунав дзвінок від далекої знайомої з мого містечка. Виявилося: вона вийшла заміж, нещодавно народила дівчинку й у неї сталася біда.

— Ми були на озері. Все було нормально. Мій Ромко грав із колєґами футбол. Він стояв на воротах, і на нього впали ворота. Залізні. Аж придавили собою. Ми його повезли в лікарню. Там його оглянули, зробили рентген, сказали, що нічого страшного, лише струс мозку — і все. Нас відправили додому, казали йому трохи полежати, і все буде нормально. Я на другий день дивлюся — кінчається мій Ромко. Блідий, як смерть, труситься, весь мокрий. Каже, болить живіт, капець.

— То давай його повезем до Львова.

— Вже завезли. Добре, що встигли. Виявилося, йому в лікарні зробили рентген восьми ребер, а в нього були зламані дев’яте і десяте. Селезінка була розірвана, навіть частина печінки пошкоджена. Зараз він лежить під крапельницями, йому терміново зробили операцію, ледве врятували, ще день — і було би всьо.

— Що треба від мене? — Чіп і Дейл уже зашнуровували кросівки.

— Чого я дзвоню? Треба покарати тих лікарів дурнуватих. А якби помер?

Я почав піднімати всіх, кого тільки можна було. Начальник обласного управління медицини особисто взяв цей випадок під свій контроль, наказав лікувати Ромка безкоштовно і за повною програмою, а лікарів із району покарати.

— Для цього, — каже, — треба, щоби ваша знайома приїхала до мене і написала заяву з описом усіх цих подій. А далі вже я.

Телефоную їй.

— Слухай, я про все тут домовився. Тобі завтра треба буде приїхати, і ми разом підемо до начальника, напишем заяву і все.

І що я почув у відповідь?

— А-а-а… А там треба буде заяву писати, так? А-а-а… А там треба буде вказувати ім’я і прізвище, чи що? І домашню адресу? Всі свої дані? Ммммм… Ой, може, не треба. Ромкові вже ліпше. Щось я не хочу….

І тоді я сказав собі: ніколи не можна допомагати тим людям, які самі собі допомогти не хочуть. Ніколи! Вони готові чужими руками жар загрібати. Вони хочуть, щоб їхні проблеми ти вирішував замість них, а не разом з ними. Ну то пішли вони на хер.

— Знаєш шо? Пішла до сраки! — поклав слухавку і зав’язав із поспішанням на допомогу.

Завдяки цим залізним воротам я почав прискіпливо фільтрувати всі ситуації, які потребували мого втручання. І, як показує моя особиста статистика, у більшості випадків люди просто-напросто хочуть перекласти на твої плечі свої прямі обов’язки. А ще — люди страшенно невдячні. Вони потім іще зроблять тебе винним, чому це ти не вирішив їхньої проблеми. А коли ти їм парируєш: «Ну, ви ж моїх проблем не вирішуєте!» — так узагалі нахамити можуть, ніби ти їм щось винен. Я краще займуся лікуванням своїх негативних якостей замість того, аби їх заміщувати.

Плінтусні люди. Дуже люблю спостерігати, як вони проявляються. Цей неологізм (плінтусні люди) придумав товариш-мізантроп на позначення людей, які є щасливими у своїй простоті та примітивності. Їх може розсмішити елементарна бздура. Вони радо повірять у найабсурдніший фейк, причому будуть щиро поширювати його далі. Вони реагують на найдешевші приколи. Їм направду добре й затишно у своїй обмеженості, і завдавати собі зусиль вилізти з цієї захисної шкарлупи вони не мають потреби.

Був я в театрі. Александр Дюма-син, «Дама з камеліями». Приходжу — а на моїх місцях невинно сидять вони. Я спокійно сів на вільні місця позаду. Подумав: хай мені ця толерантність зарахується десь там. Як виявилося, небеса послали мені справжнє випробування. Я не про гру акторів.

Це була пара передпенсійного віку. Суржикомовні, сильно люмпенізовані. Він — низькорослий чоловік, жилавий, тугий, із глибоко поораним лицем. Було спекотно, але чоловік був у мохеровому светрі на ґудзики з нашитими балоновими елементами на ключицях. Волосся його було дещо скуйовджене. Вона — жіночка в тілі, одягнута в синтетичну блузку з люрексом, чорна спідниця тісно облягала віолончельні стегна. Основна прикмета — неприродний начіс, що нагадував збиту білкову піну, яка, здавалося, поволі всідалася. Відчувалося, що для цих людей похід у театр — знаменна подія, оскільки рівень їхнього адреналіну виплескувався назовні. Добрий гумор межував з ейфорією. Збудження — як у дитини, котра потрапила до Диснейленду.

Було б це нічого, якби на першій чи другій мізансцені жіночка з люрексом не потяглася до своєї сумочки вимкнути телефон. Вона довго мружилася, намагаючись прочитати дрібний шрифт. Вона то підводила дисплей до кришталика, то відводила його на рівень витягнутої руки (переднього ряду), аби сфокусувати свій зір на кнопці off. Нарешті телефон було знерухомлено з усним коментарем:

— Ну шо ж такоє-то…

Чоловік сидів спокійно, з чого я припустив, що в цієї пари один телефон на двох. Згодом, в антракті, це підтвердилося, бо чоловік із жінчиного телефона робив дзвінок комусь дуже допитливому, кого цікавили переважно ціни на цигарки та алкоголь.

Тільки-но все заспокоїлось — як жіночка згадала, що в неї приготовані смоктальні цукерки. Вона знову полізла до сумочки (актори на сцені грають спектакль) — і в третій чи четвертій кишенці таки намацала смоктальні цукерки. Це стало зрозуміло через виразне шелестіння обгортки. Витягнувши три (чому три?) цукерки, жіночка турботливо передала їх своєму супутникові. Він не одразу второпав, чого від нього хочуть у темноті, тож жіночці довелося надавати стусанів ліктем. Чоловік нарешті зрозумів, що не існує футболу без пива, а театру без смоктальних цукерок — і простягнув руку.

Одна цукерка впала під ноги. Він почав нишпорити по підлозі в пошуках смоктальної цукерки. Половина глядацького ряду подумала, що чоловікові стало зле, тому дехто втратив сюжетну лінію п’єси. Увагу було прикуто до згорбленої постаті, якій фатально не вдавалося знайти на підлозі смоктальну цукерку. Пошуки супроводжувалися кректанням, невербальним невдоволенням і зітханням. Нарешті цукерку було знайдено зусиллями глядачів із переднього ряду. Щире й братське «спасібо» пролунало в момент, коли головна героїня мало не знепритомніла під час трагічної сцени.

Потім почалося розгортування смоктальних цукерок. Як на зло, завод-виробник не врахував фактора театральної тиші. Обгортка ніяк не хотіла відриватися від смоктальної цукерки. Проте коли і жінка, і чоловік таки віддерли обгортку, почалася церемонія передавання цих самих шелестливих обгорток назад. Жінка по-домашньому зіжмакала обидві обгортки з характерним звуком, який уже нікого не здивував. І сховала до сумочки. У третю чи четверту кишеньку.

І вони почали смоктати. Синхронно і злагоджено. Наполегливо і ритмічно. Прицмокування в момент перекладання цукерки з однієї щоки в іншу видавало блаженне задоволення від твору Александра Дюми-сина. Далі почалися коментарі на вушко один одному. На фразі служанки Наніни: «Панна Нішетта економить нам франків на рік» чоловік почав допитуватись у своєї супутниці:

— А сколько ето будет на гривні?

Очевидно, це питання розвеселило не лише мене, тож жіночка з люрексом не втрималася від приглушеного сміху. Чоловік збагнув, що муза гумору відвідала його просто тут і зараз. Він зловив кураж. Фактично кожна поява нового героя супроводжувалася дотепним (на думку жіночки) коментарем чоловіка на вушко. Ім’я Нішетта отримало кілька варіантів влучного римування, найпристойніше з яких — Свєтта. Коли відбулося знайомство Маргарити та Армана Дюваля, чоловік саркастично видав:

— А шо вона вопше в ньом нашла?

Коли ж комічна героїня Прюданс кокетувала з набагато молодшими від себе кавалерами, чоловік неабияк захопився фантазуванням на тему:

— А шо ж вони робити будут с етім шкафом…

А коли Маргариті, яка задихалася, служанка Наніна декілька разів приносила горнятко з ліками, чоловік із непідробною радістю повідомляв:

— Они там себе коньячок дергают. Там влізає 70 грам…

Решти коментарів я не розчув. Але, судячи з траєкторії руху грудей жіночки вверх-вниз, це було неабияк смішно.

Антракт. Вони вирішили вивчити асортимент театрального буфету. Повернулися з сухариками. Я завмер в очікуванні другої дії спектаклю.

Захоплені подіями на сцені, чоловік і жінка заповзялися розривати пакетики з сухариками. Як і у випадку зі смоктальними цукерками, завод-виробник занадто відповідально підійшов до запайки верхнього шва. Чоловік вирішив здутий повітрям пакет затиснути між ногами й у такий спосіб дістатися до сухариків. На це він спромігся не зразу. Після двох-трьох сеансів наполегливого шарудіння пролунав специфічний викид повітря. Носи глядачів почав лоскотати запах сухариків, нашпиґованих підсилювачами смаку й ароматизаторами. Слина почала підходити цілому рядові глядачів, оскільки запах сухариків, таких запашних і злегка жирних, почав витісняти враження від спектаклю. Я згадав, що не встиг, як слід, пообідати, і твір Дюми-сина мені видався задовгим. Із насолодою він і вона почали дуже тихо, щоби, боронь, Боже, ніхто не почув, хрумтіти сухариками. Глядачі чули, як з особливою обережністю вони спершу розмочують сухарик у роті, потім акуратно й філіґранно розкусують кожен із них. І так — ціла пачка. З почерговим частуванням один одного.

З такими пригодами п’єса підійшла до останньої, найбільш драматичної частини, де хвора Маргарита готується помирати в розлуці з коханим Арманом Дювалем. Сцена почалася з того, що друг Маргарити на ім’я Гастон веселив смертельно хвору героїню розповідями про те, як гарно він учора погуляв допізна та як сьогодні вранці йому зле. У тексті Дюми-сина навряд чи були слова «похмілля» та «бодун» — одначе саме на цій темі двоє глядачів живописно долучилися до п’єси. Чи не вперше за весь вечір чоловік засміявся, згадуючи, мабуть, свою тяжку голову не в один десяток ранків. Жінка, мабуть, теж мала подібний досвід. Історія їхніх бодунів була настільки розмаїтою, що їхній гарний та ейфорійний настрій тривав навіть до тієї миті, коли приречена Маргарита ридала на сцені:

— Я хочу жити!!! Жити хочу!

Коли я розповідав цю історію моєму товаришу-мізантропу, його постійно щось відволікало. То чайник на кухні засвистів, то sms-ка прийшла, то ще щось. Насправді я здогадувався, що в нього на думці зараз. Точніше, хто.

Павло. Я з ним не знайомий. Поки що. Знаю лише, що мій товариш, як виявилося, для Павла є духівником.

— Але, наскільки я знаю, ти не можеш бути духівником, тому що ти не висвячений священик, а просто світська людина. Хіба нє?

— Все так. Офіційно духівником може бути лише людина в сані.

— Ну то як ти є його духівником?

— Неофіційно.

— Неофіційно — це як?

— Неофіційно — це неофіційно.

— Ти не можеш приймати в нього сповідь.

— А я й не збираюся. Ми просто довірливо розмовляємо. Павло сам мене попросив.

Павло — ВІЛ-інфікований. Слоган із телевізійної реклами «Чума — за метр від тебе» — це не про нього. Це про нас, бо він — за метр від нас, як і ми від нього. Але він — не чума. Він дуже щаслива людина. Так вважає його духівник. Вони познайомилися на одному з семінарів, їх мій товариш відвідує за гроші. Розговорилися і зрозуміли, що є взаємно потрібними. Павло для товариша — живий експонат екстремального, пограничного з задзеркаллям досвіду. А товариш для Павла — вдячна публіка, перед якою хочеться шкіру зняти.

Ці два пазли ідеально знайшлися, і тепер вони резонансно підсилюють один одного. Товариш майже напам’ять вивчає всі Павлові сентенції, а Павло своєю чергою живе на куражі загостреного, надчутливого стану. На відміну від більшості перехожих, він не мучиться невідомістю. Він точно знає своє майбутнє. І духівник помилявся, коли думав, що має справу з приреченим. Виявилося, у свої 32 Павло заміняє собою вчення стількох мудреців різних епох, що тільки встигай усе це занотовувати. Все це — суто на досвіді свого помирання. Можливо, він навіть дякує інфекції з тваринною назвою «ВІЛ» за те, що вона навчила його любити життя.

Духівник підходить до забризканого жирного вікна, за яким вештається величезний натовп бовдурів. Павло був таким самим бовдуром ще рік тому. Він теж жив, не знаючи цінності життю. Ходив на офісну роботу, яка була однією з багатьох поміняних, спілкувався з достатньо пересічними ровесниками, мешкав із батьками, не маючи особистого куточка, — типова історія. У той ненормальний світ Павло вже ніколи не повернеться.

— Під час однієї з бесід він мені, уяви, що сказав.

— Що?

— Він сказав: жаління та співчуття залиште собі — воно вам більше знадобиться.

— Твій Павло — трохи шовініст.

— Ти послухай. Ви нещасні, бо здорові.

Ми впродовж усього життя шукаємо сенс життя, а на смертному одрі доходимо висновку, що ніби й не жили. Ми нещасні, бо здорові. А він щасливий уже рік, виходить. Хммм… У момент смерті наш рот перекоситься від неземного переляку, а в Павла — від мудрої усмішки. Він так напророчив.

— Ти його питав, як він заразився?

— Питав. У нього був приятель. Художник, неформал.

З конячим хвостиком ззаду голови й очима блядуна. Люди навколо нього тусувалися такі самі — легковажні й незвичайні, як екзотичні какаду в місті чорних шкірянок і чорних дум. Павло понад усе прагнув бути з цими яскравими какаду. Пошук не-таких був формою протесту проти акваріумного життя. Тому, коли на одній вечірці до нього підійшла дівчина і запропонувала політати, він просто простягнув їй руку. Останнє, що пам’ятає з того вечора, — її очі. Величезні, темні й безмежні. А він у них тоне і не хоче рятуватися. Такий от наркоманський досвід. Перший і єдиний. Більше Павло ні разу не коловся. Не бачив потреби — він уже й так отримав квиток. Один-єдиний раз закінчився інфекцією. Перший і останній.

— Знаєш, мені зараз постійно крутиться куплетик із Земфіри: «У тебя СПИД, и значит, мы умрем…»

— О! Те саме він мені казав. Казав, що ця пісня крутилася в його голові, коли він повертався з аналізів.

— І як він це сприйняв?

— Ну… Була хвилька слабкості. Точніше, тиждень. Він казав, що говорити ні з ким не міг. Каже, люди смітять словами.

Павло просто поклав на стіл довідку, заварив чаю з бергамотом і почав звикати. Спершу, коли дізнався діагноз, вирішив пришвидшити свою смерть. Подумав, що лишилося півроку і почав активно помирати. Процес пришвидшеного помирання виявився ще важчим, аніж звичайне життя. Тому Павло пішов від зворотного — постановив, що життя стає особливо насиченим під призмою «наче останній день». Придумав собі геніально просту філософію: жити так, наче кожен день — останній. Сонце за вікном — супер, дощ — ура, промокли ноги — чудово! Спочатку Павло думав, що адаптуватися неможливо. Все, приїхали, злазь, кінцева зупинка. Виявляється, ні.

Ця хвороба не створила йому жодної проблеми. Нуль цілих нуль десятих. Найбільші проблеми йому створили люди. Причому найдорожчі. Батьки купили окрему квартиру (вхід по балкону, але жити можна). І поставили перед фактом: відтепер будеш сам. Павло їх розуміє, бо є ще молодша сестра, от вони й бояться за неї. Та й за себе бояться. Зрештою, не вигнали на вулицю, хоча чого не утнеш через страх! Відтоді вони спілкуються по телефону. Телефон — найнадійніший спосіб спілкування, крім латексу.

Мама якось не витримала і прийшла. Вони навіть мало не обнялися з розбігу, та в останній момент вона завмерла, наче об стіну невидиму вдарилася, і відсахнулася назад:

— Я не можу, вибач, ти ж розумієш…

Потім цілу годину плакала на кухні й казала, що любить його, але… Він попросив її більше не приходити.

Усі образи — через страх. Павло — ходячий тест на людяність. І в цьому криється розгадка, чому мій товариш став духівником Павла і чому я теж міг би ним стати. Поки що цей тест пройшли одиниці. Ці одиниці чомусь — не рідні. Здавалось би, обов’язок передовсім рідних людей — розуміти. Виходить, навпаки. Рідня виявилася веселим застільним товариством, яке не здатне було пройти тест, посерйозніший від гульбану.

Якось у нього був бронхіт, і мама попросила педіатра, що живе в сусідньому під’їзді, оглянути. Коли лікарка послухала дихання, мама сказала:

— Зачекайте, я дам вам спирт і ватку — протрете стетоскоп.

Вона побігла по ватку, а Павло лежав у нокауті. Усі знають, що таким способом ВІЛ не передається. І мама це знає. Знає, бо перечитала всі брошури. Знає! Я нічого не розумію.

— А як його друзі, колеги по роботі? В курсі?

— Співробітники не п’ють із ним чаю з одного горнятка. Не вдають із себе закадичних друзів. Дівчата не кидають у його бік кокетливих поглядів.

— Інфекція врятувала його від нещирості, виходить.

— Знаєш що він мені сказав? Що один його день — то наш рік. Тому ми помремо однолітками. Так і сказав — однолітками.

Люди ненавидять хворих тому, що бачать у них себе немічних. Це нелогічно. Адже до себе немічних люди мали би сповідувати жаль, співчуття і милосердя. Люди ж себе люблять. Хоча ні. Всі люди ненавидять себе за те, що вони люди. Вони хворіють, маліють, зсихаються, вмирають. Занепад — це стратегічна програма людини, яка доводить людині, що вона — не що інше, як просто людина. Ця безвихідь мала би гуртувати людей воєдино. За принципом спільного ворога. Якщо всі знають наперед, що на них чекають неміч і вмирання, то є сенс цю невідворотність толерувати. І якось уживатися з нею. І бодай із поваги до себе не виказувати ненависті до хворих людей, яких твоя доля спіткала швидше за тебе. Це прописні істини. А всі прописні істини — придумані.

Люди від природи злі. Добро — це неприродний стан. Для того щоб бути злою, людині не треба взагалі нічого робити. Просто існувати. Просто бути собою. Якщо всі люди будуть собою — цей світ стане глобальним притулком зла й підступності. А от щоб бути доброю, людина мусить учинити якусь дію, докласти зусилля, надзусилля. Бути добрим — значить змінити себе, попрацювати над собою. Ось чому мораль — це наука, якої вчать людей. З мораллю не народжуються. Її насаджують уже потім. Насаджують саме тому, що вона не притаманна людині від природи. Мораль узагалі суперечить природі.

Я оголосив би на планеті Земля референдум. У бюлетені значилось би перше запитання:

— Ви хочете любити себе?

Люди одностайно відповіли би «так». І тоді я змусив би їх відповісти на наступне запитання:

— Тоді чому ви такі нетерпимі до інших?

Гарантую, що друге запитання стало би причиною зриву голосування.

— Ти все одно безвідмовний, — сказав я товаришеві. Бо бачу, як Павло його поглинає. Колись на дискавері-каналі я побачив, як великий пітон поглинає антилопу. Він просто нанизує своє тіло на жертву, обволікає тушу своєю шкірою і так лежить тижнями, дрихне.

Мій товариш пройшов (та й зараз проходить) сценарій, який проходять усі вихідці з традиційної пасторальної родини. У таких родинах тільки-но хтось із дітей виб’ється в люди, піде у світ широкий і там обживеться квартирою-машиною-бізнесом — його всі починають тихо ненавидіти. Ненавидіти і заздрити. Заздрити й обмивати кісточки. Заздрити і звертатися по допомогу за кожної потреби й без. Заздрити і вимагати, щоби незліченній кількості родичів він виділив місце у своєму серці та гаманці. Ти мусиш знайти доброго лікаря для вуйка, який півжиття пив одеколон і не закусував. Запхати в університет троюрідного племінника, який не бачить різниці між Кобилянською і Кобринською. Знайти нареченого для чотириюрідної племінниці, яка з 14 років вибілює волосся лондою і мріє вискочити заміж якомога швидше. Тільки-но ти стаєш успішним і покидаєш рідну оселю — ти все життя мусиш відробляти цей смертний гріх. І все життя будеш неспокутно винен. Тим, що тобі краще. Ти — зрадник. Ти провинив перед своїм родом, селом, країною. Та що там говорити — перед усією нацією завинив. А якщо ти заробив трошки грошенят, то не лише твоє село, а й увесь твій район має бути заасфальтований, оцерковлений, комп’ютеризований і натуральною черепицею перекритий. Стати успішним — це образити всіх інших. Тебе одразу викреслять з усіх заповітів:

— А нащо йому? Він же ж і так усе має. Нащо йому?

І хоча ти маєш ідентичні права — все одно батьківські маєтки порівну переділять між родичами-алкоголіками-невдахами-багатодітними-на-мопеді-на-ровері — звісно ж, без тебе, бо їм більше треба. Тебе наче й не було в цій родині. Ти вибився в люди — отже, ти вже не наш. Тебе тихо ненавидять, кровно ображаються, тобі відкрито заздрять, активно домагаються і рішуче вимагають.

Я проклинаю минуле за його живучість. Я вимагаю, щоби воно було мертвим, щоби воно було тією антилопою, на яку нанизається новий, чистий час. Ми прокляті. Бо ми є тим, що позаду. Все, що ми пережили-переболіли-пересилили, стає нашими клітинами й органами чуттів. І воно, минуле, постійно гальмує, спиняє, тримає на стоп-крані, не дає вирватися з цієї проклятої центрифуги, яка тебе за кінцівки тримає, точнісінько як чорти в пекельному казані.

Третину свого життя я витратив на подолання доцентрової сили минулого. Вийти за його рубіж, вирватися за контури його визначального впливу — на це пішли мої найпродуктивніші роки й сили. І воно постійно боролося, давало здачі, підступно залазило в моє теперішнє і розкладало там свій пасьянс. Я його регулярно проганяв, малював крейдою магічне коло невтручання — але минуле все одно знаходило мікроскопічні шпаринки, крізь які могло вприскувати ін’єкції гальмівної рідини.

Я помітив цікаву річ. Вибиваються в люди саме ті, хто повністю рве зі своїм минулим. У такий життєствердний спосіб люди з поганою історією чи генеалогією стають хорошими людьми, взірцями людяності та миролюбства. Секрет їхнього успіху — незалежність від минулого, заперечення минулого. Вони відбулися всупереч минулому, яке підлягало викорчовуванню. Не існує минулого, яке не отруювало б. І ми приречені носити в собі цю слизь пережитого, яке детермінує тебе теперішнього.

Дуже мало, фатально мало я хотів би взяти з собою з минулого, якби була така можливість. Передовсім я взяв би малого безтурботного збиточника з молочним волоссям, який ще не мав за собою мішка пережитого. Той малюк не знав, що таке вчора, він жив лише завтрашнім. І в цьому завтрашньому ще не було безлічі ментальних пасток, що їх проставляє наша історія.

— Я прийду, я буду, я заїду, я принесу, я розкажу, — той малюк жив у суцільному майбутньому часі, бо воно найлегше.

І тому він так страждав, коли його, як картоплю чи перець, начиняли минулим, та ще й не своїм, і поволі тушкували на вогні чужих образ до повної готовності. Сутички з минулим його старили, і це триває досі.

Я виразно пригадую той стан, коли лобом у лоб зіткнувся з минулим. Але не з конкретним, приватним минулим, а з загальним, масивним минулим свого народу. Тільки-но я потрапив до школи, цієї розреґламентованої тюрми, як поступово, вивіреними порціями в мене почали заливати густу смолу народних страждань, трагедій та поразок. У чисте майбутнє, яке світилося найсвітлішими палітрами, почали вливати лузерство, і я, грайливе дитинча, яке проявляло чудеса еквілібристики на ровері, був приречений до скону носити в собі тисячолітні біди, співчувати тим, хто гнув спину на панщині, бачив тіні опухлих від голоду дітей. Моя безтурботна душа чорніла і вкривалася гусячою шкірою від жаху. В мій райдужний світ прийшли босоногі селяни у цупкій ряднині, всі вони були прибиті бідністю і безпросвітністю, пожовклі жертви геноцидів, тюремні в’язні, учасники різанин, репресій, знищень. Усі вони були чужорідним тілом у моєму веселковому теперішньому, але вони вперто стояли на порозі і гнітюче дивилися мені у вічі тисячами всіляких заборон, розстрілів, арештів, крахів ілюзій, крут, зрад, чорних рад. Було би краще, якби ця чорнота проходила повз мене, світлоокого. Але ж ні, вона не проходить, бо ти — заручник історичних травм, ти мусиш додивитися до кінця цей багатовіковий фільм жахів. І співпереживати, пам’ятати, тремтіти, ридати, обурюватися, жаліти себе, винуватити весь білий світ, що ти не з числа щасливого племені, а ось із цього босоногого, сповненого сліз. Із кожним уприскуванням безталанного минулого я відчував, як щось міняється на молекулярному рівні. Я ніби ставав важчим, і це ніяк не пов’язано з набиранням ваги.

Що більше в мене заливали цей коктейль народних поразок, то більше захисних китайських стін я вибудовував від страшного минулого. Освоюючи його з кожною чвертю і семестром, я обростав надійними мурами, через які вже не могли прорватися всі ці босоногі привиди з малобюджетного хоррору. І мені полегшало. Мені так полегшало! Я почав застосовувати технологію мами Теклі — сприймати минуле як щось космічно далеке, схематичне, яке не бентежить, не торкає, не викликає сльози. Я припинив ставитися до історії як до впихання руки в мішок зі зміями. Так, минуле мого народу ще дивилося на мене з хвилюючої чорної ями, але вже не було так страшно. Вони могли далі вливати в мене що завгодно — але я вже мав антидот. Ним була потужна, успішна історія чужих монархій, епос із королівськими маєтками, балами, придворними інтригами, середньовічним етикетом і модою, задоволеннями, цнотливою розпустою, салонною музикою. Я навіть фотосесію зробив собі у відповідній стилістиці. Отруєний історією халуп, в яких напівзоологічним життям жили замучені-розбиті-мов-паралітики-на-роздоріжжі, я лікувався історією замків і розкішних палат. На несвідомому левелі я блокував усю ту спадщину, яка хотіла заповзти в мене і повсюдно розставити капкани неперервного плачу.

І минуле поволі змирилося, втишилося, перестало кипіти, бухтіти й викидати назовні своїх аґентів впливу. І тепер я за нього спокійний, бо ця антилопа не має абсолютно ніяких шансів проти нового часу, де за вікном пролинають надзвукові літаки, розробляються нанороботи, музика передається по блютузу, молодь ходить у взутті з люмінесцентними шнурівками, роблять операції трансґендерам і грають у шахи з комп’ютером. Конкурс померлих на кращу живучість добігає кінця. Вони вертаються туди, де їм і місце, — на сторінки нецікавих, нудних бібліотечних книжок, що їх мама Текля ніколи навіть у руки не взяла б.

Убити минуле. Убити, не дати йому жити. Лишити минуле в минулому. Це — заповітна мрія Ірусі. В місто М, обране методом сліпого жеребкування, вони приїхали по обіді. Була рання осінь.

— Не скажете, в кого можна винайняти кімнатку?

Сказали, показали, провели. Друга хата від рагсу. Маховик рутинного життя в місті без подій запустився. Місто й справді ніби іґнорувало події. Нічого землетрусного не відбувалося, ніщо нікого не дивувало. Знайшлася робота на швейній фабриці, Галя набула нових подружок через дорогу. І головне — у них була ванна. Своя ванна, в яку можна було набрати гарячої води й обережно зануритися, заплющивши очі. Іруся зі Стефком плакали. Плакали від радості, що в них є ванна. Плакали, як малі діти. Хто міг би подумати, що звичайнісінька біла чавунна ванна здатна викликати сльози щастя.

Іруся почала приймати ванну майже щодня. Вона виварками гріла воду, просила Стефка вилити окріп у ванну — і починався ритуал блаженства. Вона ніби спеціально відтерміновувала ту мить задоволення, коли можна було дозволити гарячій воді очистити її від минулого. Ванна відповідала взаємністю. Здавалося, вона могла помістити у себе цілий Усесвіт пережитого. Кожна така процедура зцілювала Ірусю, вона з заплющеними очима розніженим тілом віддавала воді кожен день-тиждень-місяць-рік. Завжди навстоячки, завжди похапцем, завжди у чужій присутності, завжди у чужому місці. І так — роками. А тут — твоя ванна чекає тільки тебе одну, щоби зцілити. Життя налагоджувалося. Минуле почало відпускати.

Стефко всерйоз узявся за черевики, мешти і чоботи. Він був чудовий взуттяр, без перебільшення. Цьому його навчив покійний дідо ще підлітком. Вірші й оповідання — все це чудово, але жити на щось треба. Цілий день — на промисловій базі, куди взяли без проблем, а ввечері і вночі — взуття. Гадаю, його душа зараз має саме цей запах — запах вичиненої шкіри і різкого клею жовто-рудого кольору, який з’єднував поверхні на амен. Він мав цілий бардачок шевських причандаль, усякі різці, текси, копіри, пробійники, шила, пазовики. В цьому була якась магія: кусень натуральної шкіри, відзнятий розмір ноги — і за кілька днів у кімнаті на копиті красувалася напастована пара мештів, яких не купиш у жодному універмазі. З того й виживали. Планова економіка унеможливлювала вільний продаж кустарного взуття, тому Іруся їздила в сусідній райцентр збувати товар. Прокидалася о пів на п’яту ранку, першим же рейсом їхала і хутко верталася назад, щоби встигнути на свою зміну. Одна з таких поїздок вистрелила в бабцю минулим.

Автобус був переповнений. Під кожним сільським стовпом напихалися люди, які теж їхали кудись із певної нужди, і в очах кожного — зосереджена порожнеча. Іруся часто їздила транспортом, а це таке місце, коли ти постійно вивчаєш дрібниці та другорядні речі: міміка під час глибокої задуми, колір ниток на дошитому ґудзику, заводські написи в салоні автобуса-пазика, рисунок на беретці, родимки-бородавки, червоні прожилки в очних яблуках пасажирів.

Те, як людина поводиться в дорозі, промовляє про неї чи не найбільше. Я постійно в цьому переконуюся насамперед у поїздах. Є люди, які заходять у купе спокійно, без зайвих тілорухів, вони пізніше дозовано присутні всю дорогу, з ними комфортно ділити мікропростір. А є люди з цілковитим психозом: вони заходять на адреналіні, підкреслено по-діловому починають організовувати місце своєї одноразової ночівлі, телефонують усій телефонній книжці, кількаразово виходять і заходять невідомо навіщо, нервово дриґають ногами і всім виглядом демонструють свою збудженість. Потім вони дістають варені яєчка (о Господи!!!) або копчені крильця (о Господи!!!), які запивають газованим солодким напоєм щось на кшталт живчика. За цю несамовитість я ладен пристрелити їх із калашникова.

Іруся пережила значно екстремальніше випробування на людей у дорозі. Їх везли до Сибіру товарняком. Ні помитися, ні в туалет сходити. Просто терпіти. Ніякої взаємодопомоги, хоча спільна катастрофа мала б їх ріднити. Ні. Люди, поміщені на саме дно стресу, почали проявляти свої найгірші властивості: злість і інстинкт виживання. Коли інстинкт виживання підживлюється злістю, отримуємо хижака. Вагон осатанілих хижаків на повній швидкості мчав кудись далеко від цивілізації, від людства, від віри, від надії, від любові. На початку — приреченість, клаустрофобія і приглядання, а потім — гарчання, невдоволення, ліквідація незручностей, а ними є люди. Іруся мала змогу бачити, як нібито однодумці морально знищують один одного, втоптують, намагаючись лишитися людьми. Хижацтво базується на нюхові. Хижак не бачить жертви, а чує нюхом. Вагон був мензуркою, в якій перемішалися екстракти всіх людських страхів — а передовсім страху перед невідомістю. Верхівки крон, електричні стовпи і дроти, глухе степове безпросвіття час від часу проскакували у вузькому віконечку, від цієї одноманітності коливальних рухів і стуків починало нудити, епітелій висихав, щелепи не дружили між собою, і твоя людяність полягала в твоїй відсутності. Найбільше, що ти міг би зробити для решти нещасних, — щоби тебе тут не було, щоби твоє стійло не займало чийогось простору, щоби лікті не торкалися, погляди не перетиналися, запахи не вступали в дифузію. Але це було неможливо. Тому всі всіх нервували, всі всім заважали, всі всіх витісняли, всі всіх підозрювали. В тому, що комусь могло бути зручніше чи терпиміше. Алерґени отримали безперешкодний доступ до своїх алерґіків. Тваринні начала тріумфували. Чекання кінця подорожі було єдиним рецептом не збожеволіти. Пасивність була єдино правильною моделлю поведінки у цьому тераріумі хижаків.

Надійшла черга заплатити за проїзд. Автобус теж хотів жити. Іруся якось протиснулася до кондукторки і простягнула гроші. Зайнята висмикуванням поли плаща з-під когось габаритнішого, Іруся не помітила, що її наскрізь просвердлює пильний погляд кондукторки. Їхні очі знайшли одна одну.

— Візьміть, візьміть за проїзд.

Цілком незнайома жінка. Майже ровесниця. Трохи запущена шкіра, не дуже доглянута. Звичайна собі жінка.

— Ви мене не впізнаєте? — спроквола запитала кондукторка.

— Вас? Не знаю…. А ми знайомі?

— Не впізнаєте…

— Перепрошую…

— Не треба платити.

— Як не треба? Ось гроші.

— Не треба платити. Їдьте так.

— Як так?

Кондукторка попросила нагнутися ближче. На вушко сказала:

— Справді мене не пам’ятаєте?

— Справді…

— Ми були з вами в транзитній тюрмі. І ви мені дали свою пайку хліба. Я сиділа під стіною зразу коло вас. В мене була температура, я була голодна. І ви віддали мені свою пайку хліба. Минуло більше 10 років, а я досі це пам’ятаю. І я вас сьогодні впізнала. Їдьте так. Не треба грошей.

Того вечора Іруся не приймала ванни.

Мене ж воно наздоганяє частіше, ніж мені цього хотілось би. Павло вчинив самогубство. кратна доза барбітуратів. Безболісно і відносно надійно, не треба нічого різати, нікуди стрибати. Знайшовши радість у помиранні від ВІЛ-інфекції, він повівся алогічно. Повнота життя під девізом «кожен день — як останній» мала би переважити поразку. Чи, можливо, він і цю дію трактував як прояв сили й мужності?

В університеті один студент не дружив із головою, мав форму шизофренії. Розумнішої, емпатійнішої людини я на той час не зустрічав. Він сам себе вивчав з ненаситністю очманілого лаборанта, якому підвернулася унікальна мишка. Інколи здавалося, що він сам собі влаштовує певні випробування і спостерігає збоку, чи його друге «я» впорається з бар’єром. Раз на раз не припадало, але перебування в орбіті Сашка означало щоденні відкриття людського потенціалу. Девіація вкрай потрібна для того, аби люди не втрачали пильності й не перетворювалися на ліниву ґаляретку.

Він до забуття закохувався, так само стрімко розкохувався, страждаючи від невзаємності, і все це — упродовж двох днів, які згодом дарували цілі сторінки любовної лірики, написані запоєм. Його переслідувала манія переслідування, він інколи ходив під уявним прицілом уявного кілера, а інколи й сам переслідував когось, нав’язуючи бесіди про сенс життя, не позбавлені сенсу. Сашко безпардонно заражав своєю уявою і спостережливістю, яким можна було би позаздрити. Він звертав увагу на кожен новий аксесуар, який бачив, запам’ятовував предмети по тому, в яких конкретних ситуаціях вони фігурували.

Одного вечора його голос пролунав у моїй слухавці:

— Спиш?

— Та нє.

— І я не сплю.

— Ти де?

— В себе вдома.

— В Рівному?

— Так. Значить, чого я дзвоню… Що ти хочеш, щоб я тобі лишив?

Можна було далі не продовжувати. Я наперед знав, про що піде мова. Це був третій його такий дзвінок. Після питання «що ти хочеш, щоб я тобі лишив?» піде розповідь про те, що перед ним на столі лежать 20 пігулок і що він вирішив піти з життя. Але просто так він не може піти, тому що він людинолюб і альтруїст, тому хоче бодай якусь користь принести після себе. Кожного разу я відповідав по-різному.

— Залиш мені светр, той із червоними повздовжніми смугами, він мені завжди подобався, а в нас приблизно однаковий розмір.

— Залиш мені диктофон, він уже тобі не знадобиться, а я ще до цифрового диктофона не доробився.

— Залиш мені музичний центр, бо це рідкість — музичний центр, в якому, крім касетного і CD-блоку, зверху є ще й програвач на платівки, а в мами на стриху є ціла купа старих платівок, які нема на чім слухати…

Кожного разу Сашко мав лишити мені щось інше. Я старався вибирати щось більш або менш цінне, аби він розумів усю важливість розмови. Це був такий прийом. Ні один істинний самогубець, який поважає себе, не буде напрошуватися з подібними дзвінками. Він просто робить, як Павло, — усвідомлений вчинок. Проявляє свою силу волі, акт переваги над життям. Про светр чи диктофон уже ніхто не думає.

Піти з життя — священне право кожного, кого, зачинаючи, не питали, чи давати йому життя. А нікого не питали. Життя для кожного з нас — данність, яка не передбачала власної участі.

— Це моє життя! — такий вислів переважно є висловом сильних, сумлінних людей, здатних брати штурвал до своїх рук.

То чому ніхто не має права сказати «це моя смерть»? Чому життя — безцінний подарунок, а смерть — найбільший гріх? Чому люди можуть поволі вбивати себе алкоголем, тютюном, наркотою, ГМО, чіпсами, солоним, жирним — і при цьому засуджують одномоментну дію, до якої людина підійшла з набагато глибшим усвідомленням, ніж інші в супермаркеті підходять до стелажа з продуктами, які їх убивають?

Веб-проект Rox Casino орієнтований на гравців з України, Польщі, Казахстану та інших країн. Інтерфейс азартного ресурсу доступний кількома мовами. Вхід на офіційний сайт казино Рокс можливий із персонального комп'ютера, нетбука, телефону, айпаду та інших типів пристроїв. Якщо основний портал заблоковано, обійти обмеження допоможе актуальне дзеркало Casino Rox.

Інтерфейс офіційного сайту

На азартному ресурсі доступні ігрові апарати, бонуси, квести, турніри та інші гемблінг-послуги. Офіційний сайт розроблено з урахуванням напряму діяльності казино Рокс. Структура сторінок розрахована на компактне розміщення тайтлів ігрових автоматів та анонсів акцій. Перехід до основних функцій веб-порталу здійснюється за допомогою меню.

Інтерфейс офіційного сайту зручний та зрозумілий. З призначенням вкладок і слайдів швидко розбереться навіть початківець. На сторінках інтернет-ресурсу відсутні рекламні банери та спливаючі вікна. Відвідувачів нічого не відволікає від гри на гроші в інтернеті.

На головній сторінці розміщено кнопки, які відкривають авторизаційну панель. Також є вкладення для переходу на реєстраційну форму. Перед виконанням будь-якої дії (реєстрація, активація бонусів тощо) рекомендується ознайомитись з правилами Rox Casino. Умови угоди користувача доступні для ознайомлення у відповідній вкладці меню.

Ігровий асортимент казино Рокс

Власники веб-проекту подбали, щоб ігротека сайту включала різноманітний набір азартних розваг. У каталозі є з чого вибрати як новачкам, так і досвідченим геймерам. Любителі класичних апаратів зможуть пограти у слоти із фруктовими картинками. Шанувальники карткових симуляторів знайдуть гарну колекцію настільних ігор. Основні види азартних розваг Rox Casino:

1. Слоти барабанного типу.
2. Розділ із live-дилерами.
3. Настільні та карткові емулятори.
4. Кено, кістки, скретч-лотереї.
5. Інші ігри.

Більшість автоматів запускається як демо. Грати безкоштовно зможе будь-який відвідувач інтернет-клубу. Реєструвати обліковий запис необов'язково. Для ставок у демоверсіях слотів використовуються кредити.

Ігрові автомати на гривні

Грати на гроші можна лише авторизованим користувачам. Для платних ставок потрібні реальні кошти. Якщо грошей на балансі не вистачає, необхідно зробити депозит.

У процесі вибору гри на гривні слід враховувати технічні характеристики апарата. При цьому варто звернути увагу на показники теоретичного повернення (RTP) та волатильності (рівень ризику). Параметр віддачі повинен бути в межах від 94% до 98%. Ліцензійні апарати казино Рокс відповідають цьому критерію.

Волатильність може бути трьох типів: висока, середня та низька. Іноді трапляються слоти з комбінованими варіантами. Наприклад, волатильність від низької до середньої. Рівень ризику впливає на частоту випадання та вартість призових комбінацій. Для гравців на гривні цей параметр має важливе значення.

Автомати з низькою волатильністю платять часто, але виграші переважно невеликі. Високий рівень ризику: призові комбінації формуються нечасто, але виплати великих розмірів. Оптимальний варіант для більшості клієнтів Rox casino – ігри із середньою волатильністю.

Реєстрація та вхід до казино Рокс

Процедури створення облікового запису та авторизації базуються на кількох простих кроках. Геймеру необхідно увійти на офіційний сайт Rox Casino. Далі, залежно від наявності або відсутності облікового запису, слід виконати такі дії:

1. Вибрати спосіб реєстрації.
2. Заповнити реєстраційну форму.
3. Встановити валюту.
4. Активувати профіль.
5. Увійти до особистого кабінету.

Кожен клієнт має право самостійно вибрати спосіб реєстрації. Є два перевірені методи - стандартний та альтернативний. Допоміжний спосіб – прив'язка профілю до облікового запису соціальної мережі. Цей варіант оптимально підходить для шанувальників соцмереж та месенджерів. Стандартний метод полягає у заповненні анкетної форми. В окремих полях потрібно ввести номер телефону/електронну адресу та унікальний пароль.

Після заповнення невеликої анкети необхідно встановити валюту рахунку. На цьому етапі слід враховувати власні фінансові переваги. Якщо геймер має лише гривневі карти, рахунок потрібно відкривати в UAH. До питання вибору валюти рекомендується бути максимально відповідальним, оскільки змінити реквізити досить проблематично.

Активація профілю - один із етапів верифікації облікового запису. Тільки користувачі із підтвердженим профайлом допускаються до виведення виграшів. Щоб пройти цю процедуру, достатньо перейти за активаційним посиланням. Воно має прийти на електронну адресу, вказану під час реєстрації. Якщо гравець зареєструвався з прив'язкою до телефонного номера, на мобільний прийде смс. Секретний код із повідомлення потрібно вставити у спеціальне поле для активації облікового запису.

Якщо клієнт казино Рокс успішно виконав вищеописані дії, вхід до особистого кабінету не викликає жодних труднощів. Процедура авторизації полягає у заповненні спеціальної форми. Після коректного введення логіну та пароля гравець автоматично перенаправляється у свій профіль.

Робоче на сьогодні дзеркало Rox Casino

Дублюючі сторінки (дзеркала) допомагають, коли основний портал заблоковано. Причини блокувань переважно різні. Найчастіше азартний ресурс недоступний через дії інтернет-провайдерів.

Функціонал дзеркал казино Рокс повністю ідентичний до можливостей головного сайту. На альтернативній сторінці можна зареєструватися або авторизуватись в особистому кабінеті. Також є акції, фінансові операції та сервіси служби підтримки.

Розробники випускають відразу кілька робочих дзеркал Rox Casino. Така потреба виникає через регулярне блокування актуальних веб-посилань. Середні терміни працездатності одного дзеркала становлять від 35 до 50 днів. Інтернет-провайдери регулярно відстежують появу нових дублікатів, а потім додають їх до чорного списку.

Знайти робоче дзеркало не складає труднощів. Пошук альтернативних посилань можливий у різний спосіб. Гравець зможе самостійно знайти URL-адресу, використовуючи будь-яку пошукову систему. Достатньо відкрити браузер та ввести назву сайту Rox casino. Далі слід додати слово дзеркало. Видача покаже найпопулярніші запити геймерів.

Робочі дзеркала без проблем видаються за запитом до служби підтримки. При цьому працівники саппорта можуть видати відразу кілька працездатних посилань. Офіційні дзеркала інтернет-клубу регулярно надсилаються в поштовому розсиланні.

Мобільне казино Рокс на Android та iPhone

Власники портативних гаджетів зможуть без проблем грати в апарати Рокс казино прямо зі своїх пристроїв. Гравцям пропонується використовувати мобільну версію сайту або офіційну програму клубу. Крім цього, є версія для стаціонарних комп'ютерів і ноутбуків. Утиліти надаються абсолютно безкоштовно.

Софт для OS Android є на Play Market. Геймеру потрібно увійти в інтернет-магазин, знайти утиліту в списку програм і завантажити додаток. Встановлення та ініціалізація софту займають менше хвилини. На дисплеї смартфона має з'явитися ярлик додатку.

Завантаження програмного забезпечення для iOS здійснюється за схожою схемою. Тільки замість Play Market необхідно перейти на сторінку сервісу App Store. На проходження ідентифікації та скачування потрібно кілька хвилин.

Завантажити десктопну програму можна на офіційному сайті Rox casino. Утиліта потрібна для швидкого та комфортного доступу до ігрових апаратів. Десктопна версія та програма, що завантажується, стабільно працюють навіть при низькій швидкості інтернет-з'єднання.

Бонусна система Rox Casino

Різноманітність асортименту стосується як слотів, так і акційних пропозицій. Система заохочень відпрацьована до дрібниць. Адміністрація клубу підготувала подарунки для новачків та постійних гравців. Популярні види заохочень:

• вітальний пакет;
• депозитні бонуси;
• подарунки з промокодів;
• cashback (кешбек);
• щотижневі розіграші призів;
• програма лояльності;
• ексклюзивні акції.

Найчастіше геймери активують бонуси за внесення депозитів. Акційне нарахування встановлюється у відсотковому співвідношенні до суми поповнення. Депозитний подарунок слід відіграти. Тільки після виконання вимог вейджера можна вивести бонус.

На веб-порталі регулярно проводяться турніри та інші розіграші. Взяти участь у змаганнях зможуть лише зареєстровані користувачі. На коні турнірів стоять величезні суми.

Бездепозитні бонуси казино Рокс

У прямому розумінні бездепів на сайті Rox casino не передбачено. Як бездепозитне заохочення можна розглядати подарунки по промокодах. Бонусний код видається клієнту на розсуд адміністрації онлайн-казино. Заохочення може бути видане за активну гру на гроші, на день народження, за перемогу в турнірі або в інших випадках.

Бонусний код – унікальна комбінація із символів або цифр. Щоб використовувати промокод, необхідно його активувати. Для цього призначене спеціальне поле. Воно перебуває у приватному кабінеті користувача.

Бездепозитні промокоди надсилаються на електронну пошту одержувача. У профілі геймера з'являється повідомлення. Промокоди також можуть поширювати офіційні партнери грального клубу. Іноді бонус-коди з'являються у пабликах соцмереж.

У рамках бездепозитного промокоду можуть видаватися фріспіни. Гравець отримує серію вільних обертань, у яких ставку робить азартний заклад. Найчастіше, щоб відіграти цей тип подарунка, необхідно використовувати гроші з реального балансу.

Безпека гри на гроші

Казино Рокс - один із найнадійніших та найбезпечніших проектів в інтернеті. У систему офіційного сайту інтегровано новітні технології шифрування даних. SSL-протоколи автоматично зашифровують дані та передають їх на захищений сервер. Вивантаження інформації відбувається з метою ідентифікації особистості геймера. Для сторонніх особисті дані недоступні.

На веб-проекті функціонує система відстеження поведінки відвідувачів. З допомогою спеціальних алгоритмів програмне забезпечення виявляє підозрілі дії клієнтів. За необхідності здійснюється детальна перевірка ситуації, що склалася.

Введення та виведення коштів у казино Рокс

Поповнення рахунку та виплати виграшів – основні фінансові операції, які потрібні геймерами. Доступ до грошових транзакцій мають тільки авторизовані клієнти клубу. Виведення виграшів можливе на ті ж реквізити, які були задіяні у процесі внесення депозитів. Гравці зможуть скористатися:

• банківськими переказами;
• мобільними платежами;
• кредитними картками;
• електронними гаманцями.

Зарахування депозитів відбувається миттєво. Щоб переконатися у надходженні коштів, можна вийти з профілю та повторно авторизуватися в обліковому записі. Гроші відображатимуться на балансі у валюті облікового запису.

Часті питання гравців

Як відбувається верифікація у Рокс казино?

Процедура автентифікації складається із кількох етапів. Спочатку необхідно заповнити анкету в персональному кабінеті. Далі – підтвердити номер телефону та електронну пошту. Наступний крок – відправка до служби підтримки скан-копії посвідчення особи. За результатами перевірки гравець отримає відповідне повідомлення.

Як у Rox casino поповнити баланс?

Вносити депозити дозволяється різними методами. Найбільш прості - кредитні картки, електронні гаманці та системи швидких платежів. До кожного сервісу встановлюється мінімальна сума поповнення. Якщо виникають запитання, зверніться до служби підтримки.

Які бонуси доступні на депозит?

У Рокс казино є кілька депозитних подарунків. Один з них – бонус за реєстрацію облікового запису. Після відкриття рахунку необхідно внести депозит та активувати подарунок. Далі бонуси видаються за серію поповнень на певну суму. Також можна отримати індивідуальне заохочення.

Як вивести виграш?

Виплати мають бути на той самий платіжний сервіс, який використовувався при поповненні балансу. Заявки на виведення приймаються у цілодобовому режимі. Чергові оператори опрацьовують запити у міру надходження. Виграші виплачуються протягом кількох годин.

Як грати, щоб опинитися у плюсі?

Досвідчені геймери не забувають про деморежим. Саме у тренувальному форматі можна відточити та покращити навички ставок. Накопичений досвід обов'язково допоможе у подальшій грі.

Починати грати на гроші варто лише у тому випадку, якщо користувач на % упевнений у своїх силах. Крім цього, рекомендується встановити для себе ліміт суми, якою не шкода ризикнути. При цьому банкрола має вистачити для тривалої ігрової сесії. Більшість ліцензійних апаратів повертають вкладені кошти через спінів.

Не варто забувати про бонуси. Фріспіни можна отримати від закладу та в автоматі. Використання бонусних коштів – чудова можливість продовжити ігрову сесію за рахунок онлайн-казино.

Якщо випав виграш, рекомендується зробити паузу. За деякий час гру можна продовжити. Але платні спіни слід запускати вже в іншому апараті.

Чому не виходить зайти в Rox Casino?

Іноді основний ресурс потрапляє під блокування. Обійти обмеження допоможе дзеркало. Відсутність доступу також може бути спричинено іншими причинами: дія антивірусу, мережний збій чи відсутність інтернет-з'єднання. Щоб вирішити проблему, необхідно визначити її першоджерело.

Чи є у Rox casino техпідтримка?

Так, співробітники відділу техпідтримки готові відповісти на запитання будь-якого клієнта. Саппорт доступний у цілодобовому режимі. Звернутися можна через лайв-чат, телефоном або електронною поштою.

Відгуки

Spiker З плюсів відзначу різноманітність бонусних пропозицій та гарний вибір слотів. До мінуса віднесу надто складні умови програми лояльності.

Світлана А. Rox casino – це топовий ресурс. Тут можна грати безкоштовно без реєстрації. Співробітники сапорту відповідають на запитання за одну хвилину.

Ssd Right. Більше половини гральних автоматів наділені віддачею понад 96%. Такі показники позитивно впливають на результати гри.

Грати на офіційному сайті Rox casino не тільки вигідно, а й безпечно. Персональні дані зареєстрованих користувачів суворо конфіденційні. Ліцензійний клуб гарантує швидкі виплати виграшів. Казино Рокс дотримується всіх умов користувальницької угоди.